— Сядь, сказано.

— Ета — гуманостьзьть? Мене тверезоу ізбиваюті — ета гуманоздь?

— А ти коли Степанишина і Радька ізбивала, і Кобрина, — ти гуманна була?

— Дак туо д ж я зібивала... А то миініа ліміцииія! — а юійю низя.

— Так тобі — можна, а їй — ні?! Вона — не люди?

— Таг гидє жу тойді пуорядук, ля?

— Не випрошуй, не оказуй сопротівлєніє, ніхто тебе таку не чіпатиме. Нужна ти кому сильно.

— Туеж мині, сраувнили мене. Радька й мілімніцію! Цие ж наркоман.

— А ти не наркоманша?

— Я-а-у-а?! Ви нь муинене зуиниаєтиє.

— Хто тебе знає.

— Вуионо видно ж зиразу, в нь кого диавмлєнія не хватає. Так туо й считай, уодиразу, шо наркомуан, ля. Радько, сука, нарком! Я єого уиб’ю! А миене за цие — ізбивать?

— Сядь. Я тебе ізбивав, питаю?

— Нюет. Вуй у инас хариошенькией, ниі руазу зуа сивуоїі дивниадцять лєт ніе уизбививуали миинюа...

— От.

— А пуоминитє, юак вуй до наз пурийшили тада, муалуоденьікуий такой харошиньюкий... Зи аримуиїі. Ми вуаз люибиили.

— Н-на...

— А поньмите таво Красільнікова, чи ... Дяченка? Нуи, суловом, ля, туого, шуо за гуталін сіив, скіко він таді паулучив?

— Два... Чи п’ять.

— А мініє за шо-о?!

— Сідєть!

Я ж сімню зунов не пабачу, радних-билізьких — сідать знову?!

— Ото й треба було додому іти, а не на маліну.

— Так я нь і йишла дуодуому, ля, я нь же ниє виунувиатая, що тиих малінв на дуарозі пуинаставляли! Чи я нь і тут — винуватая? Ля?

— Сядь...

— «Сядь», «сядь» — і виесь табі разигавор. Все жуиття, скіко не жуиви, тіко йи чуєш одно. Хочь би, ля, один хто сказав:

«Ляж»!

__________________

Небо стояло загадкових кольорів, і очі в дівчини Олі були такими ж, бо в баночці хлюпотіла рідина, навпаки, жовтого кольору. Масна, така, як ото носять в поліклініку на аналіз, хоча поруч поліклініки ніякої не було на відстані кількох мікрорайонів — це була зупинка «Водозавод» — назва, яку не розуміли навіть найстаріші мешканці тут.

Байдуже, бо Оля знала: так чи інакше, а жоден з них повз цю зупинку не промине. Район не фільтрувався наскрізною трасою і тому всяк, живучи в апендиксі, мусить з’явитися тут, де петлею огортав тролейбус клумбу, яку витоптували пасажири, бо щоразу не знали, де він зупиниться. Тролейбус був хитрий, хотів висадити їх в одному місці, а набратися нових них в іншому.

І коли Оля вийшла з нього, притискаючи баночку, аби не розхлюпати, то вмить лишилася одна — натовп кинувся в протилежний бік. Бо якщо не одскочиш, то можеш знову опинитися в салоні — нова навала пасажирів залегко здатна втягнути туди й не лише Олю з баночкою.

Тому вона постановила за краще сісти посередині клумби й звідтам чатувати.

А Костюченка знову не було й не було. Бо це був Костюченко, дуже хитрий хлопець, і такого залегко проґавити навіть не в юрбі.

Танька знала про нього все. Од Олі, і тому казала:

— Він хитрован. Ну й ми, слава Богу, не діти. Доїть мене на чотири цицьки! Ти зроби з ним от що: запроси його на день народження.

Бо вона була дуже хитра, хоч і подруга Олі.

— Ні. Не прийде, — похнюпилась та.

— Чому?

— Бо він дуже хитрий, він ні разу не прийшов, він думав, що я заману посватать.

Танька знала цю людську породу і тому сказала:

— А ти йому, перш ніж запросить, одразу скажи, що не треба подарунка, і він прийде. Скажи, що зробиш салат олів’є.

— Я не вмію.

— А він же не знає, скажи, що буде салат, вони, гади, його чомусь дуже люблять. Доїть мене на мої чотири цицьки, якщо брешу. І що можна без подарунка, вони, гади, це теж люблять.

Тепер, сидячи на клумбі, Оля бачила, звідкіля ті квіти були, які в той день припер Костюченко. Ну, що ж — однаково би їх тут витоптали, а так він з’явився з розкішним букетом, що вона насилу не заплакала, бо він квітів ніколи не дарував; а тільки «бутилку», яку сам і випивав. їй не наливав, бо:

— Бо в жінок оргазм, якщо випить, притупляється, настільки, що може навіть назавжди пропасти, — пояснював він ретельно їй, на що він був щедрий, це на пояснення: — А в чоловіків — навпаки. їм треба пити до того, а жінкам після.

Правда, після він не лишав, бо примудрявся в перерві викурити цигарку й додудлити, що лишилося од першого разу; він і сам щиро вірив, наче настане час, що Оля здобуде півпляшки, чи чверть; навіть коли її виставляла вона — нічого на потім не лишалось.

Як ця маленька баночка з жовтою рідиною — вона теж буде порожнісінькою — ось що є в неї, щоби віддячить. Сонце стояло скісно і проникало туди досередини навіть крізь паперового пакетика, іскрившись усередині.

Танька тоді все точно продумала. Так точно, що сама не прийшла.

З’явився Костюченко на годину раніше, як завжди, прорахував, наче прийшов допомагать, а насправді, щоб підкріпитись. Що навіть не приставав, доки нарізав сало, ковбасу:

— От чого грузіни розумні? — повчав він її чи ковбасу грузінами. — Бо вони закусюють наперед, а не після. Бо вони розумні. Й не псують шлунка, шоб у його пустого заливать.

Цюкав він товсто, не тому, що поспішав, а щоб обрізки були грубші; які він тут же долав, аби не псували натюрморт. Хліб він порізати забув. Добре, що Оля графина в нього забрала, бо він би забув, чого його й запрошено.

Бо тут одчиняються двері й точно за графіком постають на порозі Вова, Алік, Жора, Валера. Юра теж прийшов, хоча був запрошений для Таньки, яка хитро не з’явилась, бо сама точно вигадала все це. Не день народження, а як його провести — так, щоб Костюченко знав, і пам’ятав його довше, ніж Олю, гад. Бо він думає, що це так легко, забути. Що коли йому дзвониш про день народження, то він спочатку видєлується:

— Яка це Оля? А-а, Оля, привіт. Ти пробач, що я не поздоровив тебе, бо я не знав, коли він в тебе.

Можна подумати, що він раніше хоч раз поздоровив. І от тепер заходять Вова, Алік, Жорік, Валера, які ніколи не забували, й не тому, що вчилися з нею в школі, а тому, що ставилися до неї, як до людини. Й навіть Юрік, який хоч і був запрошений для Таньки, а теж ставився, хоч та й не прийшла.

І всі дивляться на Костюченка, так, що він почина розуміть. Тобто Танька вірно розрахувала, що коли Оля позбирає їх усіх разом, то обов’язково щось станеться, саме собою. І трапиться, бо коли запрошуєш усіх, щоб прийшли без подарунка, то кожен собі вважає, і тепер всі здивовано дивляться один на одного.

А особливо на Костюченка, який навіть з ними в одній школі не учився, а жив десь на Водозаводі, місці, про яке ніхто в Києві не чув. Якщо, звичайно, сам там не жив. Як Костюченко, який одразу відчув, бо він був хитрован і зрозумів, що це буде йому день народження, а не Олі. Це, якщо він залишиться після нього цілий, або, в кращому разі підранком.

І от всі разом сідають за стіл, і Костюченко розуміє, для чого вони всі сідають, бо їм тепер не вистача одного: швиденько напитися, щоб була їм усім спільна причина, а потім вже цю причину швиденько реалізувать — лупонуть його, водозаводського, і він бачить, що вони садовлять його не біля дверей, а під стіну. Може, б він і не хотів туди сідати, навіть біля балкону його не пустили, бо він був один, а Вова, Алік, Жорік, Валєра були не одні. І навіть Юрік, який з ними в школі не вчився, а виявився з ними, бо його запрошено для Тані, й хоч вона не прийшла, а не стали садовить її хлопця під стіну. А Костюченка. Він бачить, як нарешті щасливішають очі в Олі, бо скільки він її знав, вони ніколи в неї такими не були, загадковими.