__________________

Це така доля, як тобі причеплять, так і піде; вона в мене була непогана, аж доки не народилася в нас двійня. І тут кум і ляпнув:

— Дуплет!

Діти росли, а клікуха прилипла; а коли була одлипала, то кум в компанії й підкине:

— Ану, покажи двостволку!

Він знався на зброї, бо робив лісінспектором, таким, що не він їх, а браконьєри його боялись. А що казати про мене, коли святкували срібне весілля, то він підбив друзів, і ті скинулися нам на що? На двостволку. Ну, її, слава Богу, ніде знайти не змогли, тоді вже в останню мить кум усе оббігав, де тілько міг по району і прилітає й урочисто вручає дві, але одноствольні берданки:

— Пробач, — каже, — но такої, як у тебе, — киває мені на штани, — ніде не продають.

Я все це витерпів, а тоді якось сиджу, дивлюся на дві рушниці на стіні, доки мені не стукнуло з них зробити одну, ідея не така й дурна, якщо зважити, що в берданок дуже довгі стволини, яких ніколи в дубельтівок не буває, проморочився чимало, доки зварганив страшну зброю дванадцятого калібру, два стволи отак докупи скрутив, приклада нового випиляв, прикрутив, отак добряче, ще й згори ізолєнти не пожалів. Ну, й мовчу, жду мисливського сезону, а він ніяк не настає. Коли зрання до вітру вийшовши, бачу, кум мчить городами, як ошпарений:

— Папа од’їздить, — кинув він мені.

— Чий папа? — дивуюся я.

— Римський, ти радіва не чув? Нас ставлять трасу охронять.

Я зрадів:

— Він тутки проїде?

— Ніхто не зна, де він проїде, а може, поїздом, а може, самольотом, бо це велика тайна.

— Так ти тут при чому?

— При тому, що ментів не хватає, так вони не тільки мене, а й рибінспекторів повигонили на автостраду!

Он яке діло... Навіщо він бовкнув? Ну, це вже доля, що чую, як мені долоні засвербіли, так і чують в собі оцю мою дубельтівку, особливо приклад, що я його з дубової дошки випиляв, що так наче вже й чую собі межи пальцями. Бо іншого випадку ніколи не буде — рушницю я змайстрував, а вже потім подумав, що зареєструвати таку не вдасться ніколи.

Треба ж обстрілять; я за неї — і до лісу; ну, лісом його не назвеш, після того, як його вирубали, казали, що радіоактивний і списали геть, хоч я потім чув, що попиляли на брус і продали. Але багато чого там наросло несортового, саме зручно буде пристрілять, бо в мене була така підозра, що дві цівки я хомутом скрутив докупи трохи під різними кутами.

Я подався ближче до річки, щоб бачити, як дроб куди буде літать. Тут бачу раптом, Рябко мій став. І так кудись дивиться, така туга в очах, чи не на кабана?

Дивлюся й нічого не бачу, я ж не Рябко. Три рази очі протирав, аж гульк. Ярок над берегом отак геть затягнуто маскхалатом, тобто такими листками, начепляними наче на браконьєрську сітку, тілько який це дурень у сухому ярку нею буде браконьєрить? Так мене зацікавив цей факт, що я навіть трохи відчув себе кумом, який ці місця оберігав од простих любителів полювання, аби було що пострілять начальству.

Ну, того, кого я побачив у виярку, не був схожий ні на начальника, ні на простого: геть у камуфляжі, і все — і рюкзак, і навіть чоботи — обліпляні листом. Особливо рушниця, більша навіть за мою, хоч і з одним стволом. А калібр такий, що легко можна кулака засунути, тобто її можна назвати б гарматою, коли той, у ярку, легко отак не поклав її, як наче трубу яку, собі на плече, поодкидав там на ній різне причандалля. Лице також замасковане, замурзане геть в сажу. І завмер, бо, певно, почув щось цікаве зі свого плеєра, який навушниками теліпався йому на вухах. Навіть мені здалося, що я чую тамту музику, — ну, як я міг її почути звідсіля? От він слухав-слухав, а потім почав до того плеєра балакати, «тю, — думаю, — ще ніколи такого не бачив, щоб хтось до плеєра балакав, навіть серед пацанів, але щоб розмовлять з ним так чітко?» — Такого я зроду не чув, особливо серед мисливців. Що я мимоволі почав дослухатись — і тут мені почулося в небі: наче літак, це коли він набирає висоту і гуде натужно; що отой камуфльований, з трубою і плеєром, певно, зачувши, тут же вистромив трубу стрімко вгору, так, ніби у мій бік, але крутіше, туди до ріденьких хмар, що я мимоволі туди глянув, але ніяких птахів, вартих уваги мисливця, там не побачив, хіба один горобець шаснув, але злякався того калібру й зник за кущі. Може, й не горобець, а проста синиця, однак той, камуфльований, жерло однаково не опустив, він ще раз щось доповів у плеєр і на мить завмер, дослухаючись до гудіння літака.

