Оля стояла, опустивши руки й не дивилася на пустку, і щосили весь цей час думала про те, аби жоден з них ніколи не повернувся сюди, доки не пригадала, що поставила на повільний вогонь гаряче в духовку й не вимкнула її.

А Костюченка далі не було й не було, була лише пуста зупинка, яка після години пік одразу перетворювалася на порожню. Був лише надокучливий тип, який щось плів, щось натякав їй про Окружну. Яка, питається, Окружна, коли тут Водозавод?

— Вобщім ти кінчай видєлуватись, — голос його мінявся, торкаючись погрозливих тонів.

Оля одмахнулася й вирішила за краще одійти, й посунула потерухою з талонів за стовпи. Це було помилкою, бо, ступивши крок, опинилася в густій пітьмі.

Вона думала про підлого Костюченка, як же той гад хитро обвів усю компанію навколо пальця і уникнув того, чого наготувала йому подумки Танька. Так хитро, що сама туди не прийшовши, аби її совість не мучила, коли його битимуть. Як він, вивівши всіх на вулицю і, доки вони починали курить, назавжди зник межи ларьочків.

Тому не враз збагнула, що її грубо обхоплено ззаду й тягнуто за дерева.

— Крикнеш, вб’ю, — був наказ.

Вона спробувала тіпнутись, але нападник навалювався, пригинаючи, і, позаяк вона тримала баночку в пакеті, руки в неї були не вільні, аби розчепити ті тверді обійми.

— Но ти ж сука, — сичав той. Бо йому треба було просунути одну руку, щоб задерти сукню, тому він пошукав очима по затінку, доки не вперся ними в підходяще похиле дерево. Приперши Олю до нього, він почав розстібати. Життя стало швидким-швидким — і щоби було навпаки, вона одсунула подалі од себе баночку, щоб не обхлюпатись, і здерла кришку. А потім, упівоберта одхилившись, обережненько хлюпнула позад себе — навіть не встигла пошкодувати, що рідина, заготована для Костюченка, отак по-дурному марнується. Обіймиська враз одскочили.

Запанувала на мить мовчанка. І щоб вона подовжилася, Оля спершу хитко одступилася. Розставивши для впевненості ноги, вона простягла перед себе кислоту. Кілька крапель трафили папірчаного пакета і він сичав, додаючи смороду далекому пахтінню клумби.

Незнайомець парував, проти далекого-далекого ліхтаря було видно, як здіймається од нього кислотний дух.

Він лише зараз почав розуміти щось і вирішив крикнути про це. Однак наступний хлюпок кислоти влучив йому просто в рот. Невідомо, чи викликав він прилив крові.

__________________

[2]

Майже молода жінка зайшла й сіла. Що всі ветеринари втупились, помовчала; потім згадала, що цигарки в її пальцях нема. Струсивши в попільничку неіснуючий попіл, прошепотіла:

— Ви можете приспати?

Хто тут був, згідно поодкривали роти, але начальник устиг перший:

— Канєшно. А велике у вас животне?

— Дуже, — мовила вона й надовго замовкла; ветеринарня вся також, зважуючи на трагічність ситуації, яка стане ще трагічнішою, завбільшки з «животне».

Доки начальник не кахикнув, а тоді, поштивно:

— Можемо, канєшо. Це кіт, собака, тощо?

Красуня, бо вона була блондинкою, підвела до всіх очі й прошепотіла:

— Це — я.

— Ви, канєшно, звиніть, но ви ж розумієте, ви — людина, а ми — вєтработніки. Й вусиплять вас ми просто не імєєм права.

* Іпзегіїоп — вставка (англ.)

— Гроші. Бо я плачу ж гроші.

— Бо нас посадять.

Чи вона не чула, чи й сама була уявною, як і її сигарета; коли вона припалила натуральну, то глибоко затягнулася реальним димом і, глибоко видихнувши, сказала:

— Уявляєте, мій ідіот зробив вставку. Він взяв ефірну касету з кінофільмом і, нікому не сказавши, вписав на відаку туди шматки з порнухою. Ви уявляєте?

Всі німо уявили, бо ніхто нічого не уявив.

— Уявляєте, з цим, з такими білими-білими тілами, а на них, виявляється, такі рідкі довгі чорні волосини.

І заплакала.

