– І панна Білевичівнa, – додав Харлампій.

– Не чіпайте панни Білевичівни! – різко кинув пан Анджей.

– Та що мені до неї, я вже застарий. Останнього разу… Чекайте, пановe, коли ж це було?.. Ага! Останнього разу під час обрання милостиво нами правлячого Янa-Казимира…

– Варто від нього вже язик відучувати! – обірвав Ґанхов. – Тепер нами править милостивий Карл-Ґустав.

– Правдa!.. Consuetudo altera natura…106 Отже, останнього разу під час обрання Янa-Казимира, нашого колишнього короля і великого литовського князя, я шалено закохався в одну панночку з фрейлін княгині Вишневецької. Але ж то була бестія. І тільки я хотів у вічі пильніше глянути, так мені пан Володийовський шаблю підставляв. Я мав уже з ним битися, а тим часом між нами опинився Богун, котрого пан Володийовський, як зайця, випатрав. Якби не це, тільки б ви мене, панове, живим тепер бачили. Та я готовий був битися навіть із самим дияволом. Пан Володийовський, врешті-решт, per amicitiam107 про неї тільки турбувався, бо вона була з іншим заручена, ще гіршим забіякою. Ех, скажу я вам, думав, що всохну. Ні мені було до їжі, ні до напоїв. Але коли мене князь наш із Варшави аж до Смоленська вислав, то я свої зітхання дорогою розгубив. Подорож дуже помічна на власне такі смутки. На першій же милі мені стало легше, а заки до Вільна доїхав, то мені вже була не в голові, і досі я в парубоцькому стані витримав. Ось як! Дорога – ліки проти нещасного кохання!

– Ви так вважаєте? – перепитав пан Кміциц.

– Ще б пак! Хай навіть чорти заберуть усіх красунь з усієї Литви та Корони! Мені вони більше не потрібні.

– І навіть без прощання поїхали?

– Без прощання, лише червону стрічку позад себе кинув, як мені одна стара бабуся, котра на таких речах зналася, нарадила.

– За ваше доров’я, – гаркнув Ґанхов, знову звертаючись до пана Анджея.

– За здоров’я! – підтримав пан Кміциц. – Дякую щиро!

– До дна! До дна! Вам час на коня і нас також служба потребує. Хай вашу милість Бог провадить і відведе!

– Бувайте здорові!

– Червону стрічку кинути позад себе, – нагадав Харлампій, – або на першому ж нічлігу вогнище цеберцем води самому залити. Зробіть це, якщо хочете забути!

– Залишайтеся з Богом!

– Не скоро побачимося!

– А може, десь на полі бою, – докинув Ґанхов. – Дай, Боже, поряд, а не один проти одного.

– Інакше й бути не може! – зауважив пан Анджей.

Й офіцери вийшли.

Годинник на вежі пробив сьому. На дитинці коні били копитами об кам’яні плити, а через вікно видно було людей, котрі очікували в повній готовності. Дивний неспокій охопив пана Кміцица. Він усе повторював собі: «Їду! Їду!» Уява викликала йому перед очима невідомі краї й юрби невідомих облич, які призначено побачити, але водночас наповнювало його й здивування на думку про цю дорогу, немов раніше ніколи про неї не думав.

«Треба сісти на коня й рушити, а що трапиться, те трапиться. Що буде, те буде!» – міркував собі молодик.

Однак тепер, коли коні вже пирхали за вікном і година від’їзду настала, відчував, що те життя буде чужим, а все, з чим зжився, до чого призвичаївся, до чого прикипів мимоволі душею та серцем, залишиться в цьому краї, в цій околиці, в цьому місті. Давній пан Кміциц також залишиться тут, а туди поїде наче зовсім інша людина, така чужа всім, як і всі йому там чужі. Доведеться йому там почати цілком нове життя, а Бог один може знати, чи вистачить на це бажання.

Панові Анджею дуже неспокійно було на душі і тому в цю мить почувався він перед цим новим видивом і новими людьми безсилим. Подумав, що тут йому було зовсім погано, і там буде кепсько, принаймні важко дуже.

Але час! Час! Треба шапку на голову натягати й їхати! Але як же без прощання?

Moжна бути так близько й водночас так далеко, щоб навіть слова не промовити та від’їхати? Ось до чого дійшло! Але що їй сказати?.. Чи піти і заявити: «Все скінчено. Йдіть, панно, своєю дорогою, а я піду своєю?» Навіщо, навіщо ж таке казати, коли й без розмови так було. Він більше не її наречений, як і вона не є і не буде його дружиною. Пропало, зірвалося, що було, те не вернеться, і не зв’яжеться заново. Шкода часу, слів і нової муки.

«Не піду!» – затявся пан Анджей.

Але з іншого боку, їх іще єднає заповіт померлого. Треба однозначно і без гніву домовитися про вічне розставання і сказати їй: «Ви мене не хочете, тому повертаю вам ваше слово. Вважаймо обоє, що заповіту наче й не було. І нехай кожен шукає щастя, де може». Але вона може відповісти: «Я вже вам давно про це повідомила, чому мені тепер про це повторюєте?»

– Не піду! Хай там що! – повторив собі пан Кміциц. І натягнувши шапку на голову, вийшов із кімнати в коридор. Хотів хутко сісти на коня й якнайшвидше опинитися за брамою. Враз у коридорі наче його щось за чуприну вхопило.

Ним заволоділа така жага побачити дівчину, підійти до неї, що погамував роздуми – чи йти, чи не йти, викинув дурні думки та побіг, точніше помчав із заплющеними очима, наче хотів у воду кинутись. Перед самими дверима, перед якими варту вже зняли, парубок наштовхнувся на пахолка пана мечникa расейняйськогo.

– Чи пан мечник у пансіоні? – спитав молодик.

– Пан мечник між офіцерами в цейхгаузі.

– А панна?

– Панна тут.

– То прошу повідомити, що пан Кміциц виїжджає в довгу дорогу і хоче панну бачити.

Пахолок послухався наказу, але не встиг повернутися з відповіддю, як пан Анджей натиснув ручку і ввійшов без вагань.

– Я прийшов із вами попрощатися, – сказав він, – бо не знаю, чи доведеться нам у цьому житті ще зустрітися.

Гість звернувся до пахолка:

– Чого ще тут стоїш?

– Милостива пaннo! – продовжував пан Кміциц, коли двері за слугою зачинилися. – Я хотів поїхати без прощання, але не зміг. Лише Бог знає, коли я повернуся і чи повернуся, бо пригоди мене чекають. Краще не розставаймося з гнівом у серці і з образою, щоб Божа кара на когось із нас не звалилася. Ех! Можна говорити і говорити, а тут язик усього не висловить. Ну! Щастя не було, Божої волі, гейби, не було, а тепер, хоч головою об мур бийся, немає вже ніякої ради! Не виніть мене, панно, що не поведу вас під вінець. Вже на той заповіт не треба важити, бо, як я й сказав: ніщо людська воля проти Божої. Дай, вам, Бoжe, щастя і спокою. Вартувало б один одному провини дарувати. Не знаю, що мене там спіткає, де я їду. Але вже мені довше не всидіти в муці, сварці та печалі. Людина об чотири стіни в кімнаті б’ється, без сенсу, люба панно, без сенсу!.. Нічого тут робити, хіба від смутку лікті заламувати, лише мізкувати цілими днями, аж поки голова обертом не піде, про нещастя і все одно ні до чого не дійти. Потрібна мені ця поїздка, як рибі вода, як птахові повітря, бо інакше збожеволію.

– Дай вам, Боже, щастя! – відповіла панна Олександра. Вона стояла перед ним, наче очманіла від звістки про виїзд і від слів пана Анджея. На обличчі її застигло зніяковіння та здивування, і була помітна внутрішня боротьба, щоб очуняти. Дівчина дивилася на молодого юнака широко розплющеними очима.

– Я на вас не тримаю образи, – сказала вона нарешті.

– Бодай би цього всього не було! – бідкався пан Кміциц. – Якийсь злий дух увійшов поміж нас і ніби морем нас розділив. Ні цю воду перепливти, ні її вичерпати. Чоловік не зробив те, що хотів, не пішов туди, куди задумав, немовби його щось підштовхувало. Аж ми зайшли обоє на манівці. Але оскільки маємо один одного не бачити, то краще хоч здалеку крикнути: «На все Божа воля!» Варто було б вам також знати, що образа і гнів це одне, а печаль щось інше. Гніву я позбувся, але печаль в мені засіла, але не через вас. Бо я й сам не знаю, чому і навіщо?.. Думаючи, нічого не вигадаю, але так мені здається, що легше буде і мені, і вам, коли розійдемося. Ви вважаєте мене зрадником. І це мене найбільше гризе, бо як спасіння душі своєї прагну, так ніколи не був і не буду зрадником!