— Господи Боже, — заліг я за пеньок, чомусь засвербіли долоні, як не перед добром і самі стягли з плеча рушницю, і вклали патрони, і самі навели проти виярка, — а той там сидить, проти мене з Рябком наставився, а сам прикипів до неба, наче може крізь хмарки прозирнути; ну, думаю: — «на якого такого птаха він там полює?» — І хоча здогадуюся, а подумать боюся, і отак, добре не знаючи, що з того вийде, а мимоволі націлився у той виярок.

— А якщо він геодезист? — як льодом мене ошпарило. Що я мимоволі підвів угору своє ружжо — це ж треба таке, подумати на людину чорті-шо. — Може, він у небі радіацію міряє, чи ще що....

Не встиг я подумати цю думку, як той рвучко притулився до бусолі, й палець йому тіпнувся на спусковому крючку: так що і мій мимоволі смикнув свої два курки — і я лише встиг побачить, як із тамтого жерла вилітає чимала ракета завбільшки з молочне порося, тільки довше таке і вже позад нього блиснуло вогнем, як мене відкинуло моїм же прикладом, бо я випалив з обох майже одразу, ну, але так турнуло в плече, видно, я не встиг примоститись, бо од того впав, і, вже задершись, бачу:

ракета та, чималенька, раптом на щось наштовхнулась, підкинуло її, рвонуло її, сріблясту, шротом, а потім рознесло зсередини люто, що, падаючи, я встиг лиш побачить, як маскхалата метнуло вибухом у річку.

Отак стою на карачках і не знаю, коли мій Рябко, нарешті чую, давненько вже гавка на мене, «що, — мовляв, — ти тут забув?» Бо я сам собі не вірю, чи оце я вже пристріляв своє ружжо, чи мені приснилось? Що понюхав дві свої цівки — ні, таки смердять свіжим димом. Що я тоді отак піднімаюся на рівні ноги, і що я бачу? Нічого я не бачу в тому яркові, наче мітлою вимело, — наче й сліду ніякого не було, — ні браконьєра, ні причандалля... Тоді мій Рябко починає кусати, сіпати мене за полу, мовляв: «чого ти тут виставився? Біжи мерщій додому та розбери своє ружжо знов на дві рушниці, та заховай їх добренько».

Що лише тоді аж я почув, як високо в небі чітко так гуде великий літак, і мені навіть здалося, що він отак, неначе горобець, проблиснув між хмарами.

__________________

— Таувариш...

— Я тобі не товариш.

— Гражданін! Ну ви д, ить, пайміть...

— Сідєть!

— Шо ета називається: гуманно, ля? Я учора жі виньшла із тюуирми, а сівоня — вупять сідай?!

— Сядь! Не вставать з місця!

— Шо, я ні людина кака? Как ви разговаруєтє про гуманность, ля, када я, ви ета паньміть, я вуутром виньшла тверезая, а вуани ж пишуть ув пратакола шо я — пияная?! Я жм ув камері ні магла ить випить, патаму шо там пално смідєтілів, бо вуани в аньдній каморі, ля. Мв міня вм лиці таке давлєніє страшноє, пансматріть, каке ауно красноє! Как жи я нім магу пить? Що я випилуа буитиуилку пива і миені ща цие пиишуть: «пияная»? З оудиной бутилки пуива, ля, як вионо уньзяло й пакраснєло все геть давленієм. Нуе буила я пияная, нь, ля.

— Сядь!

— Так шо: за буитилку пуива миені приупишуть «пияна»? Це уище одна лишня стаття. Виньшла, нуазиваєцця, із тюрми, а сімню, радиних, биулізких — так іи не боубаучила...