— Знаєте, — склала вона рукави светра докупи, — тут поруч є таке місце, словом, я тут недалеко живу.

«Н-д», — майже сказав він здивовано. Не тому, що давно про це знав, а тому, що не сподівався так швидко. Поспішав уперед, вібруючи відчуттями.

Правда, далі кухні його не пустили:

— Безлад, — куцо пояснила вона.

Монархічний дух увійшов у посткомуністичну дійсність. Цей перший подих гермопакунку — неначе з віковічного склепіння, усі археологи знають таке потойбічне відчуття, .яке триває завдовжки з подих, потім ще раз, коли здіймається піна в джезві; підступний Роман наче ненавмисне хлюпнув нею на розпечену конфорку, аби кухонька стала тіснішою. Сновигали слова й вони користувалися деякими з них. Галина зачинила кватирку, аби аромат тривав міцніше, і коли, тамуючи останній подих, допила і перекинула на блюдце посудинку, то побачила «продовжну» структуру, яку було обіцяно — не змогла приховати захвату од власника пакунку, потім вона не знала, що наступна філіжанка буде підступнішою, бо не дасть запалити цигарку, аби не урвати духм’яності, тому що третя кава має бути міцнішою за попередні, аби смак не вменшався. Доки долоні їхні пройняті цим теплом, не зустрілися й навіть там відчули пульс, який вже не належав каві, коли стіни, а особливо підлога там стали тісніші за обійми.

Тоді він не звернув уваги на філіжанки, з яких вони пили. Лише за другим візитом побачив, що геть не такі, як у кав’ярні «Абзац». Щоразу свої, перекинувши, вона, помилувавшись, виносила за межі кухні, туди, куди його не впускали. Слава Богу, археологічного спальника саме вистачало, аби вистелитися на підлозі кухоньки квартири готельного типу. Дуже зручної для того, аби концентрувати там кав’яні пахощі.

— Це, знаєш, — шепотіла вона, — як в розкопі. Коли одбиваєш засипну землю, то на глині, на материку можна помітити відбитки пальців тих людей.

— Та невже? — зрадів він. — І що ж ви з ними робите?

— Анічого, — була відповідь, — засипаємо назад.

Він аж підвівся на лікоть. їхні філіжанки, перекинуті на тарілці, стояли поруч і достигали для ворожіння.

— Як це — «назад»? Та за одними лише папілярними лініями можна про тамтих людей, — він кивнув у минуле, — розповісти більше, аніж за вашими знахідками.

— Егешечки. Пробували, не виходить.

— Що не виходить?

— Сфотографувати. Чорті-шо виходить, не розбереш.

— Погано пробували, от з боковим світлом треба, в макрорежимі... Зрештою викликати цього, криміналіста, нехай би зафіксував.

— У степ? На розкопки? Та вони там не встигають на роботі фіксувати, ще вони будуть, — тут вона кволо засміялася, — знімать відбитки, які давно минулися за давністю років.

Рома з цим погодитися не зміг, як «дослідник архетипів». Він розповів їй багато чого на цю тему, що було поза хіромантією. Хоча саме вона чомусь найбільше цікавила дівчину.

— Наука, — перекривив він науку, — називається.

— Пробували вивозити, егешечки, — зітхнула вона про глину з відтиснутими пучечками, — осипається.

Ще дужче зітхнула. Потім розповіла, що сирова глина у, наприклад, викопаному скіфському склепі, практично вся вкрита найтоншими цими слідами — як тут вивезеш? Домовилися, що він принесе уламок глини і спробує тут з нею сфотографувати відбитки її пальців, які він одразу починав цілувати, фіксуючи навіки губами.

А до кімнати однаково його не пускає, «неприбрано», — каже.

Стільки загадковості в одній дівчині, до того ж такій, яка робить усе, аби її не помітили — одягається в надто просторі шати, які досконало приховують не лише крадені кавові філіжанки, але й усе інше, те, що всі інші жінки, навпаки, щосили підкреслюють за допомогою одежі. Роман щосили радів від того, що ця камуфляжна таємниця належить йому, він ніяк не міг звикнути до разючої різниці між двома Галями, одягнутою й оголеною, і розумів, що звикнути не зможе ніколи, бо, пригадуючи завсідників «Абзацу», заледве міг пригадати цю постать, яка тепер затулила йому не лише відвідувачів кав’ярні, але й усіх людей на білому світі.

— Знаєш, — муркотіла вона, доки чергова джезва достигала на конфорці, — мене весь час мучає той же самий сон: наче я сплю й прокидаюся в розкопі. І хочу вийти, а він високий, тобто глибокий, а драбини ніякої нема, — притискалася.

«Лопатою б треба, — не дозволив він вимовити вголос, — отак брати й викопуватися».

Хоча абсолютно не уявляв, як це можна викопуватися знизу нагору, тому й мовчав. Вечір забув про ніч. Вони не помітили, як заснули, хоча дуже сподівалися на невмирущі властивості кави. Так само, як і мільйони інших відбитків тієї ночі в країні.

Перші гормони цього ранку впинилися, бо на кухні кінчився останній гранчак, остання емальована кружка. Не з джезви ж пити?

Галя впустила його до кімнати. В мозок пішов кровообіг — уся вона була заповнена експонатами — підлога, столи, полички шаф — усе було заставлене кількома ярусами кавних філіжанок. Кожнісінька мала ярличка з написом.

— Навіщо тобі стільки? — шепотів він, зіщулено озираючись.

— Ну, це ж ця сама, доля. Ось ця, коли ми з тобою познайомились, — дівчина взяла найближчу зі столу і для певності зиркнула на бірочку, — бачиш?

Кавовий набридок на дні показував зоряне небо. Але це на перший погляд, якщо дивитися чорним по білому — а якщо білим по чорному, то виходила гігантська сосна.

— Яка сосна? — сміялася вона. — Теж мені, знавець архетипів, — захлиналася, — це ж древо життя.

А ця — наче писанка, лише ізсередини. Тим місцем, де гемоглобін переходить в адреналін, він відчув, що це ота пам’ять наопак, яку забуто.

Його вразило й інше: кожне зображення надто зернисте, таке, як фрагменти макроплану з фотографії. Осягнувши цю просту ідею, він вмить почав неординарно тлумачити. Наприклад її улюбленого «Вершника на бойовому коні» № 281 від 6.1У.2002 о 14-ій 25 він переконливо потрактував як кентавра, од чого дівчина поринула в задуму.

— Не чіпай! — крикнула вона, коли він потягнувся до горішньої полички. — Осипається!

Подумавши мить, він порадив:

— Н-д. Додати було більше цукру, — порадив він.

— Де ти був раніше? — зітхнула вона. — Ще б клею туди намішати, га?

Сама полізла нагору, і обережненько, аби не сколихнути гравітацію, зняла улюбленого експоната. «Підводні птахи», — так називалася ця композиція, яку він перехрестив у «Летючі риби», але вона мала аргументацію, «посипалися деякі деталі», мовляв.

Він стояв посередині колекції, зловивши себе на думці, що боїться не лише чхнути, а й просто дихнуть.

Через день він притахторив свого старого фотоапарата «Київ-19». Галя хутко переконала, міняючи кольорові блюдечка, що знімати треба одразу по чотири штуки. Дуже бавилася, міняючи щоразу під композиціями різнобарвні хусточки.

— Ти знаєш, — горнулася вона до плеча, — я навіть пробувала лаком для волосся фіксувати, але одразу побачила, що струмінь, аерозоль, зсовує картинку.

Дуже прислужилися дзеркала, аби висвітити середину філіжанок; — деякі кавові візерунки видавалися виразнішими, коли порцеляну брали напросвіт потужною лампою.

Катя непомалу здивувалася, коли до «Абзацу» було закочено «кучмовоза» з двома коробками од телевізора, за якими вона ледве добачила Романа.

— Ти що мені преш, пісатіль? — мало не зойкнула вона, бо радісне передчуття сколихнуло усю її огрядність.

— Угадай з трьох разів, — одхекався той. — Хтось тут обіцяв, як я знайду чашки, то матиму вік безкоштовну каву?

— Да, був такий разговор, — радісно починала зомлівати Катя і, щоб не верескнути переможно, вхопилася долонею за рота. Хлопець впав на стільця, озирнувшися на двері, де притискалася до фотоапарата Галя.

— Ну, тоді приймай тару.

— Де? Де вони були? — не йняла віри та, розбираючи дбайливо обгорнуті філіжанки. — Божечки! Я й не думала, скіко їх багато! — попискувала вона до кожної.

— Вічний кредит, н-д, Клаво? — радів Роман.

Черга перелякано споглядала, тому що кожен колись тут або в іншій кавя’рні — так чи інак — цупив філіжанку. І одсовувався, лякався цього правдивого багатства, одвойованого у історії.