«Отут би жить», — раптом ловиш себе на такій простій думці, бо око ніяк не вбере красу. Бо в нас — як? Поле й поле, й таке, що поглядом не зачепишся; а тут — чіпляйся скіко хоч.

І от що дивно — саме з цього найгарнішого місця почалась, кажуть, перша в нас, з України, еміграція; тобто один чоловік на прізвище, здається, Ґазда, узяв сім’ю, продав корову і помандрував за океан, як знав, що потім квитки туди подорожчають; ну й потім пише:

— Приїздіть, тут файно є.

І всі почали продавати корів і їхать, бо всі вони на прізвище Ґазди — надзвичайно дуже поширене тут. Ну от хто в нас повірить, що тут нема сім’ї, де б не було хоч одного чоловіка Ґазди? І всі посунули, мало їм, що вона й так — Західна, так вони ще західнішими хотіли поставать. А це було рівно сто років тому; і от, виходить, це вони й підняли, видно ціну на квитки, бо тепер за корову далі їхнього Перемишля не потрапиш. Ну, тут зразу війна — одна, друга, третя. Третя — це та, якої наче не було, бо — місцева, це коли їх утретє почали приєднувать, то тоді ті, які в Канаду не схотіли, почали проти колгоспів виступать, щоби туди не вступать.

От у нас на Кіровоградщині як було? Приїдуть кілька з наганами в село і останню сорочку здеруть. І воно вступить. А сюди з ними не суньсь, тут, кажуть, і артилерія не помагала; кажуть, саме на них, місцевих, уперше вертольоти застосували — їх раніше за мотокосилок вигадали — прилетить така й косить.

— Про що ти все думаєш, леґіню? — лагідно так притулиться, бува, Стефа. — Бим краще ще троха скуштував, — кивне вона на капшучок з сірим тим порошком.

Ну, вони опиралися, що навіть голодомори їм не дозволяли. Нам, наддніпрянцям в сорок сьомому й сорок дев’ятому — будь ласка, а цим — ні, — бо в них родичів у Канаді повно; дозволь таким голодовку, і вся Канада раніше про це взнає, ніж Кіровоградщина.

Так про це мова, бо родичі тих найперших Ґаздів, з яких еміграція почалась, одразу почали слать посилки, то з сальцем, то зі смальцем; так, що ні австроугорці, ні чехи, ні, особливо, поляки, не могли тут колективізацію влаштувать. Бо в посилках ще й дефіцит — продаси — і сім’я який час забезпечена.

Наші східняки до еміграцій не дотумали, хоч в нас було набагато більше корів. І от, будь ласка — тридцять третій рік — і ніхто тобі на Кіровоградщину посилочку не пришле; бо наші дурні за царя в інший бік емігрували — до самого Сахаліну. Потім, після царя, їх туди колонами по етапу почали емігрувать, так, що вони там самі не лише за посилочками плакали.

Тета — це в них не прізвище, а тітка. Вона може бути і вуйною, і стрийною, і от та тета сюди своїм Ґаздам присилає й присилає — стільки, що вже й корівку за них можна купити — кожне таке поштове повідомлення — це свято.

І от це треба, щоб трапилося перед моїм приїздом.

Бігла, кажуть, спотикалася листоноша, папірцем махала — квитанцією на посилку. Ну, Ґазди всі вирядилися чепурненько і ходом на пошту; скинулись разом, щоб податок заплатить, і вже йдуть родичі, весело сперечаються, кому цього разу од тети хустка, а кому чобітки.

— Не є хусти, не є чобіт, — кажуть їм на пошті, і навіть податок не беруть, — а їдьте-но в область, там і одержіть на митниці.

Загуділи Ґазди:

— Ой, падку мій, падку — це ж тепер тра не податок, а мито сплачувати!

— Що ж вона там такого прислала? — дивуються ті, хто не плаче.

І знову скинулися, і поїхали разом в область, чухаючи голови, — чого такого великого приїхало? Якщо в сільську пошту не влізло? І вже сперечаються по дорозі: кому мотоцикл, а кому лиш телевізор.

Прибули на митницю, квитанцію показують, хвилюються:

— А де би контейнеровоза нам замовити?

І митні збори одразу хочуть виплатити. Бо контейнер це таке діло — недовго на складі цілий стоїть — може в нього й стінка тріснути; й дверцята, кажуть, бувають чомусь нетривкі.

— Не треба мито платити, — раптом чують Ґазди наче не своїми вухами.

Це хто з митників коли таке сказав? Скільки радощів людям, які все, що було, грошима скинулись. А митники взяли ту квитанцію і пішли на свій склад шукать відповідного контейнера.

