Той оцінив репліку високоповажного гостя, але й оком не моргнув, хоча її міг оцінити й хтось із присутніх, тоді вона піде гуляти кабінетами і може зашкодити кому завгодно, лише не Корнійчукові. Тому він ввічливо взяв американського прогресивного письменника під лікоть, і, виводячи його до пісуару, шепнув Корнійчукові:

— Знайдіть будь-що того Віктора Нєкрасова і доставте сюди, бо буде скандал.

Ще двері не зачинилися за Стейнбеком, як весь актив Спілки письменників метнувся на Хрещатика, знаючи, що Нєкрасов, слава Богу, полюбляє ошиватитися там.

На заповітній лавочці за кінотеатром «Дружба» сиділо двоє подорожніх в літературі. Один тримав увагу на недопитій плящині, а інший зафіксувався на власному новому оповіданні, воно, складене вшестеро, усіма своїми чорнильними літерами тріпотіло із закутку темної кишені до світла, тому Саша Панасюк поставив поруч із недопитою пляшку ще нову, знаючи, що цей натюрморт збагатить уяву класика. Який не міг пригадати, що слід згадати, коли прийде ясність.

«Щось про Поділ, — мулявся він. — Ні, про Андріївський узвіз», — вагався він іншим своїм краєм свідомості.

— «І родився я, братці, в сорочці,..» — вирвалося на волю шестискладене оповідання початком, не дочекавшися згоди цих двох.

Його перша ж ця фраза, надто епічна, привернула увагу кількох цивільних, де одним був також письменник. Якого далі кабінету молодого автора не пускали, однак він здобував шанса, спіткнувшися поглядом об такі ж пропиті вуса, як і брови Віктора Нєкрасова. Допомогти самому Корнійчукові у скрутну для нього хвилину! Та що є святішого, почеснішого для спілчанського початківця? Інший у цивільному, помітивши в неофітових очах щастя, махнув рукою — і авто, яке стояло напоготові, викотилося просто на дитячого майданчика, де сиділо троє; він, він і воно, оповідання, недочитане.

Хоча почет був і не з боксерів, воно застряло в горлі Саші Панасюка найпершою фразою. І звідтам виглядало, як Віктора Нєкрасова садовлять до авто, вмощують поміж спин, звідкіль проблиснув тужний погляд класика, ні, не до непочатої новели, а до непочатої пляшки, такої чудової своєю етикеткою.

Повернувшися до зали, Стейнбек з подивом зафіксував, що присутніх поменшало, наче у його власному сечовому міхурі. Однак Віктора Нєкрасова там не відбулося і тому гість запитально підняв брови, киваючи ними на відсутність його. Корнійчук, тицяючи коньяком, радісно віщував обіцянку.

Й незабаром вона увійшла, мружачись в світло, вона ніяк не могла опануватися на різьблену стелю і горрізьблені стіни.

А коли очі наладналися, Нєкрасов побачив обома коньяк, рухомлений Корнійчуком — це було так несподівано для щойного дитмайданчика. Він зіщулився, тобто замружився щосили, однак марево не щезало, а промовило надто зичливо:

— Ось наш любий Віктор Платонович Нєкрасов, неперевершений баталіст.

Почувши про себе, письменник розплющився, зафіксував ще примару.

— Невже Стейнвей?! — жахнулася сама себе здогадка.

Заокеанська посмішка лише додала жаху, більшого, аніж присутність флотоводця загиблих ескадр. Орденоноснішого за це від будь-якого сталінградця.

«Я ж закушував», — шукав виправдання чоловік, але воно тікало візерунчатим паркетом, яким насувалися два привиди, підлога стала горрізбленою й не пускала.

«Де, де до болю милий Саша Паьасюк, який щойно народився в сорочці? Куди вони його повезли? Чи мене? Когось швидко везли, не майданчика ж», — перша думка. І:

«Треба діяти», — бо Віктор хотів туди, за кінотеатр «Дружба», бо до сталінградських окопів він волів. Якби ці міфічні істоти трапилися в уяві поодинці, чоловік міг би переварити таке посеред Києва й не прагнув окопатися посеред паркету, однак ніяка уява не фільтрувала цих двох, таких потойбічокеанських, коли вони разом поруч.

