Расейняйський мечник мав важку перепалку з панною Олександрою, перш ніж та погодилася піти на той бенкет, який гетьман для своїх людей улаштував. Мусив благати майже зі сльозами вперту та сміливу дівчину й заклинати, що тут про його голову йдеться, що всі, не лише військові, а й громадяни, котрі оселилися в околиці Кейдан, в досяжності руки Радзивіллa, мають з’явитися під загрозою княжого гніву, й опиратися можуть лише ті, хто на милість і немилість страшного чоловіка виставлені. Панночка, не бажаючи підводити дядька, поступилася.

Збіговисько було численне, бо багатьох із навколишньої шляхти разом із дружинами та доньками позганяли. Але військових було найбільше, особливо офіцерів чужоземного автораменту97, котрі майже всі при князеві залишилися. Сам же він, перш ніж з’явитися до гостей, підготував погоже обличчя, немовби жодні турботи не відбилися на ньому, бо прагнув цим бенкетом не тільки у власних однодумцях і військових дух оживити, а й показати, що більшість громадян його підтримує і лише свавільники опираються союзу зі Швецією. Вельможа прагнув показати, що країна радіє разом із ним, тому не шкодував на святкування коштів, аби бенкет був пишний і щоб поголос про нього розійшовся якнайдалі країною. Як тільки сутінки накрили землю, сотні бочок запалало на замковій дорозі та дитинці, час від часу гармати гриміли, а жовнірам наказали щось радісно вигукувати.

Під’їжджали один за одним екіпажі, карети та брички, що привозили навколишніх дук і «дешевшу» шляхту. Двір наповнився транспортними засобами, кіньми та слугами, котрі прибули з гостями, і місцевими. Натовпи, виряджені в оксамити, шкіру та коштовні хутра, заповнили так звану золоту залу, а коли князь нарешті з’явився, весь сяючи від самоцвітів і з прихильною усмішкою на понурому зазвичай, а тепер знищеному хворобою обличчі, перші офіцери гукнули в один голос:

– Хай живе князь гетьман! Хай живе віленський воєвода!

Радзивілл окинув поглядом зібране товариство, бажаючи впевнитись, чи почнуть вторити вигукам військових. Десь із кільканадцять сполоханих голосів повторило вигук, але князь відразу ж почав кланятися та дякувати за щире й «одностайне» привітання.

– З вами, шановне панство, – сказав він, – ми дамо собі раду з тими, хто хоче знищити вітчизну! Бог вам заплатить! Бог вам заплатить!..

І магнат походжав по залі, зупинявся перед знайомими і не жалів звертань «панібрате» та «милий сусідо». Не одне похмуре обличчя випогоджувалося під впливом теплих променів панської милості.

– Щось не схоже, – шепотіли ті, хто донедавна несхвально споглядав на вчинки гетьмана, – щоб такий пан і такий високий сенатор зла вітчизні бажав. Мабуть, не міг він інакше вчинити, або щось задумав, що потім буде корисне Речі Посполитій.

– Хоча б від другого ворога маємо вже більше перепочинку, бо не хочеться задиратися зі шведами.

– Дай же, Господи, щоб усе змінилося на краще!

Були серед гостей і такі, що хитали головами або поглядом перемовлялися між собою: «Ми тут, бо нам ніж до горла приставили». Але мовчали, коли тим часом інші, до примирення швидші, розмовляли голосно, навіть дуже голосно, щоб їх князь міг почути:

– Краще пана змінити, ніж Батьківщину згубити.

– Нехай Корона думає про себе, а ми про себе.

– Хто врешті нам дав приклад, якщо не Велика Польща?

– Extrema necessitas extremis nititur rationibus!98

– Tentanda omnia!99

– Всю довіру на нашого князя покладаймо і на нього в усьому сподіваймося. Хай він Литву і владу бере в свої руки.

– Гідний він і однієї, і другої. Якщо він нас не врятує, то ми згинемо. У ньому salus100.

– Ближчий він нам, ніж Ян-Казимир, бо це наша кров! Радзивілл ловив жадібним вухом ці голоси, продиктовані страхом або лестощами, і не враховував, що лунали вони з вуст слабких людей, котрі в небезпеці перші б його покинули. З вуст людей, котрими кожен порив вітру міг хилитати, як хвилею. І п’янів від тих слів, і сам себе дурив, або власне сумління, повторюючи в почутих думках те, що мало б його виправдати найбільше:

– Extrema necessitas extremis nititur rationibus!

Коли ж проходив повз численний гурт шляхти, почув ще від пана Южица таке: «Ближчий він нам, ніж Ян-Казимир!» Тоді обличчя магната зовсім розквітло. Саме порівняння і зіставлення його з королем лестило його гордості, тому гетьман наблизився відразу ж до пана Южица і сказав:

– Маєте рацію, панове браття, бо в Янi-Казимирові на глечик крові лише кварта литовської, а в мені немає іншої. Але якщо дотепер кварта глечикові наказувала, то від вас, панове браття, залежить, щоб це змінити.

– Ми також глечиком готові пити за здоров’я вашої світлості! – відповів пан Южиц.

– Ви в мене думку вкрали. Веселіться, пaнoвe браття! Я хотів би всю Литву сюди запросити.

– Для того її довелося б більше обкраяти, – зауважив пан Щанецький із Дальновa, сміливий і гострий чоловік однаково що язиком, що шаблею.

– Як вас розуміти? – спитав князь, свердлячи його очима.

– Що серце вашої світлості за Кейдани більше.

Радзивілл усміхнувся вимушено і пішов далі.

У цей час наблизився до нього маршалок із повідомленням, що вечеря готова. Юрба попливла за князем, наче річка, до тієї самої зали, в якій ще недавно союз із Швецією був проголошений. Там маршалок розсадив запрошених за родовитістю, називаючи кожного по імені та маєтку. Але, вочевидь, княжі накази були і щодо цього завчасно віддані, бо пану Кміцицу дісталося місце між расейняйським мечником і панною Олександрою.

В обох аж тьохнули серця, коли почули свої імена, разом згадані, й обоє завагалися в першу мить. Але спало їм, мабуть, на гадку, що опиратися було б те саме, що звертати на себе погляди всіх присутніх, тому сіли поряд. Було їм кепсько і важко. Пан Анджей вирішив залишатися байдужим, наче сиділа біля нього зовсім чужа особа. Незабаром, однак, він збагнув, що ні він не зуміє бути таким байдужим, ні ця сусідка не є такою чужою, щоб могли затіяти між собою світську балачку. Більше того, обоє зметикували, що в цьому тлумі осіб і найрозмаїтіших почуттів, справ, пристрастей він думає тільки про неї, а вона про нього, і саме тому так їм важко. Бо обоє не хотіли і не могли висловити щиро, ясно та відверто все, що їм лежало на серці. Мали за собою минуле, але не мали майбутнього. Давні почуття, довірливість, навіть знайомство, все було розтоптане. Не було нічого між ними спільного, крім почуття обов’язку та суму. Якби й ця остання ланка тріснула, почувалися б вільніше. Але тільки час міг принести забуття, тепер ще було для цього зарано.

Пану Кміцицу було так погано, що він наче муку терпів, проте нізащо у світі не вступився б цього місця, яке йому маршалок визначив. Вухом ловив шелестіння сукні коханої, вдаючи, що не зважає на кожен її рух, відчував тепло, що паленіє від неї, й усе це вкупі давало йому якусь болючу насолоду.

Через якийсь час він помітив, що й юнка така ж уважна, хоч ніби його не помічає. Охопило молодика непереборне бажання глянути на панночку, і він став косити очима, поки не побачив ясне чоло, очі, прикриті темними віями, і біле, без краплини фарби, як в інших жінок, обличчя.

Було завжди в цьому обличчі щось таке для нього привабливе, що аж серце в бідного парубка завмирало від печалі та болю. «Як така злість у такій янгольській красі вміститися могла!» – подумав він собі. Але образа була занадто глибокою, тому незабаром додав подумки: «Мені байдуже, нехай вас хтось інший бере!»

І враз відчув, що якби той «інший» лише спробував скористатися його дозволом, то б його на січку покришив. На саму думку про те шляхтича охопив страшний гнів. Заспокоївся лише, коли нагадав собі, що це ж він сам, а не хтось інший біля неї сидить, і що ніхто, принаймні зараз, за нею не упадає.