І приносять. Тільки маленького такого. Розгортають родичі Ґазди його і що? Така ненова скринька різьблена, як то всі гуцули різьблять.

Ну, ще з її й пломбу не зірвали й не одкрили, а вже вся рідня наче рентгеном її пропекла: золото. Бо це ж не за дурничкою будуть їх аж ув область ганять? І вже кожен прикинув, по скільки на кого припадає і скіко це корів можна купить? Та цілу череду.

Вибігли на вулицю й одчиняють, нарешті — і бачать, що те золото таке дрібне-дрібне й сірого кольору. 'Чи сизого.

— Платина! — вигукнув наймолодший із Ґаздів, бо вчився у Львівському політеху. І вже побачив там дві «таврії».

І хап! — Мацяти. Виявляється, що не платина, бо дуже легка.

От їдуть додому й сушать голови, що це їм рідна тета такого всучила? Не звар’ювала, бо скільки всі пам’ятають, за нею цього не було — за сто два роки. Тут все село збіглося й вирішило:

— Перець. Але без смаку.

Або ще якась кулінарна приправа. Цінна — і в борщ клали, і в киндирицю. І чимало жували, хто найхоробріші. Правда, найкраще вона смакувала в печених пирогах. Хто б повірив, що наші вареники вони прозивають «пирогами вареними»? У варениках не так, а в печениках присипка йшла нормально, тобто не псувала їм смак. Бо в зупі чи каші якось не покращувала.

— Чи не звар’ювала-таки тета? — непокояться всі. — Бо таке прислала, що жоден не годен ся знати, що воно є.

А треба сказати, що в цьому районі в цьому місці, в цьому селі сходяться бойки з гуцулами — а всі геть родичі, ось чому й так багато слів у них, щоби родання позначати — до півтисячі назв. От вони сходом і постановили:

— Мабуть, у сіль треба бим додати.

Й розібрали по сільничках — оце хвалили:

— Тепер файно є.

Уже на що я, кіровоградщанець, вже на що голодоморами навчений, а добрати однак смаку не можу. Типу як би потовкти сушену бузину, лише хто її таку сушив, щоби товкти?

Ну, що й де вона допомагає товкти, то про це ми зі Стефкою мовчимо; бо всі гуцули дуже боговірні й ніколи не стануть патякати про гріховне; як вона мені ложечку вкине — Боже, що я творив... Що й вона, один раз, правда, скуштувала — та як розійшлася — що ті гори та долини — хто б повірив? Сорочку, нарешті, з себе скинула — та в стріптізі того не покажуть, як цяя богобоязна.

Ну от, полагодив я вже останню мотокосилку. Як личить хитрому наддніпрянцю, із зекономлених запчастин зібрав ще й одну Стефці, та таку, що самі мої власні ноу-хау, — стриже так, що мало не літає.

Стефка на те заплакала:

— То вже моє буде? Із нічого єси таке зробив.

— Еге, — кажу, — люба моя, я для тебе й не таке можу змайстрювати.

— А яке? — питається.

— Я б тобі, рибонько, й вертольота зробив.

Що мені Стефка, хоч сірий порошок і кінчився, то такого вертольота у ліжкові зробила, що такого і на параді не покажуть...

От усі родичі радіють, що все в них тепер дирчить і запрошують мене на гостину; посідали вже за стіл. Коли. Біжить, спотикається їхня поштарка, й знову здалеку папірцем їм махає.

Що таке? Одкривають папірця, а в ньому що? Лист із Канади.

— О! — закричали всі. — Інструкція до скриньки, аж нарешті.

А її, скриньку себто що було в ній, треба сказати, вже геть усе з’їли родичі — отак куштували, гризлись, доки всю й не використали, та й порожню скриньку поставили на печі, щоб діти, бавлячись та не зломили.

Ну, всі носами туди. Бо листи чомусь почали ще довше до нас звідтам, з-за океану ходити, ніж раніше — то десять днів було, а тепер чомусь, за незалежності, цілий місяць. І всі тичуться, а прочитати не можуть, доки той леґінь із політеху не взявся до нього сам:

«Року Божого Христового сповіщаємо в жалобі вам...»

.Що сповіщають? Виявляється, їхня тета не звар’ювала, тобто не здуріла, а що вона, сердешна, на той світ переставилась, — і оце надіслала їм свій заповіт.

— Ну, що є в нім? — захвилювалися всі Ґазди, бо побачили там велику череду мотокосилок. І так вони це перед очима побачили, що їхні вуха, хоч все й почули, але однак ще довго очам поступалися, — виявляється, тета вмерла й заповіла: