— Нарешті!

А почув:

— Бутилочку, можна, я заберу?

Несподівано до нього дійшло, що то промовляє не Олин голос. Він виткнув голову з пластикової фляги і побачив за нею дивного чоловіка, там, де, окрім порожніх лавок, нічого не мусило бути. Особливо, якщо це типовий бомж:

— Бутилочку, говорю, оддайте.

Сказано так, що й Оля знову опинилася на стадіоні, вона подивувалася не з цього факту, і навіть з бомжа не подивувалася, — а з того, що уперше в житті забула не лише про стадіон.

Так само, як і бомж, Петренко мовчав до нього. Двобій тривав, доки хлопець не посунувся оком до пляшки і помітив, що вона лише трохи надпита.

— Тобі повилазило, вона ж повна, — вимовив він.

— А, ну тоді я пошов, — була відповідь.

Яка провалилася наче під лавки, туди, куди й бомж, тобто коли вони розплющилися, навколо від них віддзеркалювалися лише зорі — кожен з двох подумав, чи не привидівся їм тут персонаж? Щоби переконатися, Оля тихо надпила і передала Петренкові. Той приклався так, що відчув на пляшці попередні її губи. Пиво поштовхами одкидало в дійсність. Де знову було плаття, яке слід було долати спочатку — таке біле, що коли навіть закриєш очі, воно однак перед ними сяє.

А коли одкриєш — теж. Що Петренко почав думати навіть, яке з них краще?

— Про що ти думаєш? — запитала вона.

Й злякалася, що банально.

Вітромасажер пестив плечі.

— Про твоє плаття, — зізнався чесно він, бо в нього багато чого було такого, про що він думав, щоби поділитися вночі з дівчиною.

— Ти серйозно? — посміхнулася, нарешті, вона.

— Воно таке біле.

Нахилився і поцілував тканину, наче присягаючись на вічне служіння і в подяку відчув на своєму чубові її долоньку, за цієї мовчазної згоди він посунув його, покірне, вище. Вона відкинулася на лаву, довжелезну, таку, що можна відкидатися добезкінця.

Петренкові би вистачило й коротшої. Він уже одкинув усі мрії про Олю, лишивши найпростішу — зробити це, як завгодно, аби тоді між ними не поставала ні філософія, ні законний чоловік, а вже потім, другим разом він зробить все омріяно, так, як того хоче вона. Навіть не уявляючи своїх бажань, бо ще не вміла їх, тримаючи усі неозначені, притамовані, нехай уже Петренко, Іваненко, Сидоренко — хто завгодно з цього стадіону, жадано розвернутого під зорі.

Телескопом, який вбирав небесну силу, де в епіцентрі опинилися, нарешті, двійко, між якими це не повинно траплятися, й кожен з них знав про це, але вирішив щосили зараз негайно подолати, аби хоч раз опанувати долю, а не навпаки.

— Так ви вуже допили?

— Я спрашуваю: ви вуже допили? — повторив бомж.

Зоряна потеруха впала на них вся. Що Оля закліпала, неначе нею запорошила око.

Петренко себе відчув флягою. Бо рівно половина пива була в ньому, а інша — стояла на сусідній лаві. Ще далі стояв суб’єкт. Бо придивитися до нього було нелегко — професійний камуфляж неначе маскхалатом огортав благеньку постать. Єдине, що рятувало, це те: Петренко був чомусь подумав, що це чоловік Олі опинився тут. І от виходить, що ні.

— Ти що, не бачиш? — хрипнув Петренко.

Бо Оля обсмикнула плаття. Бомж нахилився:

— А-а, ну да. Ви ізвініть, ну я думав, шо бутилка вже пуста вся. Ізвініть.

Казав він, але не йшов.

— Що ти стоїш? — питав його Петренко. — Люди недопили, чого ти тут ходиш?

— Ну то давайте я дуп’ю, — по-простому відказав він. Що Оля не втрималася:

— А навіщо вам, пробачте, ця фляга? — й сіла до нього спиною.

Він нутром відчув, що слід боятися її, аніж хлопця, ця, в білому, залегко вхопить його й кине вниз з ярусу. І приклав руки до серця:

— Бабкам! Бабкам на базарі я ношу. Ну, тим, шо молоком торгують.

Що вже й Петренко прокліпався:

— Стій, дружок, а чого це ти питимеш моє пиво, я не врубався?

—Ну, я ж не даром. Я отработаю.

Небо придавило стадіона.

— Я вам свою жизьнь розкажу.