Ветеринарня принишкла, щоби послухати, як жінка це робить. А вона робила й робила, і вчепилася в начальницький білий халат, який одразу став мокрих кольорів. Сльози тим часом густішали; не могли розповісти:

ВСТАВКА

В ліцеї, це почалося ще в ліцеї; знати не могла, чим це скінчиться. Бо Толік був кльовий, а вчителі ні; й не дозволяли дискотеку, хоча в кожного в класі було що туди одягти. Доки дир не здався, зробив помилку: взяв касету з музикою на той вечір і особисто перевірив кожну пісню. Звістка про це облетіла школу, особливо Юлю з Толею.

— Ну, я йому задєлаю, — обурився він.

Таким голосом, що Юля, хоч і була тоді школяркою, бо вона тоді ще не кохала. Толя — хлопчик понтовий, бо з небагатої сім’ї; й тому понтувався ще дужче.

Там, де за сценою шкварчали шнури в підсилювачах і раз-у-раз недоречно гупали колонки, лякаючи учнів, які несміливо просотувалися в залу, спотикаючися об свої височезні підбори, — там Толя підсунувся під апаратуру. Він зробив так: тицяючи звідтам на перемотку магнітофону, кілька разів зупиняв, і, перемикаючи на запис, нашіптував туди найкрутіші слова; й не ті, які виконуються в американській естраді, а ті, які навіть і в нашій ще й разу не співалися.

Потім повернув касету на початок, і почалися танці. Все гаразд, доки фонограма раптом не урвалася — всі стали і в цій моторошній тиші передетоновані модуляції по-зміїному просичали:

— твою в... і в душу... мать, ...дь.

Всі вклякли. Що потім, коли знову бухнула музика, несподівано затанцював лише директор з Яровецькою. З жахом кожен дивився на той танок. Дир тільки зараз зрозумів, чому все життя боровся з дискотеками. Юля тоді зметикувала й пошукала очима Толіка — той стояв під колоною, урочистий, спиною до зали, витягнувшися, він кривив посмішку, тамуючи її. Що Юлю похитнуло. В запаморочливішій тиші чути було лише, як схлипувала завучиха по виховній роботі. Лише не Анатолій; він стояв, тримаючися за колону, аби не впасти од щастя.

Дитинство скінчилося, одного такого разу, працюючи на каналі, вискочивши з літучки, вона пробігла повз невиразну постать, яких по всіх телеканалах задосить в кав’ярнях. Однак якісь розряди затріщали у волоссі і Юля зупинилася, аби струсити їх.

Це був Толік, з усією своєю долею. Що він робив весь цей час — було написано на його сорочці, а, особливо, брюках.

— Привіт, рімембер мі? — блиснув він зубами.

«Чому ця чашка така гаряча? — бісилася Юля за кавою. — Скільки разів тут пила — і на тобі».

— Що таке?

— Обпеклася, — почала шукати хусточку вона.

— Дай я поцілую — і пройде, — не зробивши паузи, він притиснувся губами до її вуст.

Вона б обурилася, якби. Його цілунок затулив кав’ярню; й виштовхнув навіть постійне професійне занепокоєння, що Юлю тут можуть упізнати.

В РЕЖИМІ ВСТАВКИ

Вже кожен перший цілунок затуляв, що було поза ним, під ранок лише вона згадала, що принесла півкіла масла і воно геть розтіклося сумкою. Вона сміялася істерично, бо там були ще касети з «висхідняком»; сміялася, бо збагнула, що це остаточний кінець.

— Не плач, Юльцю, — гладив він її по руці, — я тут таке придумав, вони повзатимуть. Послухай: от що таке інтернет?

— Ну? — утирала вона сльози.

— Інтернет, Юльцю, це ж калейдоскоп, ясно?

Нарешті сльози вмить всохли:

-Ну?

— Це калейдоскоп в значенні вставок. Тобто це — суцільні вставки, бо там можна вставлятися в будь-яке місце, ясно? От і пілот-програму треба робити в стилістиці цілковитих вставок.

Видихнув він переможно.

— Ну? — майже зрозуміла Юля.

— І тоді — наша передача буде вставлять! — Підсумував він. Радіючи, що оця, остання фраза також годиться для дикторського тексту.

Біда лише, що не було власного відика, бодай аматорського, бо для «пілоту» й такий би згодився, з яким треба ходити по комп’ютерах й переганять матеріал для майбутньої програми.