Цупка реальнісь орденоносного потиску за лікоть потягнула Нєкрасова до «Грон», ні, не до «Грон Закарпаття», а до «Грон гніву» і їхнього восковоподібного творця, що Віктор відчув себе міноносцем «Стрємітєльним», кого виводять в море, аби встромити, вчинити затоплення, й тому він кинув Корнійчукові слова, яких не зміг би перекласти навіть референт...

— Одскоч, падла, а то закричу!..

навіть би якщо того дуже захотів.

__________________

— Та не смикай! Ні, за ето можеш смикать, Тося. Я кажу: проводи не чіпай, бо потім не вгадаєш, де од якого мікрофона.

В будці було доволі темно. Мала вона лише одну перевагу: була звукоізольованою од усього світу. Хоч що б тут коїлося, ніхто не почує, бо всі дроти йшли сюди, а не звідси. І ще: тут було надто тісно. Й коли сюди трапляло двоє, то хоч-не-хоч, а воно торкало і єднало.

— Це саме інтересне місце, Тосю. От не віре! Я отвічаю, тут такого наслухаєсся, що потом усе те, шо в газетах пишуть, це дєцькі ігрушки. Особино, коли когось умних записуваєш. То, виходить, ти тут впереді всіх собитій. Ти послухай, Тосю, преждє чим говорить: тута недавно позбиралися умніки й балакали про свою літературу. Не про цих «Трипереносців» чи «Прапороносців», ні. А про таку, якої нема. Тобто не печатають її — літературу після див’яносто первого року. Пойняла?

Тося одно пойняла, що поки Петя не виговориться, нічого не буде. А потім ще сигарета. Та дай, Боже, щоб одна. А бувало, що й дві — одна довша за іншу. Тому Тося одкрила якоширше очі, щоб не закрилися.

— Ти ж пойми, що тут балакали ті, які ту літературу знають. От ніхто її не зна, лише оці, з конференції. Мені часто приходиться саме таких записувать, і ти повіриш сам потроху вже розумію, що тут і до чого. Я б вуже й сам міг кому хоч розказати про ті чудеса, що тут вони наумнічали. Бо, як сказав їхній Льонька, цяя література приречена до вузького кодла. Тобто для нас з тобою, Тосю. Не віре! Я кажу, що й ми з тобою (шо, ні?) із найвужчого кола, Тосю. Хоч тая література вже не видається, но почалася вона в сімидесятих роках, коли її тоже не видавали.

Далі говорила одна женщина по-писаному. Вона сказонула, що література поділяється на київсько-житомирську, галицько-станіславську і наталко-білоцерківську. Поетому ціїй літературі усі довіряють а-прі-о-рі.

— Як? — Тося ще дужче округлилася очима.

— Ну, це як ми з тобою, безо всяких задніх мислів. Далі та женщина почала говорить про одну книжку, яку таки напечатали і їй це ни понаравилося. Бо вона була про секс. Та не смикай за нього! Бо вони, ці секси, бувають разні, особино український. Бо він без-сел-лер.

Тута з ней не всі согласилися, особинно одна Соломія, бо вона виступала без бомажки. Й хвалила секс і ту книжку. Бо вона її читала, ти не повєриш, Тосю, ще до того, як її написано було. Ну де ти таке ішо почуєш? Це тіко в нас таке бува.

— Це ти загнув, — одігнула Тося.

— Я отвічаю! Як літературу ни пичатають, а всі її знають, в усьом мірі, то як це? То її можна знать, ще до того, як вона й написана, невже ни понятно?

Тося кивнула, що так. Бо цей як почне спорить, то тоді буде три сигарети. Повівся чоловік! Хоч би музику яку писав, але відколи він засів тут, то вирішив, що він єдиний, хто чує «тайнознанія». А так — непоганий хлопець. Особливо — мужчина. Ну чому їм кожного разу треба спершу вибалакатися?

«От нам, жінкам, треба обов’язково вибалакатися вже потім, це ясно. А цим усе до, до, до», — подумала вона, а сказала:

— Ти ни одвлікайся.

— Я отак їх послухаю-послухаю, вже й сам починаю розбирацьця: оно Соломія сказала, що Пашковський уже скинув свої кирзові сапоги навсігда. І що це урон для всієї літератури, бо він почне писати вже не про них. І тому в літературі глибокої новизни ще не сталося. Бо од часів Котляревського ще нової «Енеїди» шче ніхто не видумав. Хоч в кирзяках, хоч без них. І тому ця література, тут я на бомажки собі записав: «конфисіонально інтроспективна». Це, як ти, Тосю.