Лише не Люда Міщенко. Вона, як завжди, була лагідна зором. Чи до себе, як і завжди? Чи посміхалася на нас з кобилою? Не знаю. Однак я побачив. Уперіщив батогом, і кобила, дурна, урвала аж через канаву, так, що викинула діжку; аякже, та була порожня.

Більше я до бабусі в село не їздив. Бо тепер бабуся стала дуже старенька, без кози, й приїздила сама до нас відпочивати.

І досі я люблю плацкарту. Бо там обов’язково багато людей, а не четверо, як у купе, ти їдеш, а люди міняються; от заходить жіночка. Що таке молода жіночка в поїзді? Це зовсім інша мандрівка, коли вона сідає навпроти. І раптом дивиться. Так, що ти перестаєш або починаєш у вікно — які там цікаві стовпи; а коли в очах од них намерехтіло, то переводиш на підлогу. Й бачиш там навпроти ноги. З надто досконалими м’язами. Такими, що лише вони можуть легко й нечутно торкатися землі, лише тоді наважуєшся глипнути — так, це вона.

Як я її одразу не пізнав, Люду Міщенко? Бо вона, як зайшла, так без лагідної посмішки — а напружилась, втупилася в мене, пригадуючи. Бо я тепер з борідкою, окуляри тепер на мені; ну й зачіска геть інша, ясно ж, епохи пройшли.

— Пробачте, — хотіла вона попросити газетку, але вмить передумала: — Ваше лице наче знайоме мені.

— Моє? — затулився я бородою й окулярами.

— Пробачте, — каже вона голосом Люди Міщенко.

Тепер я затулявся ще й густою червоною фарбою, доки вона не одкотилася мені з лиця.

— Воно так буває, що наче когось впізнаєш, у мене також раз було, коли я побачив у поїзді такого чоловіка, що як я сам.

Люда теж була на себе схожою, бо в неї анічого не лишилося від сільської дівчинки, вона взяла газетку, але я бачив, що не читала, а лише так вдихнула повітря й не одпускала його. Як тоді, коли ми стояли в одній на двох черзі.

— Ні, — дивилася вона в літери, — ні, не можу пригадати.

«І не треба, — радісно подумалось мені, — навіщо тобі пригадувати такого нещасного, нещаснішого навіть за горбатого Миню?» Який тоді більше, після кобили, на вулицю ні разу не вийшов, аж до самого од’їзду.

Прийшло щастя, я його побачив, як заново знайомлюся з Людою Міщенко, не кажучи, що отой, «рябий», то був я. Й ми отак починаємо переписуватися, ні, одразу зустрічатися, тоді, цей, той, ну, цей-той, одружуємося — живемо щасливо, в нас діти — все таке там, квартира і все таке.

— Ні, не можу пригадати, — шепотіла вона, навпроти, до газети.

Що я підвівся. Може ж чоловік встати? Як йому треба, бо він чоловік, покурити? Тут же тамбур недалечко, виходь собі й смали, скільки хочеш — а що ноги стали ватяні, хто тут помітить, якщо ти можеш собі йти й хапатися за полички, скіко хочеш.

Лише коли я зачинився в туалеті, мені одлягло; од тих думок, а головне — життя, яке зараз почнеться. Це' — як пірнути. Треба лише кілька раз вдихнути й не забути видихнуть.

«Вона ніколи не пригадає».

Бо вона, я знаю, пам’ятає зовсім інше, а не те.

Тут гойднуло і я озирнувся, подивувало, що санточка тут оновлена.

«Після капремонту, чи що?» — Подивувався я на новісінького унітаза, несподіваного з нержавійки. «Так, життя потроху міняється», — дивився я на нього, бо він і злива мав якогось чудернацького, не як колишні тут. «Цікавий клапан», — устиг подумати я. Нахилився роздивитися конструкцію, натиснув на педаль.

Цієї миті вдарило інакше — колеса вилетіли з колії на моста, і внизу, межи шпал, вигулькнула прірва, аж туди, вниз, до самісінької річки. Й цей повітряний простір увесь ударив весь крізь отвір до вагону, так, що одкинув мене спиною в дзеркало.

Що коли я повернувся до нього, то узрів: геть рябий. Забризкало, що не одмиєш, і лице, а особливо всю сорочку і штани.

Й мені довелося бачити наперед: як я на першій же зупинці вистрибую; як, зігнувшися попід вікнами, біжу зі станції: як там сиджу і жду, щоби поїзд з моєю Людою Міщенко назавжи од’їхав ще раз і ніколи не повернувся.

