Селянство було перелякане і кожен повторював, що шведи вже тут, вже тут. Але докладних пояснень ніхто не вмів дати. Коли стемніло цілком, пан Володийовський наказав людям сідати на коней, але перш ніж рушили, до вух усіх долинув досить чіткий гул дзвонів.

– Що б це могло бути? – міркував пан Заглоба. – Адже на Angelus Domini90 вже запізно!

Пан Міхал якийсь час уважно прислухався.

– Це на тривогу! – сказав він.

Після чого пустився уздовж шеренги.

– Чи не знає хтось, – поцікавився він, – що це за село чи містечко в тому боці?

– Кловайняй, пане полковнику! – відповів один із Ґостевичів. – Ми тим шляхом із поташем їздили.

– Чуєте дзвони?

– Чуємо! То незвичайна річ.

Пан Міхал кивнув сурмачеві і скоро тихий голос сурми залунав поміж темних гущавин. Хоругва висунулася вперед.

Погляди всіх звернулись у напрямку, звідки щораз більше долинав гул дзвонів. Недаремно туди дивилися, бо незабаром на горизонті спалахнуло червоне марево, що розширялося щомиті.

– Заграва! – зашепотіли у лавах.

Пан Володийовський нахилився до пана Скшетуського.

– Шведи! – сказав він.

– Скуштуємо! – підтримав пан Ян.

– Дивно мені, однак, що палять.

– Мусила шляхта опір вчинити або селянство зворохобилося, якщо на костел напали.

– Ну, побачимо! – промовив пан Міхал.

Він аж сопів від задоволення. Тут пан Заглоба приступив до нього.

– Пане Міхале?

– А що?

– Вже бачу, що вам шведське м’ясо запахло. Гарна битва буде, еге ж?

– Якщо Бог допоможе! Якщо Бог допоможе!

– А хто буде бранця стерегти?

– Якого бранця?

– Та ж не мене, а пана Ковальського. Бачите, пане Міхале, дуже важлива річ, щоб він не втік. Пам’ятайте, що гетьман ні про що не знає, що сталося, і не дізнається, якщо пан Ковальський йому не донесе. Треба надійним людям довірити за ним стежити, бо під час битви легко дременути, особливо, якщо до фортелів вдатися.

– Та він так само придатний для фортелів, як фіра, на якій сидить. Але ви маєте рацію, що треба когось біля нього залишити. Хочете мати його весь цей час на оці?

– Гм! Битви мені шкода!.. Правда, вночі при вогні я майже нічого не бачу. Якби довелося за дня битися, ніколи б мене на таке не намовили. Але оскільки publicum bonum91 цього вимагає, то хай уже так буде!

– Гаразд. Я залишу вам п’ятьох людей до допомоги, а якби захотів утікати, то дайте йому в чоло.

– Розімну його в пальцях, як віск, не бійтеся!.. Але ж там заграва щораз більша. Де я маю зупинитися з паном Ковальським?

– Де схочете. Немає тепер часу! – зронив пан Міхал. І поїхав уперед.

Пожежа розливалася щораз ширше. Вітер повіяв із боку вогнища і разом із голосом дзвонів приніс відлуння пострілів.

– Клусом! – скомандував пан Володийовський.

Коли доїхали ближче до села, сповільнили крок і побачили широку вулицю, освічену полум’ям так, що шпильки можна б на ній збирати, бо по обидва боки горіло кілька халуп, а інші займалися від них повільно, бо вітер був доволі сильний і відносив іскри, навіть цілі їх пучки, схожі на жар-птиці, на прилеглі дахи. На вулиці полум’я освічувало більші та менші купки людей, що рухалися швидко в різні боки. Людські зойки мішалися з відгомоном дзвонів схованого поміж дерев костелу, з ревінням худоби, з гавканням собак і рідкими пострілами з вогнепальної зброї.

Під’їхавши ближче, жовніри пана Володийовськогo побачили рейтарів, одягнених у круглі капелюхи, але не дуже багато. Декотрі змагалися з гуртками селян, озброєних ціпами та вилами, стріляли в них із пістолів і відтіснили за халупи, в сади. Інші виганяли на дорогу рапірами волів, корів та овець. Ще інші, котрих заледве можна було розпізнати поміж цілих клубів пір’я, обвішалися домашнім птаством, що ще тріпотіло крилами в передсмертних судомах. Кільканадцятеро тримали коней, кожен по двоє або по троє, що належали товаришам, зайнятим, либонь, грабунком халуп.

Дорога до села збігала трохи згори, поміж березовим ліском, так що ляуданці, самі не видимі, бачили наче картину, що показувала навалу ворога на село, освічене пожежею, у відблиску якої можна було безпомилково відрізнити чужих жовнірів, селян, жінок, котрих тягнули рейтари, і чоловіків, котрі безладно скупчилися. Все це рухалося бурхливо, на кшталт ляльок у вертепах, волаючи, ридаючи та лементуючи.

Пожежа над селом трясла цілою гривою полум’я та гуділа щораз страхітливіше.

Пан Володийовський, наблизившись із хоругвою до розчахнутої навстіж коловерті, наказав сповільнити крок. Він міг ударити й одним махом зім’яти мародерів, котрі не сподіваються нападу. Але низькорослий лицар вирішив і собі «скуштувати шведів» у відкритій битві, справжній, тому навмисно зробив так, аби його помітили.

Кілька рейтарів, котрі стояли біля коловерті, зауважили хоругву, що до них наближалася. Один із них підбіг до офіцера, котрий стояв з оголеною рапірою поміж більшого гурту вершників посеред дороги, і забелькотів щось, вказуючи рукою в той бік, із якого спускався зі своїми людьми пан Володийовський. Офіцер прикрив очі рукою і вдивлявся якийсь час, потім кивнув і незабаром гучний відголос сурми залунав між розмаїтими людськими та звіриними зойками.

І тут наші лицарі могли захоплюватися підготовленістю шведського жовніра. Як тільки пролунали перші звуки, одні рейтари випали щодуху з халуп, інші покидали награбовані речі, воли, вівці та кинулися до коней.

Умить вони вишикувалися в бойовий стрій, від вигляду якого сповнилося подивом серце невисокого лицаря, настільки чітко все було зроблено. Чоловіки всі рослі та міцні, одягнені в жупани зі шкіряними поясами через плече, в однакові чорні капелюхи з піднятими крисами з лівого боку. Всі мали однакових гнідих коней і стали муром, із рапірами на плечі, зиркаючи швидко, але спокійно, у бік дороги.

Проте з шеренги висунувся офіцер із сурмачем, бажаючи, вочевидь, поцікавитися, що це за люди прибули, що наближаються зовсім без страху.

Мабуть, він вважав, що це якась хоругва Радзивілла, від якої не сподівався проблем. Тому замахав рапірою та капелюхом, і сурмач безперервно пнувся, щоб повідомити про бажання перемов.

– А пальни в нього з ґарлачa, – наказав малий лицар, – щоб знали, чого мають від нас сподіватися!

Постріл гримнув, але не дістав, бо було занадто далеко. Офіцер, либонь, міркував іще, що це якесь непорозуміння, тому став ще гучніше кричати та капелюхом махати.

– Дайте йому другий раз! – гукнув пан Володийовський. Після другого пострілу офіцер повернув і рушив, хоч і не дуже квапливо, до своїх, котрі також наблизилися ступом до нього.

Перші ряди ляуданців уже в’їжджали у ворота.

Шведський офіцер віддав команду, під’їжджаючи, своїм людям. Рапіри, що лежали аж до цієї миті на плечах рейтарів, нахилилися і зависли на пендентах92. Натомість усі одночасно витягнули пістолі з кобур і сперли їх об стояки сідел, тримаючи люфи догори.

– Чудові жовніри! – захоплювався пан Володийовський, побачивши швидкість і майже механічну злагодженість їхніх рухів.

Сказавши це, озирнувся на своїх людей, чи стрій дотримується, виструнчився в сідлі та скомандував:

– Уперед!

Ляуданці схилилися до кінських ший і налетіли, як вихор. Шведи підпустили їх близько і дали залп із пістолів, але вогонь не дуже нашкодив схованим за кінськими головами вершників, хіба кілька з них випустили з рук повіддя і схилилися назад. Інші ж доскакали і вдарилися з рейтарами груди в груди.

Литовська легка кіннота ще використовувала списи, які в коронному війську мали тільки гусари, але пан Володийовський, сподіваючись битви в тисняві, наказав заткнути їх попередньо при дорозі, тому зараз дійшло лише до шабель.

Перша атака не змогла розірвати стрій шведів, але зіштовхнула їх назад, так що стали відступати, сікти та колоти рапірами. Ляуданці напирали, змітаючи ворога перед собою уздовж вулиці. Трупи почали падати густо. Тиснява ставала щораз більшою, брязкіт шабель відлякав селянство із широкої вулиці, в якій від палаючих будинків гаряче було нестерпно; інші будинки від дороги й огорож були відділені садами. Шведів тиснули щораз сильніше, вони відступали повільно, але завжди в гарному порядку. Важко їм зрештою було розсіятися, бо щільні загороди облягали дорогу з обох боків. Часом зайди пробували зупинитися, але не могли цього зробити.