Подальші роздуми пана Міхала обірвав пахолок Сируць, котрий знову під’їхав і сказав:

– Ваша милосте, там на горі Харлампій із кимось ще їде.

– Де?

– Ген там!

– Правду кажеш, двох вершників бачу, але Харлампій залишився при князеві віленському воєводі. Як ти його так здалеку зміг розпізнати?

– А по буланому. Його все військо знає.

– Як гоже, що коня видно буланого… Але, може, це якийсь інший?

– Та я його ходу впізнаю. Це точно пан Харлампій.

Обидва коні рушили, а ті навпроти зробили те саме і незабаром пан Володийовський упізнав, що це справді Харлампій під’їжджає.

Це був п’ятигорський поручик хоругви литовського компуту, давній знайомий пана Міхала, старий жовнір і добрий. Колись близько товаришував із тендітним лицарем, але потім, як послужили разом і війни відбули, їх поєднала міцна братерська любов. Пан Володийовський поскакав туди жваво і, розкривши обійми, покликав:

– Як ся маєш, Носалю?! Звідки тут узявся?

Приятель, котрий дуже вдатно прізвиська Носаля заслуговував, бо ніс мав велетенський, упав в обійми полковника і привіталися радісно навзаєм. За тим перевів дух і пояснив:

– До вас спеціально приїхав у справі і з грошима.

– У справі і з грошима? А від кого?

– Від князя віленського воєводи, нашого гетьмана. Присилає вам вірчу грамоту, щоб негайно почати людей вербувати, і ще одну для пана Кміцицa, котрий також мав би в цій околиці перебувати.

– І для пана Кміцицa?.. Як же ми в одній місцині помістимося?

– Він має їхати у Троки, а ви маєте залишитися тут.

– А звідки ви знали, де мене шукати?

– Сам пан гетьман терміново про вас розпитував, аж йому тутешні люди, котрі там іще служать, повідомили, де вас знайти, тому я їхав напевно… У великій милості ви там!.. Я чув від князя нашого пана, як сам казав, що не сподівався по руському воєводі нічого успадкувати, а тим часом найбільшого лицаря отримав.

– Дав би йому Бог і воєнне щастя успадкувати. Велика то для мене честь, що я маю рекрутів набрати, й одразу за це візьмуся. Воєнних людей тут достатньо, тільки б було за що їх на ноги поставити. А грошей багато привезли?

– Як приїдете у Пацунелі, то порахуєте.

– To ти вже й у Пацунелях побував? Стережіться однак, бо там гарних дівчат, як маку в саду.

– То тому вам перебування там так засмакувало!.. Чекайте, я маю ще один лист, приватний, від гетьмана до вас.

– Давайте сюди!

Харлампій вийняв сувій із малою печаткою Радзивілла, пан Володийовський розгорнув і став читати:

– Дуже вже пан гетьман про коней для вас переживає, – зауважив Харлампій, коли невисокий лицар закінчив читати.

– Звісно ж, із кіньми буде важко, – погодився пан Володийовський. – Тутешня дрібна шляхта стане на перший поклик, але вони лише меринів жемайтійських мають, не дуже до служби придатних. По суті, їм годилося б щось краще дати.

– Та це добрі коні, я давно їх знаю, дуже витривалі та прудкі.

– Бa! – заперечив пан Володийовський. – Але малого зросту, а тутешній люд самі велетні. Коли вони тобі на таких конях у лаву стануть, то ти не втримаєшся: хоругва на собаках сидить. Оце клопіт!.. Візьмуся я не вагаючись до роботи, бо і самому мені не терпиться. Залиш мені вірчу грамоту для пана Кміцицa, як пан гетьман наказує, я сам йому лист передам. Дуже йому доречно надійшов.

– А це чому?

– Бо тут татарські традиції собі запровадив і панночок в ясир брав. Над ним стільки процесів і термінів зависло, скільки має волосся на голові. Не минуло й тижня, як я з ним на шаблях бився.

– Ого, – не повірив Харлампій, – якщо ви з ним на шаблях билися, то він тепер уже в землі лежить.

– Але все вийшло на краще. Через тиждень-два здоровий буде. Що там чути dе publicis35?

– Нічого доброго, все по-старому. Пан підскарбій Ґосевський жереться з нашим князем, як кішка з собакою, а коли немає згоди між гетьманами, то і справи як годиться не йдуть. Ми трохи ситуацію виправили, і так собі гадаю, що якщо буде згода, то собі з цим ворогом раду дамо. Бог дозволить, що ще на їхніх плечах поїдемо аж у їхню державу. В усьому винен пан підскарбій!

– А інші кажуть, що великий гетьман.

– Це зрадники. Воєвода вітебський такі чутки розпускає, бо вони вже давно з паном підскарбієм знюхалися.

– Воєвода вітебський – чесний громадянин.

– Невже й ви на боці Сапєг проти Радзивіллів стоїте?

– Я стою на боці батьківщини, на якому всі стояти мають. У тому то й лихо, що вже навіть жовніри на сторони діляться, замість того, щоб воювати. А що пан Сапєга чесний громадянин, то я в присутності самого князя казав, хоч і під його командою служу.

– Пробували люди гідні до згоди дійти, але нічого з цього не вийшло! – зауважив Харлампій. – Тепер посланці від короля до нашого князя, як птахи, літають. Подейкують, що щось там нове у світі зароджується. Ми сподівалися посполитого рушення з його величністю, а не сталося! Торочать, що деінде може бути потрібним.

– Хіба в Україні.

– Мабуть, не дочули! З ким буде тепер нова війна? Імператор краще нам тепер бажає, ніж нашим ворогам, хоча воліє дипломатично поводитися. Зі шведом перемир’я ще не уклали і ще шість років не вдасться, а татари нам в Україні допомагають, чого без дозволу Туреччини не робили б.

– Ми також не змогли нічого з’ясувати!

– Бо нічого й не було. Але, дяка Богові, що маю нову роботу. Вже дуже затужив за війною.

– То ви хочете особисто вірчу грамоту пану Кміцицу завезти?

– Я ж тобі казав, що пан гетьман так наказує. Доведеться мені пана Анджея навідати за звичаєм честі, а маючи лист, краще мене приймуть. Але чи йому лист віддам, то вже інша річ. Обміркую, бо це на мій розсуд залишено.

– Мені це на руку, бо й мені в дорогу час. Я маю ще й третю вірчу грамоту до пана Станкевичa. А після цього ще й в Кейдани маю їхати, гармату, яка туди прибуде, забрати. Після цього до Біржая, перевірити, чи все готове в замку до оборони.

– І до Біржая?

– І туди.

– Це мене і дивує. Жодних нових перемог ворог не здобув, то йому і до Біржая, на курляндський кордон, задалеко. Але бачу, що нові хоругви ставлять на ноги, отже, буде кому захищати і ті краї, які вже під навалою супостата впали. Курляндці ж про війну з нами навіть не думають. Добрі з них жовніри, але їх мало, і один лише Радзивілл міг би їх однією рукою придушити.