Тут князь і справді простягнув руку, немовби хотів у нього якусь невидиму корону вихопити, і спалахнув увесь, як смолоскип, але раптом йому через хвилювання знову повітря забракло в легенях.

Але за мить гетьман заспокоївся і вимовив переривистим голосом:

– Ось. Коли душа летить, наче до сонця, хвороба має свої застереження. Хай буде що буде. Я ж бажаю, щоб мене смерть застала на троні, а не в королівській камері.

– Може, медика покликати? – занепокоївся пан Кміциц. Радзивілл махнув рукою.

– Не треба, не треба. Вже мені краще. Ось і все, що я мав вам розказати. Крім цього, очі тримайте широко розплющені, а вуха відкриті. Зважайте і на те, що Потоцький чинитиме. Вони купою ходять, а короні вірні. І сильні. Конецпольські та Собеські також невідомо, як учинять. Дивіться і вчіться. Ось і задуха пройшла. Все втямили expedite103?

– Точно так. А якщо в чомусь помилюся, то хіба з власної вини.

– Листи я вже написав, лише кілька залишається. Коли ви хотіли б вирушити?

– Ще сьогодні! Якнайшвидше!..

– Не маєте якогось прохання до мене?

– Ваша світлосте! – почав пан Анджей і замовк.

Слова важко йому давалися, а на обличчі малювався примус і зніяковіння.

– Кажіть, не бійтеся! – заохотив гетьман.

– Я прошу, – наважився пан Кміциц, – щоб тут расейняйський мечник і вона якоїсь кривди не зазнали!..

– Будьте певні. Бачу я, що ви цю дівчину все ще кохаєте?

– Навіть не знаю! – розгубився пан Анджей. – Зовсім не знаю!.. Годину її кохаю, годину ненавиджу. Один чорт знає! Скінчилося все, як я й казав, лише мука залишилася. Не хочу її, але й не хочу, щоб її інший брав. Ваша світлість нехай цього не допустить. Сам не знаю, що балакаю. Їхати мені, їхати якнайшвидше! Нехай ваша світлість не зважає на мої слова. Бог мені поверне розум, як тільки за браму виїду.

– Розумію, що поки з часом пристрасть не охолоне, то хоч не хоч, а думка пече, що інший візьме. Але будьте щодо цього спокійні, бо нікого сюди не допущу, а виїхати звідси, не виїдуть. Незабаром усюди повно буде чужого жовніра і небезпечно!.. Найкраще її в Тауроги відішлю, під Тільжу, де княгиня живе. Будьте спокійний, Яндрусю!.. Ідіть, готуйтеся в дорогу, і приходьте до мене на обід.

Пан Кміциц вклонився і вийшов, а Радзивілл дихав глибоко. Радий був через від’їзд пана Анджея. Залишалася йому його хоругва і його прізвище, як однодумця, а про особу турбувався менше.

Навпаки, пан Кміциц, виїхавши, міг йому добре прислужитися. У Кейданах вже давно йому око мозолив. Гетьман волів мати його здалеку, ніж зблизька. Дика фантазія і гарячковість пана Анджея могли будь-якої миті спричинити в Кейданах вибух і розрив, вельми небезпечний для обох. Поїздка таку небезпеку усувала.

– Їдь же, чортяко, і служи! – бурчав князь, зиркаючи на двері, якими відійшов оршанський хорунжий.

Потім закликав пажа та наказав просити до себе Ґанховa.

– Ви очолите хоругву пана Кміцица, – оголосив йому вельможа, – і приймете командування над усією кіннотою. Пан Кміциц від’їжджає.

Холодним обличчям Ґанховa наче пробіг блиск радощів. Оминала його місія, але зустрічала вища посада. Тому він мовчки вклонився, а відтак сказав:

– Вірною службою за милості вашої світлості відплачу! Після цього випростався і чекав.

– А що можете ще сказати? – спонукав князь.

– Ваша світлосте! Приїздив сюди сьогодні вранці шляхтич із Укмерге, котрий привіз звістку, що пан Сапєга на вашу світлість із військами йде.

Радзивілл затремтів, але миттю опанував себе.

– Можете йти! – дозволив він Ґанхову.

Після цього князь глибоко задумався.

Пан Кміциц дуже ретельно зайнявся приготуванням до подорожі, а також підбором людей, котрі мали його супроводжувати. Бо він вирішив не їхати без належного супроводу, по-перше задля власної безпеки, а по-друге, для авторитету своєї посольської особи. Він квапився, тому хотів вирушати того ж дня проти ночі, або, якби сльота не припинилася, завтра вранці. Нарешті полковник відшукав шістьох вірних людей, котрі ще давніше під його командуванням служили, в ті кращі часи, коли ще перед прибуттям до Любичa від Хованського утік, старих забіяк oршанських, готових іти за ним хоч би й на край світу. Це були лише шляхтичі та путні бояри, останні рештки потужної колись ватаги, Бутримами вирізаної. На чолі загону став вахмістр Сорока, давній слуга пана Анджея, старий і дуже вправний жовнір, хоча численні вироки за ще численніші злочини над ним тяжіли.

Після обіду віддав гетьман панові Кміцицу листи й охоронну грамоту для шведських комендантів, котрих молодий делегат міг у більших містах зустріти, попрощався доволі тепло, майже по-батьківськи, нагадуючи про обережність і розважливість.

Тим часом надвечір небо стало ясніти, бліде осіннє сонце з’явилося над Кейданами і зайшло за червоні хмари, що простяглися довгими пасмами на заході.

Ніщо не ставало на перешкоді для дороги. Пан Анджей саме пив стременне з Ґанховом, Харлампієм і кількома іншими офіцерами, коли з сутінками увійшов Сорока і спитав:

– Їдемо, пане коменданте?

– За годину! – відповів пан Кміциц.

– Коні і люди готові, вже на дитинці.

Вахмістр вийшов, а вояки взялися ще енергійніше цокатися келихами, проте пан Анджей більше вдавав, що п’є, ніж пив насправді. Не смакувало йому вино і не йшло йому до голови, не розвеселяло, а всім іншим тим часом аж юшилося з чуприн.

– Пане полковнику! – белькотів Ґанхов. – Порекомендуйте мене милості князя Богуслава. Видатний це чоловік, іншого такого немає в усій Речі Посполитій. Як там приїхати, то наче до Франції прибув. Інша мова, інші звичаї, і кожен придворний там може навчитися набагато більше, ніж при королівському дворі.

– Я пам’ятаю князя Богуслава під Берестечком, – замріявся Харлампій, – він мав один регімент драгунів цілком на французький манір вимуштруваний, котрі і пішу, і кінну службу однаково виконували. Офіцери самі були французи, крім кількох олендрів104, а й між жовнірами більша частина були французи. Й усі франти. Так від них різними пахощами несло, наче з аптеки. У битві рапірами завзято кололи, і подейкували про них, що як людину атакували, то попереджали: Pardonnez mоi105! Так поводилися навіть із гультяями. А князь Богуслав із хустиною на шпазі поміж ними їздив, завжди усміхнений, хоч би й у найзапеклішій сутичці, тому що така є французька мода, щоб сміятися серед річок крові. Обличчя мав також пофарбоване мальовидлами, а брови вугіллям підчорнені, від чого морщилися старі жовніри та називали його півнем. І відразу після битви знову чепурився, щоб бути завжди святковим, як на бенкеті, і волосся йому прасками припікали, дивні роблячи з нього кучерики. Але мужній він воїн і першим у найбільше полум’я піде. Пана Калиновського на дуель викликав, що йому там щось дорікнув, аж король мусив їх мирити.

– Це ще нічого! – зауважив Ґанхов. – Цікавих ще речей надивитесь і самого шведського короля в обличчя побачите, котрий є воїном після нашого князя найбільшим у світі.

– І пана Чарнецькогo, – додав Харлампій. – Щораз голосніше про нього говорять.

– Пан Чарнецький стоїть на боці Янa-Казимира і тому є нашим ворогом! – сухо відрубав Ґанхов.

– Дивні речі на світі кояться, – зронив замислений Харлампій. – Якби так хтось рік тому чи два сказав, що шведи сюди прийдуть, то ми б усі думали, що варто його віддухопелити, а тим часом он як обернулося.

– Не ми одні, а вся Річ Посполита їх із відкритими обіймами прийняла! – сказав Ґанхов.

– Саме так! Еге ж! – задумливо підтвердив пан Кміциц.

– Крім пана Сапєги, пана Ґосевського, пана Чарнецькогo і коронних гетьманів! – промовив Харлампій.

– Краще про це не згадувати! – запропонував Ґанхов. – Ну, пане полковнику, повертайтесь здоровим. Вас тут гаразди чекають.