«Треба було гриби на гілці пекти, — пошкодував я про вчорашню страву, — букет з грибів дуже би пасував зараз».

Тим часом грушевого вона поклала мені за спину, галузки лоскотали, я відчув, як біль звідти зник. Обійняти її щучками я не наважувався — були занадто кулінарними. Вона розуміла це і тому надкусила одну, доволі звабно, двозначно, бо й мені довелося також.

— Танок триває, — проспівав я крізь рибку, — доки весь не з’їдається.

— Ви не художник, поет, — нагородила вона мене, і я почав думати, що непогано б отак почати одну рибку з двох кінців і поцілуватися нарешті, ь цьому було б щось французьке. Чи індійське, бо французи щучок не їдять, лише жабок.

Вона одкинула мої думки разом з шашликами, я утулився губами в щоку. Перший поцілунок був неприступний. Коли я взяв її за стан, то відчув, що він надто теплий і сухий.

Бікіні чудове тим, що сохне швидше, аніж волосся, навіть розкидане по квадратній глиці, таке ліжко, зроблене гілками навхрест, надто нагадує ритуального вогнища; де кучері її чіплялися, робили безпомічною, тобто давали мені свободи більшої, як у всіх вихованців, що протовклися тут за всю радянську історію, де з нас не вийшло таємних піонервожатих, а також наявних: «вожатий, вожатий, подай піонера Марусю», — лунали звідтам їхні занедбані голоси з минулого життя, тому що пестощі наші різнилися, сільські з міськими, ми й не поспішали їх спільнити, бо навколо відпустка, і навіть русальчина впертість до зайшлих людей, якою б тривалою вона не була, а матиме свій кінець, бо часу було більше, аніж зусиль опиратися.

Там, за водою, починалося бажання, йшло сюди, озера я не побачив, і не тому, що вночі, а тому, що притискав його до себе, вислизало, пружне, налітало бризками, обіймами, швидкими мокрими цілунками, несподіваною спільною невагомістю, водяними любощами, які мають ту особливість, що вони кращі на березі.

Нічний собака жалівся на місяць. Той, імплантований, вилискував силіконом. Ми встигали поговорити, особливо про Камінь-озеро, про те, що воно святе, бо за допомогою маски й ласт дуже легко позбавлялося будь-якого бруду — тепер заховатися на дні йому несила. Я не встигав підготуватися до самого себе. Ми встигали поділитися моїми гостинцями, столичними, доки не виїли навколо не лише гриби, але й дички. Щучки або з’їлися, або стали обачні. Я теж. Ловив себе на тому, що весь час поза тишею дослухався траси. Дуже зручної для цього, бо далекої — найлегший вітерець подихом затуляв її глухо.

Перший же грузовик, забачивши мої клумаки зі склотарою, підхопив мене на трасі і повіз нею так швидко, що я не встиг запам’ятати місця, де сідав.

... Головне, коли граєш з бригадою провідників, це вгадати, скільки разів вони тебе крутнуть. От дадуть тобі виграти, тоді програти, тоді одігратися добряче; після цього тебе, щасливого, обберуть до нитки, якщо ти не припиниш радість, і не скажеш:

— Ой, мені збиратись пора, я на наступній виходжу!

Щоби встигнути хапнути «банк» зі столу і вискочити — тоді тебе наздоженуть, витягнуть у тамбур, і ти будеш підставлятися заплічником, аби врятувати спину, доки двері не одчинять і разом не дадуть копняка — дриґнувшись у повітрі, ти ще встигнеш побачити за високими деревами смужку озера. Воно піднесе тебе, ти впадеш на заплічника, і він ще раз порятує тебе і себе. Потім треба вгамуватися, як чудово, що поїзд од’їде так далеко, тиша перекриє усі сторонні відчуття.

Піонертабір за рік не змінився. Трохи з’явилося ознак часу — графіті на постаменті колишніх монументів. Пройшовши алеєю «лінійки», ти побачиш шерег будиночків, «палат», як бучно іменувалися ці конічні споруди, які, за бідністю, мімікрувалися під романтичні намети і досі дивували тим, що їх не розібрано на паливо.

Ти підійдеш до тієї, якої. Де полишив хрест-нахрест не лише ялинкові галузки, але спогади, які такі само непохитні, що розтрусити їх несила, такі, що навіть страх перед невідомою знову мандрівкою, де відстань міряється кількістю пересмикнутих карт в колоді, і це не страхає більше, аніж переляк втратити спогади.

Ти постоїш перед дверима і обережно прочиниш їх.

Квадратова постіль змінилася хіба що кольором глиця вижовтіла геть, аж вируділа. Далі двері, прочиняючись, відкриють тобі твої колишні предмети, особливо акварельного мольбертика та купу шампурів з неіржавіючої сталі. А також пляшку з-під шампанського, ту, яку й досі не приймають в жодному пункті склотари.

Ти ступиш усередину, постане тоді вся кімнатка.

Замала, аби приховати русалку-Марусю, яка сидить край вікна з порожніми гильцями, на яких лишились лише покручені дротинки, і не хоче од шибки й повернутись, їй зручніше дивитися та дивитися в неї, знаючи, що, принаймні, там, з того боку скла, тебе не надійде напевне.

__________________

Осіння координація вступала в мене, так, неначе я вступаючи в трамвай.

«Про трамвай би сказати, — думав я. — Про тролейбуси оно скільки сказано. А про автобуси».

Пасажири були одноманітні.

«Або, пробачте, про метро».

Бо воно найбільш нагадує трамвай. Що вмить змінився на наступній зупинці. Не треба було сушити голову, чому, я скосив очі на порожнє місце поруч, і тут же втупився в книжку, бо дівчина, яка зайшла, сіла на нього, кутнє. Що замість літер я на сторінці бачив, яка вона є.

«Міг би працювати рентгенівським апаратом», — намагався я уявити собі такий шкільний, наприклад, медкабінет, де безліч роздягається, а я просвічую.

Однак вона не дозволяла; я зіщулився, бо відчув: це вона просвічує, слава Богу, не мене, а мою книжку.

— Якою це мовою? — раптом запитала вона.

Так, що я мало нею не став. Бо дівчина хвилювалась, бо удавала таку безтурботну, як це буває в нахабних дівчат, коли вони такими не є.

— Хетською, — збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку.

Хоч вона й не куток. Як би не була густо писаною, читати зась — які вони тісні, ці книжки.

Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.

Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.

Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:

— Хетською? Десь я про таку чула.

Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати — сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. «По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє...» — але нічого не линуло в голову.

Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.

— Хетською... — сказала вона.

«От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, — щосили думав я у відповідь, — це ж осінь, яка це осінь, якщо це зима», — намагався пригадати календар. Потім талон — доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній — що вони означали, яка це писемність?

«Ні, там знаки сузір’я», — хотів думати я, коли відчув, що це не так.

Бо вона зникла, от встала і вийшла — доки відводив погляд, вона зробила це.

«Тричі! Тричі вона зверталася до тебе», — лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і «першого» трамваю.

Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.