– Цікаво, вона мені дякує за те, що пан Кміциц поранений, чи за те, що живий?

І вийшов за панночкою. Застав її в прилеглій спальній кімнаті, стояла посередині, немов скам’яніла. Чотири шляхтичі саме вносили пана Анджея. Двоє перших, обернувшись боком, з’явилися у дверях, а з їхніх рук звішувалася до землі бліда голова пана Анджея, зі заплющеними очима та згустками чорної крові у волоссі.

– Притримайте там! – наказував Кшись Домашевич, котрий ішов за ними. – Спокійно через поріг. Хай йому там хтось голову підтримає. Добре!..

– А чим будемо тримати, коли руки зайняті, – відповіли ті, що йшли попереду.

Тієї миті панна Олександра наблизилася до них, бліда, як і пан Кміциц, і підклала йому обидві руки під майже мертву голову.

– То панночка! – вимовив Кшись Домашевич.

– Це я. Обережно! – попросила вона тихо.

Пан Володийовський споглядав і ворушив вусами.

Тим часом пана Анджея поклали на ложе. Кшись Домашевич почав обмивати йому голову водою, потім приклав підготовлений попередньо пластир до рани та порадив:

– Тепер нехай лежить спокійно. Ех, залізна то голова, що від такого удару на двоє не репнула. Може, і буде здоровий, бо молодий. Але своє одержав.

Потім звернувся до Олюньки:

– Дозвольте, панночко, руки вмити. Ось, тут є вода. Милосердне у вас серце, що для цієї людини не побоялися кров’ю вимазатися.

Так кажучи, чоловік витирав її долоні хусткою, а дівчина бліднула та мінялася на очах. Пан Володийовський знову підбіг до юнки.

– Досить уже тут, панно! Ви проявили своє християнське милосердя над ворогом. Повертайтеся додому.

І подав їй лікоть. Але дівчина навіть не глянула на нього, натомість звертаючись до Кшися Домашевичa, зронила:

– Пане Кшиштофе, виведіть мене!

Вийшли обоє, а пан Міхал за ними. Надворі шляхта почала вигукувати щось, її побачивши, і вітати, а панночка йшла бліда, схвильована, зі сціпленими зубами і вогнем у очах.

– Хай живе наша панночка! Хай живе наш полковник! – лунали гучні голоси.

Годиною пізніше повертався пан Володийовський на чолі ляуданців у закутки. Сонце вже вийшло, ранок видався радісний, справді весняний. Ляуданці сунули безладним натовпом по дорозі, теревенячи про випадки минулої ночі та прославляючи до небес пана Міхала, а той їхав замислений і мовчазний. З гадки не йшли йому ці очі, що дивилися з-за розпущеного волосся, ця постава, струнка та прекрасна, хоч і прибита смутком і болем.

– Дивовижно прекрасна! – бурмотів сам до себе. – Справжня княжна. Гм! Я врятував її цноту, мабуть, і життя, бо хоч би порох і не висадив скарбницю, вона б уже від самого страху померла. Має бути вдячною. Але хто там те дівчисько збагне. Зиркала на мене, як на пахолка, не знаю, чи з якогось гонору, чи з несподіванки.

Ці думки не давали йому спати наступної ночі. Впродовж кількох днів полковник постійно згадував панну Олександру та визнав, що дівчина йому глибоко в серце запала. Адже це шляхта ляуданськa хотіла його з нею одружити! Панночка, щоправда, відмовила йому наосліп, але ж тоді вона його не знала і навіть не бачила. Тепер усе інакше. Чоловік видер жертву по-лицарськи з рук ґвалтівникa, наражаючись на кулі та шаблі, практично здобув її, як фортецю. Чия ж тепер дівчина, якщо не його? Чи мoжe йому тепер у чомусь відмовити, хоч би й руки? Може, варто спробувати? Можливо, з удячності зародилося в ній почуття, як це часто у світі трапляється, що врятована юнка відразу ж руку і серце рятівникові віддає! Якщо, зрештою, ще не має до нього жодних почуттів, то тим більше варто докласти до цього зусиль.

«А якщо вона ще того пам’ятає і кохає?»

– Не може бути! – повторив собі пан Володийовський. – Якби його не відкинула, то б її силоміць не брав.

Проявила панночка, щоправда, до нього надзвичайне милосердя, але це жіночий обов’язок опікуватися пораненими, навіть ворогами. Молода ще, без опіки, час уже їй заміж. У монастир, вочевидь, не має наміру податися, бо вже б давно пішла. Мала часу досить. Таку привабливу панночку неодмінно будуть різноманітні кавалери домагатися: одні задля майна, другі через вроду, треті через родовитість. Ще б пак, вона не відмовиться від такого захисту, дієвість якого власними очима побачити змогла.

– Та й тобі час уже розсудливим стати, Міхале! – сказав собі пан Володийовський. – Ти ще молодий, але літа хутко біжать. Великих чинів не дослужишся, хіба ран побільшає на шкурі. І баламутствам кінець має настати.

Тут панові Міхалу пригадалася ціла шеренга панянок, за котрими вже зітхав у житті. Були між ними і дуже вродливі, і блакитної крові, але любішої не було, і чеснішої, і гіднішої. Не дарма цей рід і цю панночку люди славили в усій околиці і з очей їй проглядала така чесність, що не дай, Боже, нікому менш гідної дружини.

Відчував пан Володийовський, що йому трапилася щаслива нагода, яка вдруге може вже й не випасти, тим більше, що дівчині таку непересічну послугу надав.

– Що тут зволікати! – казав собі полковник. – Чи чогось кращого дочекаюся в цьому житті? Треба поквапитися.

Бa! Але ж війна наближається. Рука вже здорова. Ганьба лицареві в залицяльниках ходити, коли вітчизна руки простягає і порятунку просить. Пан Міхал мав чесне жовнірське серце і хоч майже змалку служив, хоч у всіх війнах, які в його часи були, участь брав – знав, однак, що вітчизні заборгував, тому про відпочинок навіть і не думав. І саме тому, що не задля зиску, заслуг, хлібів, а лише від душі своїй батьківщині служив і совість мав у цьому стосунку чисту, відчував свою значущість і це додавало йому сил.

«Коли інші пручалися, я бився, – міркував парубок. – Господь Бог жовніра винагородить і тепер йому допоможе».

Проте він визнав, що, позаяк на залицяння часу не залишалося, треба було мерщій діяти й усе відразу на кін поставити: поїхати, освідчитися на місці й або після поспішних заручин шлюб узяти, або з’їсти гарбуза.

– Я їв його неодноразово, з’їм і цього разу! – бурчав пан Володийовський, ворушачи жовтими вусами. – Що мені нашкодить!

Був, однак, певний аспект у цьому раптовому рішенні, який йому не подобався. Полковник питав себе: чи не буде він, прибувши з пропозицією відразу ж після порятунку панночки, схожим на нав’язливого кредитора, який хоче, щоб йому якнайскоріше і з лихвою борг сплатили?

– Може, це й не буде по-шляхетному?

Бa! Але за що ж вимагати вдячності, якщо не за послугу? А якщо той поспіх не припаде до серця дівчині, якщо на нього скривиться, то їй можна буде сказати: «Люба паннo, я б цілий рік задля залицяння їздив і в очі вам зазирав, aлe я жовнір і мене сурми на війну кличуть!»

– Таки треба їхати! – переконував себе пан Міхал.

Але за мить зовсім інша думка спадала йому на гадку. А якщо вона відповість: «То рушайте собі на війну, пане жовніре, а після війни будете той рік до мене їздити й у вічі мені зазирати, бо чоловікові, котрого я не знаю, душу і тіла так відразу не віддам».

Тоді все пропаде.

А що пропаде, то це пан Володийовський відчував достеменно. Бо згадавши панну, в котрої зараз може бути зовсім інше бачення ситуації, не був пан Міхал упевнений у силі власних аргументів. Совість парубку підказувала, що в ньому самому вогонь спалахував, як та солома, але, й як солома, швидко згасав.

Тоді все пропаде!.. І що тоді робити мандрівному жовнірові, котрий із табору до табору поневіряється, з битви на битву, без даху над головою, без жодної живої близької душі. Озирайся тоді після війни на всі чотири сторони світу, не знаючи, де голову, крім цейхгаузу28, притулити!

Пан Володийовський уже й не знав, як йому бути.

Тісно якось зробилося парубковi в пацунельській невеликій садибі і задушливо, тож узяв він шапку, щоб вийти трохи прогулятися і на травневому сонці поніжитися. На порозі наштовхнувся на одного з людей пана Кміцица, в неволю взятого, котрий старому Пакошу випав у власність. Козак грівся на сонці і на бандурі бринькав.