– І мене це дивує, – підтримав Харлампій, – тим більше, що мені також поспішати рекомендували і таку дали інструкцію, що якщо не знайду там ладу, то відразу ж князеві Богуславу маю повідомити, котрий інженера Петерсона має прислати.

– Що б це могло бути?! Щоб якоїсь громадянської війни з цього не вийшло. Хай нас Господь Бог від цього милує! Бо вже якщо князь Богуслав до роботи стає, то чортам буде з цього радість.

– Не намовляйте на нього. То мужній чоловік!

– Не заперечую, що мужній, але більше в ньому німця, чи якогось француза, ніж поляка. І про Річ Посполиту він зовсім не дбає, лише про дім Радзивіллiв, аби його якнайвище винести, а всіх інших принизити. Це він і в князеві віленському воєводі, нашому гетьманові, гонор збурює, якого йому самому не бракує, і ті сварки з Сапєгами та Ґосевським – його саджанці дерев і фруктів.

– Великий із вас, бачу, політик. Треба вам, пане Міхале, якнайшвидше одружитися, щоб такий розум не пропав.

Пан Володийовський довгим поглядом подивився на товариша.

– Що? Одружитися?

– Атож! А може, куди свататися їздили, паночку, бо вибрались, як на парад.

– Дав би ти мені спокій!

– Та зізнайтеся.

– Кожен хай свої гарбузи їсть, а ти про чуже не питай, бо також не один одержав. Зараз саме слушний час про шлюб думати, коли я маю вербування на голові.

– А ви будете готові на липень?

– На кінець липня буду, хоч би мав коней і з-під землі дістати. Богові дякую, що мені ця робота прийшла, бо інакше б мене меланхолія заїла.

Звістки від гетьмана та перспектива важкої роботи справили позитивний вплив на пана Володийовського, і поки доїхали до Пацунелів, він майже вже не думав про конфузію, яка його годину тому спіткала. Звістка про вірчу грамоту швидко розлетілася по всьому закутку. Відразу ж шляхта прибула спитати, чи це правда, а коли пан Міхал підтвердив, дуже це всіх вразило. Бажання було загальним, лишень турбувався дехто, що це наприкінці липня, перед жнивами, доведеться вирушити. Пан Володийовський розіслав також кур’єрів і в інші околиці, і в Упіту, і до заможніших шляхетських родин. Увечері приїхали кільканадцять Бутримів, Стак’янів і Домашевичів.

Тоді ж почали один одного заохочувати щораз більше виявляти бажання, і погрожувати ворогові, і перемогу собі обіцяти. Одні лише Бутрими мовчали, але їм це за зле не мали, бо відомо було, що вони всі як один стануть. На завтра закипіло в усіх околицях, як у вуликах. Люди не балакали вже про пана Кміцица, навіть із панною Олександрою, тільки про майбутню кампанію. Пан Міхал також вичавив відмову Олюньки зі свого серця, втішаючись при тому, що була не остання, як і не останні почуття. Тим часом міркував полковник трохи, як йому з листом для пана Анджея бути.

Почалися, відтак, для пана Володийовськогo часи важкої праці, написання листів і роз’їзди. Наступного тижня він переїхав у резиденцію в Упіті і там почав вербування. Шляхта йшла до нього охоче, більша та дрібніша, бо славу мав добру. Переважно йшли, однак, ляуданці, для котрих коней потрібно було звідкілясь брати. Вертівся пан Міхал, як в окропі, але що був спритний і праці не шкодував, то йшло йому досить добре. У той самий час відвідав полковник і пана Кміцицa в Любичі, до котрого вже здоров’я повернулося, і хоч із ложа ще не вставав, відомо вже було, що одужає остаточно. Либонь, пан Володийовський мав шаблю гостру, але й руку легку.

Гостя впізнав пан Анджей моментально і зблід дещо, його побачивши. Рукою навіть сягнув мимоволі по шаблю, що висіла над ложем, але схаменувся, побачивши усмішку на обличчі полковника, простягнув до нього змарнілу руку та промовив:

– Дякую вам за відвідини. Гідна це для такого кавалера поведінка.

– Я приїхав спитати, чи часом образи на мене не зачаїли? – спитав пан Міхал.

– Образи не тримаю, бо мене не будь-хто переміг, а майстер вищого класу. Ледве з цього видряпався!

– І як тепер ваше здоров’я?

– Ви, мабуть, дивуєтесь, що з-під вашої руки живим залишився? Сам також визнаю, що неабияке це мистецтво.

Тут пан Кміциц усміхнувся.

– Не проста була справа. Ви б мене прикінчили, якщо б захотіли!

– Зовсім не для цього я сюди приїхав.

– Може, ви диявол, – обірвав гостя пан Анджей, – або маєте інкуба. Бог свідок, далеко мені тепер до вихваляння, бо я з тамтого світу повернувся, aлe перед зустріччю з вами постійно думав: не перший я більше в Речі Посполитій фехтувальник, а лише другий. Бо це ж нечувана річ! Я б навіть першого удару не відбив, якби ви захотіли. Скажіть мені, де ви так битися навчились?

– Мав трохи своїх здібностей від природи, – пояснив пан Міхал, – батько змалку тренував і неодноразово мені казав: «Дав тобі Бог непоказну поставу, тому якщо люди не будуть тебе боятися, то будуть із тебе сміятися». Потім іще, коли в руського воєводи в хоругві служив, підучився трішки. Було там кілька чоловіків, котрі сміливо могли битися проти мене.

– A там могли бути такі?

– Могли, бо були. Був там такий собі пан Підбийп’яти. Литвин36, дуже родовитий, він під Збаражем поліг. Матінко Божа, освіти його душу!.. Чоловік мав таку могутню силу, що її ні з чим не можна було порівняти, бо міг розрубати панцер разом із супротивником. Був там іще пан Скшетуський, приятель мій сердечний і побратим, про котрого ви мусили б чути.

– Аякже! Це він із Збаражa вийшов і крізь козаків пробився. Хто про нього не чув? То ви з такої команди? І збаражчик?.. Вітаю! Честь маю! Зачекайте!.. То я про вас і від віленського воєводи чув. Адже вас Міхалом звати?

– Точніше, Єжи-Міхалом37, але що святий Юрій дракона лише розтоптав, а святий архангел Михаїл усім небесним військом командував і зумів усі пекельні хоругви здолати, то я його волію мати своїм заступником.

– Звісно, що Юрія не порівняти з Михаїлом. To ви той самий пан Володийовський, про котрого розповідали, що він Богуна зарубав?

– Так, це я.

– Ну, від такого не жаль і в чоло одержати. Дав би Бог, ми могли б друзями стати. Ви мене, щоправда, зрадником обізвали, але в цьому дуже помилилися.

Сказавши це, пан Кміциц насупив брови, ніби йому рана знову заболіла.

– Визнаю, що помилився, – погодився пан Володийовський, – але не від вас про це лише дізнався, бо мені про це вже люди ваші розповіли. І знайте, пане, що інакше мене б тут не було.

– От гострили, сильно гострили тут на мені язики! – зронив із гіркотою пан Анджей. – Хай буде те, що має бути. Не одна на мені лежить провина, визнаю, але й в околиці цій люди невдячно мене прийняли.

– Найбільше собі ви нашкодили цим спаленням Волмонтовичів і останнім вибриком.

– Тепер мені судами погрожують. Лежать вже в мене позови в трибунали. Хворому поправити здоров’я не дають. Я спалив Волмонтовичі, це правда, і людей порубав достобіса. Та нехай мене за це Господь Бог судить, якщо зі сваволі це зробив. Тієї самої ночі, перед спаленням, я собі вирішив жити з усіма в злагоді, об’єднати всіх тутешніх сарак, помилувати навіть личаків в Упіті, бо там трохи міру перебрав. Тож повертаюся я додому і що там застаю? Своїх порізаних компанійців, як волів. Всі лежали під стіною! Коли ж дізнався, що це Бутрими вчинили, то в мені диявол озвався. Й я помстився жорстоко. Ви повірите, за що їх порізано?.. Сам я про це пізніше дізнався від одного з Бутримів, котрого в лісі зустрів: за те, що потанцювати в шинку зі шляхтянками хотіли. Хто б не мстився?

– Шановний пане! – відказав на те пан Міхал. – Це правда, що несправедливо вчинили з вашими компанійцями, але чи то їх шляхта побила? Ні! Побила їх давніша репутація, яку тут із собою готову привезли, бо якби якимось ввічливим воякам захотілося потанцювати, я впевнений, що їх за це ніхто б не рубав.

– Бідолахи! – пан Кміциц розвивав свою власну думку. – Поки я тепер ось у гарячці лежав, вони щовечора входили цими он дверима з тієї кімнати. Я бачив їх біля ложа, як наяву, синіх, закривавлених, вони безперервно стогнали: «Яндрусю! Дай на службу Божу за наші душі, бо ми знемагаємо»! Скажу вам, що волосся мені на голові дибилося, бо і сіркою від них у кімнаті пахло. На месу я вже дав, лише б їм це допомогло!