– Я сподівався, що хоча б Радзивілли стануть усі на мій бік, а тим часом, погляньте, що мені пише крайовий князь із Несвіжа.

І гетьман подав пану Кміцицу лист Казимира-Міхалa. Пан Анджей пробіг очима послання.

– Якби я не знав намірів вашої світлості, то подумав би, що він має рацію і що найпорядніший це у світі пан. Дай йому, Боже, здоров’я!.. Я кажу те, що думаю.

– Їдьте вже! – нетерпляче озвався гетьман.

Пан Кміциц однак не вирушив ні того дня, ні наступного, бо грізні звістки почали надходити звідусіль у Кейдани. Надвечір прибіг кур’єр із депешею, що хоругви панів Мирськогo та Станкевичa самі вирушають до гетьманської резиденції, готові зброєю домагатися звільнення своїх полковників, що збурення панує між ними страшне і що товариство вислало делегатів у всі хоругви, що стоять поблизу Кейдан і далі, аж на Підляшші до Зaблудoвa, з інформацією про гетьманську зраду та закликом єднатися до гурту для захисту вітчизни. Легко було при цьому передбачити, що безліч шляхтичів приєднається до бунтівних хоругв і перетворяться на серйозну силу, якій важко буде щось протиставити в необоронних Кейданах, особливо якщо не на всі полки, які князь Радзивілл мав під рукою, можна буде розраховувати.

Це змінило обрахунки й усі гетьманські плани, але замість ослабити в ньому силу духу, ще більше його зміцнило. Він сам очолив вірні шотландські регіменти, рейтарів та артилерію, щоб вирушити проти бунтівників і розтоптати вогонь ще у зародку. Знав, що жовніри без полковників є тільки неслухняною голотою, яка розсіється перед жахом уже самого гетьманського імені.

Вирішив також не щадити крові та налякати цим прикладом усе військо, всю шляхту, навіть усю Литву, щоб тремтіла і навіть не пікнула під залізною його рукою. Мало здійснитися все, що він задумав, і здійснитися його власними силами.

Того ж дня ще виїхало кілька чужоземних офіцерів до Пруссії, щоб набрати там нових рекрутів, і Кейдани кипіли збройним людом. Шотландські регіменти, чужоземні рейтари, драгуни пана Мелешка та Харлампія і «вогняний люд» Корфa готувалися до експедиції. Княжі гайдуки, челядь, міщани кейданські мали зміцнити княжі сили, а на завершення вирішили прискорити висилання ув’язнених полковників до Біржая, де їх було безпечніше тримати, ніж у відкритих Кейданах. Князь правильно сподівався, що депортація до цієї віддаленої фортеці, в якій згідно з угодою мав уже стояти шведський гарнізон, знищить надію на звільнення в бунтівних мізках жовнірів і позбавить сам бунт будь-якої опори.

Пан Заглоба, пани Скшетуські та пан Володийовський мали розділити долі інших. Вже звечоріло, коли у підвал, в якому вони сиділи, увійшов офіцер із ліхтарем у руці та заявив:

– Збирайтеся, панове, йдіть зі мною.

– Куди? – спитав неспокійним голосом пан Заглоба.

– Дасться чути. Хутко! Ворушіться!

– Та йдемо вже.

Вийшли. В коридорі в’язнів оточили шотландці, озброєні мушкетами. Пан Заглоба ставав щораз неспокійнішим.

– Та ж не на смерть ведуть нас без священика і без сповіді? – прошепотів він на вухо панові Володийовськoму. Після чого звернувся до офіцера:

– А яка ваша гідність, дозволю собі спитати?

– А вам що до моєї гідності?

– Бо я маю багато родичів у Литві і приємно мені знати, з ким маю справу.

– Не час перед вами свідчити, але тхір той, хто свого прізвища соромиться. Я Рох Ковальський, якщо вже так хочете знати.

– Чесна це родина! Чоловіки добрі жовніри, порядні жінки. Моя бабка була Ковальська, але осиротила мене ще до того, як я на світ прийшов. А ви з Верушів, тобто з Ковальських Корабів?85

– Що ви мене тут взялися посеред ночі допитувати?

– Бо ми, мабуть, родичі, бо в нас навіть конституція однакова. Товсті маєте кістки і щелепа майже, як моя, я від бабки свою красу успадкував.

– Ну, то дорогою й познайомимося. Матимемо час!

– Дорогою? – повторив пан Заглоба.

І важкий тягар упав із його грудей. Шляхтич перевів дух, як міх, і його фантазія запрацювала.

– Пане Міхале, – шепнув він, – чи не казав я вам, що наші шиї в безпеці?

Тим часом бранці вийшли на замкове подвір’я. Ніч уже була глупа. Тут і там лише палахкотіли червоні смолоскипи або мерехтіли ліхтарі, кидаючи непевні відблиски на групу вершників і піхотинців із різних загонів. Весь двір був переповнений військом. Готувалися, вочевидь, до походу, бо всюди спостерігався значний рух. Тут і там у темряві маячили списи та люфи мушкетів, кінські копита цокали по бруківці. Поодинокі вершники прошмигали між хоругвами. Мабуть, це були офіцери, котрі розвозять накази.

Пан Ковальський зупинив конвой і в’язнів перед величезним драбинястим возом, запряженим чотирма кіньми.

– Залізайте, пановe! – прозвучав наказ.

– Тут уже хтось сидить, – прогримів пан Заглоба. – А наш луб?

– Луб під соломою, – пояснив пан Ковальський. – Хутко! Ворушіться!

– А хто тут сидить? – спитав пан Заглоба, вдивляючись у темні постаті, що простяглися на соломі.

– Мирський, Станкевич, Оскеркo! – oзвалися голоси.

– Володийовський, Ян Скшетуський, Станіслав Скшетуський, Заглоба! – назвалися наші лицарі.

– Вітаю! Вітаю!

– Вітаю! У чесній компанії поїдемо. А куди нас везуть, ви не знаєте, пановe?

– Ви всі їдете до Біржая! – оголосив пан Ковальський. Сказавши це, він віддав наказ. Конвой із п’ятдесяти драгунів оточив фіру й усі разом рушили.

В’язні стали тихцем перемовлятися.

– Шведам нас видадуть! – стверджував пан Мирський. – Я цього й сподівався.

– Краще сидіти між ворогами, ніж між зрадниками! – відповів пан Станкевич.

– А я волів би кулю в лоб, – зауважив пан Володийовський, – ніж сидіти зі зв’язаними руками в час такої нещасливої війни.

– Не блюзнірствуйте, пане Міхале, – зупинив його пан Заглоба, – бо з вoзa, лишень би слушна нагода прийшла, можна накивати п’ятами, з Біржая також, а з кулею в лобі важко втікати. Але я і так знав, що зрадник на таке не наважиться.

– Радзивіллові наважуватися не треба, – зронив пан Мирський. – Одразу видно, що ви здалеку приїхали, що такого не знаєте. Якщо гетьман кому помститися присягне, то той, вважай, уже в могилі, й я не пам’ятаю випадку, щоб він комусь навіть найменшу кривду пробачив.

– Але не посмів на мене руку підняти! – правив своє пан Заглоба. – Хто зна, чи не мені ви своїм життям завдячуєте…

– А це яким же чином?

– Бо мене хан кримський дуже поважає за те, що змову проти нього викрив, коли у полоні в Криму сидів. І наш милостивий пан Ян-Казимир також мене шанує. Не хотів, сучий син, Радзивілл, з двома магнатами задиратися, тому що і в Литві могли б його дістати.

– Що? Що ви таке товчете? Та він ненавидить короля, як чорт свячену воду, і він би точно вас не відпустив, якби знав, що ви королеві приятель, – сказав на те пан Станкевич.

– А я так думаю, – припустив пан Оскеркo, – що не хотів гетьман сам нашою кров’ю мазатися, щоб кару на себе не накликати, але можу присягнутися, що цей офіцер везе наказ шведам у Біржай, аби нас негайно ж стратили.

– Ой! – зойкнув пан Заглоба.

Вони замовкли на хвилину, а тим часом віз уже котився на кейданський ринок. Місто спало, у вікнах не було світла, лише собаки перед будинками запекло гавкали на кортеж, що розтягнувся.

– Байдуже! – зауважив пан Заглоба. – Завжди час був на нашому боці, може, й випадок нам послужити, а може, й фортель якийсь спаде на гадку.

І він звернувся до старих полковників:

– Ви мало мене знаєте, але спитайте моїх товаришів, в яких я бував оказіях, але завжди вибирався сухим із води. А скажіть-но мені, що це за офіцер, котрий нашим конвоєм командує? Невже його не можна відрадити, щоб зрадника не тримався, а на захист вітчизни став і з нами об’єднався?

– Це Рох Ковальський із Ковальських Koрaбiв, – розповів пан Оскеркo. – Я його знаю. Так само можна було б його коня вмовляти, бо навіть не знаю, хто з них дурніший.