Бо воно було завбільшки з ту історію, яка зараз мала пролитися з вуст незнайомця.

Що весь вітер втих.

— Ну, давай канай звідси, — підвівся Петренко.

Й нарешті побачив секрет швидкого бомжевого зникання: той спритно по діагоналі перекотився ослонами й провалився у отвір сектору.

— Він ще й досі тут? — сухо запитала вона.

У відповідь Петренко гучно ковтнув пива. Й подав їй.

— Я не буду. Тепер принципово не буду, — мовила вона.

Так, що він лякнувся, що йдеться не про пиво, тому безпорадно сів.

— Воно таке біле, наче зіткане з зірок, — зітхнув.

— Ти про що?

— Про твоє плаття.

Бо вирішив мати справу з ним, а не з Олею, воно, принаймні, не балакало, він вирушив ним, пестив тканину, вона відповідала взаємністю. Цілував, присягаючись у вірності знаній вірі, якій треба складати клятьбу щоразу наново, торкаючися вустами прапора займаної незайманості, щоби майорів і тріпотів без найменшого вітерця, не згірше за Петренка, який на той час забув рахувати, бо, якби не забув, що усвідомив, що розпочинає втретє за ніч. Яка теж розпочала. Її було так багато, що вона залегко би прихистила на цих ярусах і не одну парочку. Тому вона володіла ними спокійно, зачепившись за зорі і втупившися у чашу, складену з секторів, доглядаючи своїх обранців. Петренко подолав плаття, переборов і ліфчика, і все інше, що насправді іменувалося Гайдеґґером і Ясперсом, проклав і протулив, незважаючи навіть на те, що лави, довжелезні, насправді були дуже завузькі, аби лягти поруч і притиснутися. Але вони так міцно обійнялися, що здолали й це і перекинутися стало залегко, бо й стадіон почав поволі перекидатися, як отой колишній човен за три метри біля пластунської ріки, перекинувся і з полегшенням поплив зірками догори дном, аби надійно затулити закоханих од них самих.

— Ну так вуна пустая? Вже, говорю, пустая?

Бомж стояв невдоволено й ображено.

Через те, що є на сім світі люди, які можуть цмулити пиво непохапцем. Або через те, що можуть. Він, власник цілого стадіону — а не має до кого тут тісно притиснутися — може, тому голос його бринів кривдою?

Оля почула його першою, а Петренко ще деякий час ні. Він не міг повірити. Що вже який раз човен знову перетворюється на стадіона, особливо з того боку, де небо почало розвиднювати його. І щосили подумав:

«Наступного разу візьму ніж».

Що не відчув навіть, чи зробив це уголос, чи ні.

— Ви не подумайте, шо я очинь люблю пиво, — провадив' той. — 3 нєкоторого врємєні це не так. Но могу допить єго. — Тут він швидко схаменувся: — Не за дурняк, я отработаю, я можу многе цікаве розказать...

Це отут сиди, отут невідомо чого чекай. І якийсь хтось прийде, аби поділитися історією свого існування. Що Петренко насилу підвів голову:

«Я зараз розкажу тобі твою смерть».

А натомість видавив:

— Ну, гаразд. Давай, розказуй своє життя.

__________________

(диптих)

Story one

Я зміг утиснутися в крайній вагон, бо він був зелений, зеленіший за інші, бо з нього тхнуло зеленкою, тут, окрім медиків та запеленаних пацієнтів, втислося ще бабусь-аборигенок, ці до інших вагонів влізти не змогли.

Потяга трясло навсібіч, але, слава Богу, переважно уперед.

І навіть лягти вдалося, там, де лаву обсіло п’ятірко переполоханих бабців, я вклався вздовж їхніх спин до стіни. Й усім у купе стало заздрісно, бо ніхто раніше до такого не додумався.

Не заздрив лише той, у білому, у бинтах. Намотаних навколо нього на каркас, отож він сам законно лежав, і двійко молоденьких сестер стерегли його місце. Звісна річ, кожна з бабок мріяла полежати й собі, проте, позаяк я перший це винайшов, то вирішив, що спершу одісплюся, а потім поступлюся, однак, як назло, я почав мріяти то про руденьку, то про чорненьку медсестричку. Бо я збуджувався од медпрацівниць, вони були лаконічні, себто в білому, й на них завжди нічого, окрім чистоти, не було. Такі все знають з профілактики, а особливо з гігієни, тому падла підсунути їм значно важче, аніж усім, хто не є медичками.