Й одразу подався в улюблений пальмовий гайок, де любив по обіді придавити муху. А тепер «з позиції лежачи» всю фієсту довбати ножичком глину, таку ж тверду, як глузд моїх дітлахів — і все це удаючи, буцім сплю, бо гід тричі сунув носа. Кончіта на пляжі, забачивши його, зібрала манатки. Я нігтиками позбирав між травинок зайву глину. Потім у поліетиленовому кулькові поховав святиню, затоптав дерном, зайвий ґрунт виніс в плавках до моря, де й розводнив.
А вже заснути не міг — бо щоразу верзлося, як мене тягнуть до Сен-Сімона й, навіть не достреливши, живцем кидають униз до моря, просто в роззявлені пащі тренованих акул.
— Ви уявляєте, — наполягав Хоакін, — товариш Че дуже хворів, виявляється, на ревматизм. І от, незважаючи на це, він приховав це од друзів і однак поїхав у Венесуелу, щоб виконати свій обов’язок до кінця. Уявляєте? Хто б то міг подумати, що тут знайдуться такі, що зазіхнуть на його уславленого берета?
Отут і почалось, — мені, хоч сон минувся назавжди, було не до мулаточок з Кончітою. А лише до Хоакіна, який, коли розмовляв зі мною, то, принаймні, не з моїми дітьми; на яких почали вже позирати віднаджені мною молодиці. Це було-таки набагато безпечніше, бо жодна не володіла російською мовою, як от гід:
— Ви не повірите, але вже трьох схапали.
— Яких трьох? — не профільтрував я.
— Ну, хто зазіхнув на святе. Але вони виявилися хитрими й не хочуть повертати назад. Уявляєте? Хотіли підсунути органам іншого берета, схожого. Але експерти хутко виявили підробку. Й тепер ведеться велика робота на узбережжі по виявленню спільників. Що з вами? У вас лице змінилося?
— Та ні, Хоакіне. Просто я подумав: а де тут продається найдешевший ром?
— До чого тут ром? — подивувався він.
— Ваше повітря й вода роблять чудо. От я й подумав, що місцеве спиртне, зроблене зі славнозвісної цілющої цукрової тростини також мусить добряче виводити нуклеїди. Чи не так?
Певно, через спеку я набрався так, що геть не бачив навіть гіда, не те, що Кубу.
Як вони тут хилять лікери? У них же повітря, хоч на колір схоже, однак ще липкіше. Правда не за самогона, якого, я мав підозру, контрабандно женуть на Гаїті. Бо, а це напевне, сквашують потом рабської праці. Особливо мохіто, бо його сквашують гілочкою м’яти. Тому я завчив лише одну кубинську фразу: «Май мохіто ін Бодеріта, май дайкірі ін Флорідіта». Так і не взнавши, що вона навпаки, американська — що перепив навіть місцевих, а вони в цім ділі від українців нічим не відрізняються. Так, що перестав боятися міліції.
Й навіть по ній зупинитися не мав снаги, — що й діти мої принишкли. Отямився я трохи вже над Атлантикою, бо там не було Гаїті. А був літак. Наш, вітчизняний такий. Перерахував — усі реабілітовані на місці.
— Не пов’язали, — поділився я з стюардесами радістю, й щосили втратив свідомість.
Доти, доки. Бо хтось настукав і мене шмонали до останнього рубчика, але окрім нього нічого й не знайшли. Це так подивувало митників, що вони прошмонали й стюардес.
Певно, недаремно кажуть, що алкоголь виводить, — не лише радіацію, бо є речі, отруйніші за неї. Це на мене так несподівано й міцно вплинуло, що навіть на місці постійної роботи моє чорнобильське минуле не порятувало — як приїхав, то швидко викинули з роботи — найцікавіше, що я про неї забув умить — така тоді в нас горілка була дешевша сама за себе, що навіть імпортна — за вітчизняну. Що навіть за закуску.
От як на Гаїті — рай земний, якби не люди — вони скрізь є й кожен цим хоче поділитися з тобою. Але ти хитрий і ділишся лише подільним, тобто чим завгодно іншим. На трьох, на двох. Особливо на одного — сам на себе ділишся, ділишся, а сорти нові весь час з’являються, що вже не до сортів, бо почали колотить їх, хто хотів і з чого хотів. Правда, часто було не до дегустації, так, що навіть лосьйон й одеколон одійшли в минуле, як оте майбутнє, яким жили — хто в це повірить? — замість теперішнього; не кажучи про сьогоднішнє — воно враз осиротіло од цього й не знало, за що зачепитися. Перекинутий світ! Бо тривати ж треба було, а от як? Отож те минуле у вигляді майбутнього продовжувало убивати тих ліквідаторів, чиї діти не могли летіти. Через Атлантику, бо лише по той кінець світу збереглося трохи його того, чим ми їх запліднили, а самі взяли й розпліднилися — от тамечки з’явилася нагода розквитатися собою, й не лише собою, а й дітьми, які були винні лише тим, що вразилися радіаційно.
Й загинути за людину, хто поніс революційне запліднення в далеку Венесуелу, а надто в гори її, які теж могли бути раєм, якби лише йому дозволили там дозволитися. А щоби ні — тому почали в тих горах заплідники ловити й неволити селян, силоміць некрутуючи в сперматозоїди у якості заручників — там, в горах, їм силоміць давали в руки те, чого найбільше боїться рай — зброю, змушуючи з неї користуватися. І от там, де це було робити важче, а саме у гірській річці до колін, у пояс, по груди, коли вода їх усіх тримала, а не вони автомати — там їх усіх і побито з засідки. Й лише для того, аби хоч не ті, кому б це належало, а таки подолали Атлантику й потрапили до потенційного раю, щоби зникнути в нім назавжди лише за те, що торкнулися того плоду пізнання у вигляді чорного берета з кокардою.
Що отямився я аж під дорогою. Під Глевахою? Вінницею? Козятином? Слава Богу, вдалося досконало відірватися від географії, принаймні хоча б у межах України, але! Коли я не побачив над собою неба, то кволо подумав про ніч. Однак день чаївся в річечці й я мляво зметикував, що ночував під мостом; таким же анонімним, яким в ту мить був Фастів імені Мотовилівки. Що навіть авта не котилися ним, запилюженим ізсередини, де випадковою билинкою виявився і я, страшенно з того втішившись. Себто протверезівши якоюсь частиною себе, тобто спершу правим оком. А коли розвиднілося остаточно, то роздивився чарівно тихим плином, який сотався сам собою так, що не вгадаєш, у який бік. Тієї чи цієї миті він є потоймиттєвим. Доки він не вплив ув обидві зіниці. Які, нарешті, не були ниць; за якими десь мусив бути і я, якби не течія нечутних напрямків — яка відображала досконало, що й не вгадаєш, по який бік вона, а по який ти. Й нарешті виливаєшся, а не навпаки. Я сидів на березі, зненацька тверезий.
— Да, день сьоні буде такий, шо да, — почув я приємні слова.
Під опорою сидів такий же чоловік. Бо поруч нього на бетоні стояла надпита пляшка, не знаю, чи прозорістю вона могла позмагатися з річечковою. Тут важко сказати, бо в цій не було течії, бодай прихованої. Мені враз стало легше, як буває з кожним, хто напередодні істини. Якої?
Я не встиг на неї налагодитися, бо чоловік вийняв пластикову скляночку, одноразову таку, яка вже кілька раз була багаторазовою. Хлюпнув туди, зважив, додав ще й підсунув мені — це взаєморозуміння піднесло мене вище й над похмілля, якого я проковтнув разом з горілкою. Й подивувався, що вона не з цукрової тростини, а навпаки: наша, майже призабута бурячиха увійшла в світанкову реальність ностальгічніше за неї.
Добродій загадково вийняв з кишені зеленої цибулі, вправно обскуб і тицьнув мені. Який ще прислухався до результатів, бо ті щойно почалися — там швидко розвиднілося також.
— Да, — сказав я замість «здрастуйте» або «спасибі». А вдихнув кілька разів, щоби пришвидшити ранок і позмагатися з ним оновленістю.
— Чувак, а ти шпіліндрикнутись хочеш?
Я вкляк разом з ранком. Од вітчизняної простоти, яка могла би позмагатися з цією річечкою. Я озирнувся незайманістю. Вона ще творилася, сотаючись, пронизуючи.
— Так, згоден.
Він весело свиснув за підпору:
— Олько!
Так же хутко там з’явилася дівоча постать. Проти сонця вона здалася дитиною, підбігла, спритненько сіла поруч. Така би швидкість подивувала, коли б я не додивився, що Оля калічка. Вона випромінювала на всі боки своє зображення.
— Знакомся, — сказав він, — це моя сестра. Ви шпіліндрикайтесь, а я не буду вам мішать.
Я, як сидів спершись, так земля крізь долоні увійшла в мене своєю збагненністю — тобто світ мені відкрився умить, без отих нескінченних послідовних дій задля його пізнання. Які приводять до чого завгодно іншого — а не того простого, коли сестра-Оля просто й швидко робила так, що мені лише довелося спертися з долонь на лікті, та й того. Лише потім я почув над нами кроки — це брат походжав мостицями. Доки не зупинився:
