— От що, давай сідай і поїхали, — вів він мене од моєї власної зупинки.

— Ми вже на «ти»? — дивувалася я з такого панібратства. — Чого це я з вами буду їздить?

Я висмикнулась і ніч знову стала дибки. Тобто перекинулася темрявою убік лише для того, щоб чиїсь такі непрості руки брали тебе оберемком і несли до дверцят автомобіля з допотопною назвою «таврія».

— Давай, давай, — приказував він. — Бо тебе ще якийсь джип підбере таку. Або менти.

— Які ще менти? — озирнулася я здивовано, бо, окрім ночі, ніяких ментів не було.

— Або малолітки, — тягнув він мене все далі од рейок, — затягнуть тьотю в підвал, і зроблять, що самі не знають.

Якби його дверцята не були смішними, то ноги б мої туди влізли одразу. Але ті були пристосовані для коротконогих і кривоногих дам. Особливо таких, які зроду не взували туфлі на одинадцятисантиметрових древніх каблуках. Додати одна до одної ці довжини й стане ясно, чому є такі автомобілі, куди влізти може лише жінка, у якої чашечки застібаються лише ззаду, а не спереду. До того ж врахувати, що під цими чашечками є щось таке некепське, що не сором людям покзать. Аби ці люди не соромилися глянути — а то ж не будеш показувати першому-ліпшому, що ти не потвора, а навпаки? Що в тебе чашечки не штучні, тим паче не протези і що тобі непотрібен силікон, аби пристойно виглядати роздягнутою? У випадку, якщо такий випадок трапляється? Однак у цього випадка також зіпсована ванна, бо він чомусь останнім часом не навертається.

— Ти не підслуховуй, що я кажу, — зауважила я автомобілісту.

— Так ти ж нічого не сказала, — захихотів він.

— Тоді тим більше не підслуховуй, що я думаю, — урвала я ці його хитрощі.

Бо він змушений був обійти салона й допомогти увібгати мої розкішні ноги до вбогої автомашини незбагненного вночі кольору; такої, як і моя ванна завбільшки — бо там треба сидіти зігнувшися, а лягти не виходило. Я, дурепа, кілька разів лягала і вода вмить вихлюпувалася на сусідів-юристів.

Тому я сиділа зігнувшись, щосили обхопивши коліна, він увімкнув світло й ніч обступила нас упритул.

— Куди везти?

Я сказала адресу. Першу, яка спала на думку. Можливо, й свою, бо він повірив одразу й моя така улюблена зупиночка, яку я так чудово вже була обжила в цій нестерпній самоті, зникла за зворотом.

Мабуть, я тоді була вся заснула, бо прокинулася од того, що стала маленька. Така, яку несуть на руках; і дурненька, бо сама обхопила за шию несуна, а він виявився вмить людиною з «таврії».

— Куди мене несуть? — суворо запитала я.

— У твою хату, — засапався він.

От ідіот, він же не знає, що я дала йому хитру адресу, а не свою. Тут я злякалася, що могла вибовкнути, а він — міг почути; особливо, якщо зважити, що чоловік вміє підслухати думки — то що йому слова? Він теж їх візьме і всі підслухає, тому треба мовчати і ротом, і в голові. Тільки я так зробила, як заснула.

Прокинулася я, що мене кладовлять в ліжко, спиною я відчула, що в моє.

— Як ти сюди потрапив? — перейшла я теж на «ти». Хоча на «ви» я не переходила, це теж напевне.

— Ти відкрила двері, — пояснив він.

«От хитрий, — думала я, — я ж йому назвала чужу адресу. Як же він дізнався мою?» — тривожилася я доти, доки не заспокоїлася: — «Якщо він вміє підслухати не тільки слова, а й думки, то що йому варто й двері одкрить?»

Рук своїх він з-під спини моєї не виймав, бо стояв на колінах і, певно, йому так зручно було стояти, бо приємно. Не знаю, чи йому — але мені чомусь так — якщо зважити, що й за лікоть колись було приємно, то що казати про спину? Вона в мене була непроста.

Колись в дитинстві я пошкодила її на гімнастиці і потім довго тренувала, щоб не боліла; в результаті там виявилося багато м’язів. А на спині, коли їх багато, то дуже зручно, наприклад, танцювати.

Особливо танго — тільки хто тобі туди покладе долоню, так і відчуває, що там м’язи, а не Бозна-що. І вони це відчувають. Бо є такі жінки, в яких замість м язів хребці. Або бокові ребра, такі сухі, що на них лише шкіра, що тоді чоловік лише й хотітиме, аби швидше од них долоні прибрати, а не стояти й стояти на колінах.

