— Нафіга? — почав пригадувати Валера те, чого пригадати не міг.

Оля теж почала пригадувати те саме, і починала поволі ненавидіти оцих обох, бо не могла збагнути, в чому там був секрет.

— Бо тут главне, шоб ковра не було, — пояснював Вова, поблажливо поглядаючи на стелю. Він хотів поспішати, бо тут був ще один, хто знав таємницю. А з іншого боку? Який ідіот поспішатиме з такою історією? — Вобщім ті солдати, вони були десантники. Й добре кумекали. Бо вони там на танцях не дуже котірувались. Піти з солдатом? Це могла собі тільки жінка позволить. Да і то не всяка. А дівчата цього хотіли не хотіть. Вобщім я теж беру п’ять пакетів. Мілко мелетого перцю. А перець — це шо? Це, фактічискі, пиль, особинно на красному паркеті. І ти, поки там усі здрастуються, починаєш його висипать. Равномєрно так, в тому місці. Де будуть танці топтатись ногами. І от гоцалки пішли, я тоді спеціально класний музон припер, — а ноги шо дєлають. Коли танцюють? Вони потіють, і пил од цього піднімається вгору, і починає од цього кругом прилипать. — Він міг ще загадково обводити поглядом присутніх, бо ще ніхто не підійшов ближче до таємниці, ніж він: — І от той пот має таку особиность, що він мокрий, і особино липкий. І перець шо? Де мокріш, там і прилипкіш. А дєвочки, ти прости мене тоді, Оля, трусиками ж пріють. І на їх нема брюк, як на хлопчиках.

— Не свисти... — прошепотів захоплено Жорік.

— Так за шо п’єм? — не втямив Юра, бо його сюди привели не для того, щоб тямить. — За трусики?

Оля була тут остання, яка не збагнула. Той спалах взаємності, тодішній, спекотного вечора на спекотному горищі у Таньки в неї не пов’язувався ні з якими обставинами, окрім спалаху. Вона дивилася на Вову й не вірила: невже скаже?

Вова дивився на фужер, або на стелю. Бо він тут був найвищий, і йому було до стелі навіть ближче, коли він стояв.

— Так при чому тут трусики? — підвівся й Юра, який знову про них не розумів, і тому вирішив випити стоячи.

— Давайте ж вип’ємо. За них, — махнув склянкою Вова, — бо вони тоді од сильного того перцю почали свербіть. І викликать у них сильний прилив крові, у всіх дєвушок. Но Оля не вся. Вона дуже добра, но дуже скупа. І коли ми з Ольою пішли покурить. На горище... Словом, за тебе, Олько!

Вона переводила погляда з нього на Костюченка й не знала, кого дужче треба ненавидіть? А може, цього козла Аліка? З його дристаною бомбою, яку чи він сам придумав, чи йому якийсь козел підказав? Вона пригадувала ту лавочку нічну, де вони кайфували шампанським, і щосили не хотіла порівнювати з тими спекотними танцюльками в Таньки, й лютилася про те, як вони з Танькою, виявляється, мало знають про цих козлів. Хоча

Танька після тодішніх танцюльок вже ніколи не збирала в себе, бо вона була дуже хитра для цього.

День народження тим часом розгортався і одходив од третьої склянки, графин теж, бо його поменшало. Однак Костюченко недовго дав йому спочивати:

— Я, як тамада, — казав він, бо був тут старший за всіх не так підпадав під горілку, — пропоную налити ще по одній.

— І випить за Олю, — нарешті покинув мовчати Валера. Бо він не любив мовчати, але й говорити не любив. І завжди ждав, що, нарешті, цей клятий язик дасть йому змогу. — Я не можу похвастацьця таким, як ви, бо ми з Ольою зблизилися, помниш, Олько? При помощі «Пансіона любві».

Оля в школі найкраще писала твори. Валера довго мучився тоді, бо знайшов у батька під дерматином обкладинки з дембільського альбома кілька аркушиків, де ксероксом було перезнято такого великого оповідання, завбільшки з невеличку повість. Він, нічого не підозріваючи, почав читати і вже через кілька сторінок відчув бурхливий прилив крові. А коли дочитав до кінця, то вічув відлив, бо «Пансіон» уривався напівслові, на самому його найцікавішому.

— Олько, ти це... — почав він, — ну, треба твір дописати.

— Що, задавали? — лякнулась вона.

— Не з програми. Тут один шедевр треба дописать до кінця. Може, навіть пару речень, — уже брехав він. Бо йому було цікаво, от у хлопців «Пансіон» викликає приплива, а чи викличе він у дівчини? Отак, одразу?

Вона прийшла і він сунув їй листочки, вона уважно почала читати а потім уважно зупинилася. Отак зосереджено почала пальцями, без участі рук, розстібати блузочку. Комір не піддавався.

— Тобі... погано? — прошепотів Валера.

— Ні, — теж тихо відказала вона, — просто одежа може пом’ятися.

І зняла її всю; так швидко, шо Валера з першого разу не встиг, бо він же не читав тоді, а лише дивився, як вона читає, якби вона хоч довше тоді це робила, а то одразу — раз! і гола. Що вже на другий день, палаючи од ганьби за перший, він запросив її дочитать, і вони встигли разом, а потім встигли навіть роздягтися спільно, а не по черзі.

На мить завмер день народження.

— Ну? — не витримав він павзи.

— Ну, потім був сильний прилив крові в Олі. І.

— От не випить за це — гріх! — тамадував далі Костюченко. — По маненькій, за нашу Олічку!

Вона спробувала на мить зрадіти, але потім пригадала, що тут відбувається і увірвала.

Потім вирішила зійти на протилежний бік зупинки. Бо той ідіот навпроти вже не ховався за кіоском. Бо був уже добрячий вечір, час, коли тролейбусів меншає, і разом з ними надія побачити Костюченка.

А не того ідіота, який почав обходити навколо, аби вона од нього не заховалася; він вирішив зобразити приємну посмішку на лиці, а вийшла самовпевнена. Оля озирнулась. Але по цей бік зупинки по виямках була біла потеруха. Якби це було взимку, то можна би було уявити, що то сніг, але стояло літо і вочевидь, що то лежало безліч перетертих натовпом використаних талонів.

— Так ето, значить.

Сказав незнайомець. Він вирішив багато говорити, а потім вирішив, що вже й так довго витратив часу на оглядини.

— Короче, — сказав він.

Навколо був лише вечір і ні за що було зачепитись поглядом, бо це ж тролейбусна зупинка, яких на світі є тисячі.

— Вобщім, — продовжив він, щоб знову вмовкнути.

Тому що вона — глуха, чи що? Людина з нею говорить, і наче як пусте місце. Наче як порожня зупинка?

— Давай не будем, — знову почав він.

Так, що вона не втримала слів:

— Що не будем? — примружила вона очі. — Я тобі хто така, що ти вичитуєш?

— Хто така? А ти не притворяйся. От хто ти така.

— Яка? — примружилася ще.

— Така, що з Окружної тебе погнали? Так ти тут?

До неї ще не дійшло, що в такій ситуації означає «Окружна». Бо вона відчула, наче він вимагає, аби вона просто була винна перед ним, і звинувачує, хоча й переконаний, що це неправда, йому те байдуже — головне, щоби отут, просто так, на порожньому місці вона була винувата — бо винуваті всі, лише кожен щодня вимагає, аби про це щораз нагадували.

Костюченко подивився на останні краплі з графину, й Оля хотіла обуритися, що якби він, гад, не прикладався до нього наперед, то, може, там би щось і лишалося; а потім передумала навпаки: добре, що нарешті ці тости припиняться.

Бо Костюченко хотів їх слухать.

— Ні, ну так не можна. Треба добавить. Тим більш, що ще оно Толя... Толем тебе звуть? Жорем? Ще Жора нічого про Олю не розказав. І Юра.

— Нє, — теліпнув головою той. — Мене сюди Танька визвала. Я можу про неї казать.

Салатниця була порожня, рідкі бутерброди ще дивилися в стелю. Вінегрета ніхто не чіпав.

— Нада той. Добавить, — сказав Вова, хоч і не був тамадою. І одірвав погляда од вінегрета.

— Оце точна думка, — похвалив його за неї Костюченко'. — Я взагалі пропоную вийти на свіже повітря і добавить. Тут такі класні у вас ларьочки. І покурить.

Оля з неперевіреним жахом дивилась, як увесь день народження підводився; лише зараз догледіла, який-бо він п’яний, посміхаючися один до одного, посунув по цигарки, посунувши на сходи. їм заважали лише стільці.

Один лиш Юра не міг подолати свого. Бо це було встать, йому було незручно за це, а, особливо за свою подругу Таню. Однак її він чомусь не бачив тут. І почав пригадувати, доки не з’ясував, що вона тут так і не з’явилась. Чуючи гуркіт компанії на сходах, він розумів, що слід туди, невпинно тримаючись стіни, подолав ту відстань.