— Кого?.. — не впетрала я, бо йшлося про гроші.

— Свою маму! — рубнула вона. — Шо я свою маму не можу по-людські похоронить, щоб мені тоді все життя очі ковиряли?

А я тоді придивилася на базарі «Юність» ванночку таку. Недорогу, бо другого сорту — там в одному місці вона була товстіша, ніж у іншому; ну емаль ціла вся така, так вона гарненько до чавуну приліплена, і в півтори рази дешевша — якщо її отак до стіни тим боком поставити, вирішила я, то хто й помітить, що вона товстіша? Господи, та лягти в таку неї, та заплющити очі, та напустити піни, та, Господи.

— Бо моя мама, хоч і прожила недовге життя, але залишила по собі лише харошу пам’ять, — завершила свого тоста Нінка й заплакала.

Ще кілька родичів схлипнуло. Дивно, що не всі приперся на шармак бухнуть? Ну, ні, ми од цього не відмовимося — хоч на якусь частину компенсуємо той невиплатний борг.

Тут я з жахом подумала, що за років двадцять отак сюди ходячи, я виберу все до копійки. Ну, якщо не рахувати процентів.

— Яких процентів? — ошкірилася Нінка, забувши плакати.

Боже, це я знову вголос говорю.

— Та згадала, що процентовку не закрила, — зойкнула я наче про роботу.

«Треба тримати себе за рот. Це, як коли їси, то щоб він був закритий і не плямкав», — учила я сама себе, наминаючи. Чого соромитися? Однаково родичі підметуть, оно, які вони губаті. І кон’ячку. Аякже. Ото баличок? Іди сюди. Салатик з креветками? Сюди, сюди, мій коханий. А то кагор? Як я, дурепа, його раніше не побачила? А я ж його так люблю.

Зупинка зустріла мене, як рідну. Тобто без жодного трамваю, бо це був час, коли наївніші з киян вже давно пішли по шпалах. Але як я піду ними? Я, дурепа, на допотопних каблуках в одинадцять сантиметрів? Які вже не позаочі мені колеги називають «ратицями». То які в біса шпали? Не треба було тої сумочки; краще було путні черевики купити, на невисоких каблуках. Бо це все од жадібності: навіщо тобі, дурепо, високі каблуки, як у тебе й так довгі ноги?

Бо треба все робити з головою — щоби не зламати підбори, треба ставити їх на рейки і тоді ні одного разу не провалишся. Тільки-но я здійснил'а це, як ніч уся гойднулася й притулилася до мене асфальтом.

Таким же чорним, як і теплим. Дивно було бачити зупинку боком і себе, приліплену до неї надійно, так, що з неї вниз не ковзнеш. Ну не смішно? А, це тому, що я тримаюся за рейку, як же тут сповзеш?

— Ну-ну, — почула я найрідніший голос. — Оддайте рельсу, вона не ваша.

Що підвівши голову у протилежний бік, треба поставити її так, щоби зупинка слідом поповзла назад в горизонталь. А постать на ній стала вертикально над тобою.

— Я сережку...

— Сережку біля рейки загубила? — так, це той самий голос його. Що навіть на мить здалося, що він без лівої шкарпетки. Однак всі були на ньому, лише іншого кольору — такого самого, як і його автомобіль.

— А що ж іще? — лапнула я її, аби вийняти тихцем з вуха. Бо якщо він побаче її там, то не повіре. А я більш за все боялася, що він подумає, наче я брехуха.

Я сіла. Так-так, і «таврія» оно стоїть. А не якийсь там «жигуль». І голос такого ж самого кольору:

— Давай, допоможу тобі встати.

Так ніжно, що я не могла збагнути, чого хочуть його слова.

Бо мене огорнула нечувана сила: адже це він, виходить, цілий рік тут щоночі чекав? Ну ясно, чекав, бо це ж я, дурепа, сама взяла і дала йому тоді навмисне невірну адресу! Цілий рік, бо він, сердешний, не знав же, що на цій зупинці частіше не буваю, бо Нінчина мама частіше й не вмирає.

__________________

От чим хороша голодовка, то це тим, що її нема. Отако бери мішка, отако неси, отак заходь в кукургудзу — вона, слава Богу, це тобі не пшениця, де колись за колосок в Сибір садили — в ній і поночі не заховаєшся. А в кукургудзі — хоч удень. Хоч конем їдь. Тут головне лише не бовкнути, бо до Грицьченка дойде; рано чи пізно дойде.