Але зупинка не надходила.

Доки в двері хтось не постукав. Потім ще стукано. Аж поки поїзд не почав уповільнюватися. Я автоматично відчинив і автоматично побачив: її в тамбурі. Вона зігнулася до сигарети, саме намагаючись припалити її, і, певно, зачула інший дух. Так і завмерла, звівши до мене очі.

І я, не затуляючись, показав на себе такого й автоматично бовкнув:

— Ну, а тепер — пригадала?

__________________

Коли я породичався три рази з пані Стефкою, то збагнув, як християнське каяття із язичницькими фокусами сходиться у ліжкові; особливо поза ним, де весь вільний од його час йде на перемелювання подробиць, стогони, молитви. Тобто на підготовку до нової ночі. Ким я там став? По-їхньому, такий, як я, родич, зветься балахурь. Усі інші родичання я не запам’ятав одразу, бо там їх півтисячі.

В Україні люблять родатися, особливо в Західній; отак зійдуться й починають спорить, шо:

— Стрийко — то не є вуйко.

Там тіко таких найменувань — хто кому хто, не ясно, от, бува, виходить:

«Хто сказав на кума «рашпиль?»

На Східній простіше, і скоро, окрім «брат-сестра» нічого не лишицьця. Ми жертвуємо всім заради цивілізації, бо це ми робимо мотокосилки, вони нікому не потрібні, от що дивно — найбільше їх купують де? Саме в Західну — комбайн горами не ходе — то вони вперто купують, хоча вона не завжди хоче мотокосить.

І от я мушу брати гору запчастин, їхать, неначе закордон. Бо там все не так, як у нас, а — гори, хто повірить, що в їх нема жодного рівного місця? Кажуть, коли поруч трапилося одне таке, то всі називають таке «долиною» і їздять на нього подивиться.

І от я приїздю в гори й не можу нарадуватись. Ясно, що тут мотокосилка може й не дуже, бо вона й по рівній Кіровоградщині не так само. Я думав, тут радість почнеться, що я приїхав. Бо вони між собою в селі всі родичі, стрийни-вуйни; й пам’ятають, хто кому зовиця, а хто небіж. Тому одразу поселили мене до Стефки, й у першу ж ніч я взнав, що гори, а що долини, однак здивувала вона мене не цим, а тим, що нічну сорочку скинути навідруб:

— То є гріх великий!

— Гріх? — не повірив я, бо все інше чим вона тоді назве? Ухайдикала мене — я ж з дороги, доки все те залізяччя довіз, а тут раз! — і сам став залізяччям.

Вона це помітила й одразу й скік до шафки:

— Ось, си скуштуйте, паноньку, що воно є таке?

Там у них всі на «ви», навіть зі східняком.

Й дає мені такого сірого порошку, сизого на смак.

Тобто ніякого. Ну, я бачу, треба поважать місцевий звичай і вже не гребую, ложку, другу, чим тут нашого наддніпрянського брата зустрічають; їв, їв я той ритуал:

— Похоже на неорганічне добриво, — зізнався я, бо ще не знав, що вона від мене хоче збагнути.

Вже з першої ложки я відчув. Як з мене іржа спала, і ми знову почали з’єднувати Західню зі Східньою, і я надивуватися не міг на ту сорочку, що вона їй геть не заважає таке витинати; ну, чесно скажу: мотокосилка на таке нездатна.

А там щодня родичі де не зійдуться, то й спорять про свій сірий порошок, що він таке. А я мовчу, бо вже знаю; ну, якщо люди спорять, то чого я, немісцевий, почну їм доказувать? І, слава Богу, бо вже їм не до мотокосилок, які я під цей рейвах тихенько перелагодив, без крику, галасу й рекламацій; бо господарі можуть закатувати, як їм ремонтуєш.

А під вечір вона знов із тим порошком — я вже й без нього втягнувся — однак Стефка гуцульського звичаю не проминала:

— А скуштуйте, но, паноньцю, та й скажіте бо мні, аби сь мо знала, що воно таке є?

В горах вони його видобувають, чи що?

Я, мабуть, найбільше того дива з’їв. Бо я — гість, і мені відмовитись — значить порушувати дружбу народів, яка лише почалася, незважаючи на косилки.

— Ой, а хороше ж, — приказую я.

Виплюнуть незручно ж. Зате гори. Потім станеш отак, рано-вранці, подивишся на них і забудеш про частування. Бо: