– Бо його об’їжджав мій кавалькатор Зенд, а він був курляндцем.

– А швидкий кінь?

– Вітер не наздожене вашу світлість на ньому! Жоден татарин від нього не втече!

– Сумлінний мусив бути кавалькатор, бо бачу, що й об’їжджений кінь дуже добре.

– Чи добре об’їжджений? Ваша світлість не повірить! Він так ходить у ряду, що коли ряд іде чвалом, то може ваша світлість повіддя відпустити, а він навіть на півніздрі з ряду не висунеться. Якщо ваша світлість бажає спробувати і якщо протягом двох стай хоч на півголови висунеться, то його задарма віддам.

– Це було б дивовижно, щоб із відпущеним повіддям не висунувся.

– І дивовижно, і зручно, бо обидві руки вільні. Не раз так було, що в одній я мав шаблю, в другій пістоль, а кінь ішов вільно.

– А якщо ряд завертає?

– Заверне і він, не зіпсувавши лінію.

– Не може бути! – здивувався князь. – Такого жоден кінь не зробить. Я бачив у Франції коней королівських мушкетерів, добре тренованих, навмисно, щоб придворні церемонії не псували, але ж такого коня треба вуздечкою провадити.

– Цей кінь має людський розум. Можете, ваша світлосте, самі спробувати.

– Давайте! – погодився, із хвилину поміркувавши, князь.

Сам пан Кміциц притримав коня до сідлання, і князь заскочив легко в сідло і поплескав коня по лискучій шиї.

– Дивна річ, – сказав він, – найкращі шкапи на осінь шорсткі стають, а цей наче з води вийшов. А куди вирушимо?

– Рушимо вперед поряд, й якщо ваша світлість дозволить, то в той бік, до лісу. Дорога там рівна та широка, а до міста могли б нам якісь фіри перешкоджати.

– Нехай буде до лісу!

– Рівно через дві стаї! Пустіть, ваша світлосте, повіддя з місця і ступом. По двоє людей із кожного боку, а я трохи позаду поїду.

– Ставайте! – наказав князь.

Шеренга стала й обернулася кінськими головами до дороги від міста. Князь стояв усередині.

– Рушили! – скомандував він. – З місця клусом, марш! Шеренга помчала і за мить понеслася, як вихор. Хмара пилу заслонила їх від очей придворних і конюхів, котрі, згуртувавшись перед коловертю, з цікавістю спостерігали за перегонами. Треновані коні перейшли на чвал, хрипіли від напруги, пробігли вже стаю або й більше, і княжий рисак, не стримуваний повіддям, не висунувся з ряду навіть на дюйм. Пробігли і другу стаю, раптом пан Кміциц обернувся, побачив за собою лише хмару куряви, через яку заледве було видно садибу старости, не те що людей перед нею, і крикнув пекельним голосом:

– Хапайте його!

У цю мить пан Білоус і велетень Завратинський вхопили князя попід руки, аж кістки затріщали йому в суглобах, і тримаючи в залізних обіймах, узялися буцати шпорами власних коней.

Княжий кінь усередині тримався точно в шерензі, ані на дюйм не висовуючись уперед. Здивування, жах, вихор, що бив в обличчя князя Богуслава, відібрали йому першої миті мову. Він рвонувся раз і другий, але без наслідків, бо тільки біль від викручених плечей прошив його на виліт.

– Що це таке? Гультяї!.. Ви не знаєте, хто я такий!.. – заверещав він нарешті.

Аж тут пан Кміциц підштовхнув його люфою від кроциці між лопатки.

– Опір даремний, або куля в хребет! – крикнув він.

– Зрадник! – залементував князь.

– А ви хто? – відрубав пан Анджей.

І вони помчали далі.

Вони довго просувалися бором, мчали так, що придорожні сосни воліли втікати назад з переляку. Минали корчми, халупи лісничих, смолярні, а часом і фіри, що тягнули поодинці або по кілька до Плевісків. Час від часу князь Богуслав перехилявся у сідлі, немовби хотів спробувати опору, але тоді його плечі ще дужче стискали залізні руки жовнірів пана Кміцица, а пан Анджей прикладав йому знову пістоля між лопаток і скакали далі. Капелюх князя загубився, вітер розвіював буйні, світлі кучері його перуки. Скакали так, що аж біла піна почала спадати клаптями з коней.

Врешті-решт потрібно було рух сповільнити, бо людям і коням дихання забракло, а Плевіски залишилися так далеко, що будь-яка небезпека погоні зникла. Їхали якийсь час ступом і мовчки, овіяні туманом пари, що бухала з коней.

Князь через довгий час не озивався зовсім, вочевидь, намагався заспокоїтись і повернути собі холодне серце, й аж коли цього досяг, то спитав:

– Куди мене везете?

– Дізнається ваша світлість наприкінці дороги, – відказав пан Кміциц.

Богуслав замовк, але за хвилину продовжив:

– Накажіть відпустити мене цим хамам, кавалере, бо мені плечі викрутять. Якщо накажеш їм, то просто висітимуть, а якщо ні, то на палю підуть.

– Це шляхта, а не хами! – відрубав пан Анджей. – А щодо кари, якою їм ваша світлість погрожує, то ще невідомо, кого спершу смерть настигне.

– Знаєте, на кого руку підняли? – поцікавився князь, звертаючись до жовнірів.

– Знаємо, – відповіли ті.

– До мільйона чортів рогатих! – вибухнув пан Богуслав. – Накажете цим людям полегшу мені зробити, чи ні?

– Накажу вашій світлості зав’язати назад руки, так буде зручніше?

– Це неможливо!.. Геть мені руки викрутите!

– Комусь іншому повірив би на слово, що не втече, але ви вмієте своє слово ламати! – зауважив пан Кміциц.

– Я інше слово даю, – промовив князь, – що не тільки за першої ж нагоди втечу з ваших рук, але ще й накажу кіньми вас роздерти, коли в моїй владі опинитесь!

– Що має Бог дати, те й буде! – прокоментував пан Кміциц. – Але я волію щирі погрози, ніж фальшиві обіцянки. Відпустіть йому руки, лише коня за повіддя тримайте. А ваша світлість дивіться мені! Бо варто спускового гачка торкнутися, і куля вам у хребет потрапить, і далебі, я не схиблю, бо ніколи ще такого не було. Сидіть спокійно на коні, втікати не пробуйте!

– Мені начхати, пане кавалере, на вас і вашу кроцицю. Сказавши це, князь потягнув зболілі руки, щоб їх розім’яти і заціпеніння струсити, жовніри тим часом ухопили з двох боків коня за вуздечку і вели далі.

Богуслав за хвилину сказав:

– Не смієте мені в вічі глянути, пане Кміциц, позаду тримаєтесь.

– Охоче! – відбив пан Анджей і вдаривши коня, відсунув убік пана Завратинськогo, а сам, хапнувши повіддя княжого коня, зиркнув панові Богуславoвi прямо в обличчя.

– Як там моя шкапа? Чи сказав неправду хоча б про одну її чесноту?

– Добрий кінь! – погодився князь. – Якщо захочете, я його куплю.

– Бог заплатить! Вартий цей кінь кращої долі, ніж зрадника до смерті носити.

– Бовдур ви, пане Кміциц!

– Бo Радзивіллові повірив!

Знову настала хвилина мовчання, яку першим перервав князь:

– А скажіть-но мені, пане Кміциц, – сказав він, – чому ви такі впевнені, що залишились при здоровому глузді і що вам розум не замакітрився? Ви б поцікавились у самого себе, що ж такого, дурнувата голово, наробили, кого ви захопили, на кого руку підняли? Чи не спало вам на гадку, що краще б для вас тепер було, щоб вас мати не народила? І що на такий зухвалий вчинок не відважився б ніхто не лише в Польщі, а й в усій Європі?

– Мабуть, невелику фантазію мають у цій Європі, бо я вашу світлість захопив, тримаю і не відпущу.

– Не інакше, як із шаленцем маю справу! – сам собі підсумував князь.

– Вельможний княже! – пан Анджей намагався зберігати спокій. – Ви в моїх руках і з цим змиріться, а слів надаремно не тратьте! Погоня не надійде, бо там ваші люди досі кумекають, що ви добровільно з нами поїхали. Коли вас мої люди під лікті брали, ніхто цього не бачив, бо нас курява заслонила, цілий туман, тому здалека ні конюхи, ні охорона нічого не бачили. Зо дві години вас чекатимуть, на третій почнуть втрачати терпець, на четвертій і п’ятій непокоїтись, й аж на шостій вишлють людей на розвідку, а ми тим часом уже будемо за Маріямполем.

– І що з цього?

– Те з цього, що не наздоженуть, а хоч би і зараз кинулися навздогін, все одно б не спромоглися, бо ваші коні прямо з дороги, а наші відпочили. Якби ж якимось дивом нас нагнали, то і з цього нічого не вийшло б, бо як мене ваша світлість бачить, так я вам голову розіб’ю. І зроблю це, якщо інакше не буде можна. Ось так! Радзивілл має садибу, війська, гармати, драгунів, а Кміциц шістьох людей, однак Кміциц Радзивіллa за карк тримає.