Той спочатку актівіста пришле. А потім сам, з бутилкою. Бери й пий, но помни — коли він почне вдасть ругать, то бери й не пий. Ту, чи цю — яка різниця? Ти ту, довоєнну, ругнеш, а він однаково на цюю перепише.

Молочненька! Така ловка кукургудзка, що тіки отак кинь в емальоване відерце, отак косичками згори притруси, а вона вже й владналась — як її сирою можна їсти, то вже й варененьку — а-я-ма!

— Ох і жмуть, ох і жмуть, — каже до бутилки Грицьченко...

— Не нада, власть хароша, — кажеш ти до чарки.

— Чим хароша?

— Тим, шо луччої не нада, — кажеш ти до другої. Бо тут головне не спішить.

— Кукургудзу поставив?

— Еге. Через три години буде готовенька.

— Ти ж не садив?

— Я!? Вийди за мою грушу, оно на вгороді — повно грядок.

Бо для чого город? Один рядочок пшениця, інший кукургудза. Цукровенького бурячка штук десяточок — про людські очі, ті, що нелюдські. Бо в каструлю ж заглядають. І гляди не спитай цього актівіста, про самогонку, яку він тобі приніс — це ж він усенький вік з нею боровся, скіко людей на ній перепаскудив. А де, цікаво, він сам її бере? Отут цить, ні звука. Бере, то й бере, би його хто узяв.

І треба уміть ждать. Бо поки кукургудза сама на стеблі підсохне. А вони ще пізнішу посадять, на силос — от тобі й ще раз молоденька. Бо де ту, попередню, сушить? На горищі ясна річ, досушувати. Еге. Тіко треба добре зачиняти — бо півні полізуть — а Грицьченко одразу:

«А що в нього, інтересно, на горищі діється, як туди йому півні скачуть?»

Тобто дверцята туди так притуляй тугенько, би вітер не одкрив. Бо як замка почепиш, то актівіст одразу:

«А що він там замикає, злидень?»

Вони привчені бачить; од них ніщо не мусить ховатися.

Но тільки не я. Мати каже:

— Синку, хата перекособочилася.

Дивлюсь — ай справді: доки в ній живеш, то не помічаєш, які вже стіни стали. Почав я думать. Словом, ще одну стінку пряму звалькував, і дах з то-того кінця подовжив. І вийшло таке, що хоч вагон туди засип — між двома стінами. А з вулиці все виглядає рівненько. Пригадую, мама розповідали, як приходили по десять раз хліб шукати й знаходили; бо куди ж його заховаєш, як у ті голодовки подвійних стін в людей не бувало?

Через півроку зустрічаю Грицьченка. Бо мене ж гризе. І питаюся:

— А от інтересно, через шо брагу краще цідити, через сито чи через решето?

— Шо, — питає той, — гнати зібрався?

— Та ні, — кажу, — тільки-но заквасив.

І що?

Через два тижні точнісінько до мене лягаві в хату. З участковим — як почали шукати. Куди там голодовкам — це ж не хліб трусили, а самогонку — все перерили, перекопали — подвійної стіни не виявили. Отак я її надійність перевірив.

А чим вона хороша, що показує пам’ять: голодовки в нас більше одного року не держаться. Бо голодовці самій треба щось їсти, як перебереш трохи, то тоді сама помирай. Ну, я так підрахував, що один рік сам продержусь і сусідів протримаю.

...Отак заходиш у неї — а вона свіженька, молочненька, хоч ти її з качана пий, уже й тверденькі такі є, що хоч зараз в каструлю. І мичка теж годященька — од нирок її добре, як виварити, та настояти — отак іду, розгортаю цей ліс руками, коли чую:

— Дир-дир.

Присів, зінувшися, визираю: їде на «бобіку» Грицьченко з участковим.

— От біда, — думаю, — не встиг з мішком вийти, а вже хтось і стукнув.

Хто?

— Ні, — думаю, — вертатиму через Долинівку.

А що? Міг же я туди, в сусіднє село, до крамниці сходити? У них там такі терпужки ловкі завезли, що не гріх купити. Ну от собі й сунеш туди, наче через райські сади, отак би вік ходив такою красою. Одна біда, як на пригарок, так і бачиш, що стеблини полягли, це де вітер покрутив, що воно бідненьке, й посохло. Ну, ці зразу терти на зерно можна — хоч бери та піднімай. Та один кат під комбайн пустять; правда, доки солярку підвезуть, то й та, що стоїть, посохне. Воно, звісно, тому, хто робить запас на зиму, й легше, не треба надто сушити, а лише полущити качани. Отут, зігнувшись, і понакладати. Зерно в мішок, а все інше в грубку; на цілу осінь вистачить топити.