А цей стоїть. Тому, що плаття на мені було просторе, а не в облип, і там на зупинці, він не міг побачити, яка в мене спина, аж тільки зараз це до нього, дурника, дійшло, тому що тоді він дуже багато балакав, а тепер навпаки, бо тут, в кімнаті, ніч краща, ніж на зупинці, бо там, на асфальті він не дотумав підкласти під спину долоні, це їм треба було винести її аж на третій поверх, щоб зрозуміти її, з-під якої чоловік не ладен звільнити руки, якщо він чоловік, бо якщо він звільниться, то може встати з колін і вийти, наприклад, в ванну... Якщо він там її таку побачить, то захоче швидше, якомога швидше до своєї машини, а не до ліжка, де лежить нероздягнена незнайомка; і щоб він не пішов у «таврію», я також узяла свої руки і ними обійняла його, дурника, а тоді взяла свої губи і поцілувала його ними так, як не поцілувала б його жодна п’яна жінка на Землі, навіть якщо б вона була тверезою.

— Ти якась забацана, — сказала мені Нінка. Говорила вона так, бо була мені справжньою подругою, а не намагалася нею стати за якусь двохсотку.

Тоді я розплющила очі й побачила ними, що я на роботі, а не там, де я опинялася щоразу, щойно їх заплющиш. Там, уві сні, дивному такому, що його починаєш і починаєш уже не сплячи, бо пам’ятаєш до найменших подробиць — таких навіть, що, програючи все далі до початку, починаєш пригадувати усі попередні, ще не чарівні деталі його. Що навіть повернулася нічна зупинка.

— Стоп, — кажу я.

— Що таке? — нишкне Нінка. — Забудь ти про свої бабки, наче їх не було.

Знову я балакаю вголос, невже похмілля вернулося? Якого жене й жене твереза думка, проста така:

«Стоп. Якщо це був сон, то як ти доїхала вночі, коли трамваї не ходять? Як я в хату потрапила?»

У сна щодо цього сумнівів не було: ось я там сідаю в машину, ось я їду; потім сон бере мене на руки й несе на третій поверх.

— Це був не сон, — сказала я крижаним голосом. Таким, що Нінка вперше покинула думати про борг.

Насилу я досиділа до обіду й побігла додому. Розстелила ліжко й побачила на простільні усе те, що такі непорядні сучки, як Лєвінська, бачать лише на своєму платті. Обстеживши хату, знайшла під ванною лівий чоловічий шкарпеток. І вмить уперше в житті забула про ванну:

— Це був. Не сон.

Якщо є правда, краща над всі сни, то ти, дурепо, ще не остання дурепа на цьому світі. Що тепер можеш законно пригадувати кожну деталь, кожну нічну дрібничку, не лякаючися, що це не з твоєї самотньої фантазії.

Так тривало до вечора, а коли настала ніч, то вона підказала, що про того незнайомця ти знаєш лише одне, що авто його називається «таврія».

Коли мені погано, я роблю собі от що: маленький подарунок. Йду, знімаю з занички чимало грошей і купую собі те, що не можу дозволити; я вже давненько придивилася на базарі «Юність» сумочку таку. Так, що продавець гадав, наче вона з дермантину й тому ціна смішна. А я, я точно знала, що вона натуральна і коли купила, то одшкребла з рантика трохи, піднесла сірника й засмерділо паленою коровою!

Тут є одна небезпека — тоді починається одразу багацько нещасть — так можна всю заничку розтринькать — тому я себе більше, аніж губною помадою — нічим не преміювала. І тому нещастя потроху уговталося. Лише одне ні, але воно було щастям. Отой сон, який, на жаль, повертався лише у вигляді сну. Щоби потім шукати конкретних ознак його в протилежному світі, неуявному. Як так жити?

— Моя мама, вона це, була такою хорошою людиною, царство їй небесне, шо навіть незнайомі їй люди поспішали їй на помощ, коли їй було погано і навіть коли вона вмерла.

Тут Нінка виразно подивилася на мене. Ясно, це ж два роки пройшло. За цей час із двосотки вже би набігло процентів двадцять, якщо нормально позичать, — а тут вона думає, що буде годувати мене поминками? На які грошей більше вбухано, аніж би сплатити той борг.

— Я тобі її з могили отак вийму і на стіл покладу, хочеш? — ошкірилася Нінка була один раз, коли я нагадала їй, що вже більше часу пройшло, ніж місяць.