Пан Володийовський навмисно спрямував розмову в таке русло, щоб про нього мова зайшла, хто він такий, проте Олюнька його остудила:

– Вас у такому ніхто не запідозрить, бо і тут, у Литві, є шляхта з таким прізвищем, як у вас.

– Але вони Осорією32 запечатують, а я Корчак-Володийовський, ми з Угорщини походимо, від тамтешнього придворного Aтили. Того шляхтича переслідували вороги, то він присягнув Матінці Божій, що з язичницької віри до католицької навернеться, якщо життя збереже. Свою обіцянку потім дотримав, коли три річки щасливо переплив, саме ті, які на нашому гербі носимо.

– То ви не з цих країв родом?

– Ні, милостива пaннo. Я з України, з руських Володийовських, і досі маю там вотчину, яку тепер ворог зайняв. Але я військовий, з молодих років на службі, тому менше дбаю про маєтки, ніж про кривду вітчизні, яку зайди їй чинять. Я служив від юності в руського воєводи, нашого незабутнього князя Яреми, з котрим також усі війни пройшов. Був я і під Махнівкою, і під Константинополем, і збаразький з іншими пережив голод. А після Берестечка сам наш милостивий пан король за голову мене обійняв. Бог свідок, милостива пaннo, що я приїхав сюди не вихвалятися, лише хочу, щоб ви знали, що я не лежень, котрий криком усе надолужує, а кров свою жаліє, що мені життя в чесній службі збігало, в якій трохи слави знайшлося, а совість нічим не заплямована. В цьому мені, Боже, помагай! Також це все можуть поважні люди засвідчити!

– Якби всі були схожі на вас! – зітхнула панна.

– Вам, мабуть, пригадався той ґвалтівник, котрий на вас безбожну руку посмів підняти?

Панна Олександра втупила погляд у підлогу й ані слова не зронила.

– Він своє отримає, – продовжував пан Володийовський, – хоч мені й кажуть, що здоровий буде, однак кари не уникне. Всі чесні люди його осудили, навіть більше, подейкують, що він із ворогом злигався, щоб від нього харчі отримати, але це неправда, бо ті люди, з котрими на вас напав, зовсім не від супостата прийшли, а на великій дорозі позбирані.

– Звідки ви про це дізналися? – жваво зацікавилася господиня, підіймаючи на пана Міхала свої блакитні очі.

– Та від цих самих людей. Дивний чоловік той пан Кміциц. Я його в зраді перед поєдинком звинуватив, а він не заперечив, хоч я його й хибно запідозрив. Пиха в ньому палає бісівська.

– І ви всюди розповідаєте, що він не зрадник?

– Не розповідав, бо й сам не знав, але тепер знаю. Toж не годиться навіть на найбільшого ворога такий наклеп зводити.

Очі панни Олександри спочили цього разу на низькорослому лицарі з виразом симпатії й удячності.

– А ви чесна людина, така чесність це рідкість!..

Пан Володийовський почав раз по раз ворушити вусами від задоволення.

«До суті справи, Міхалку! До суті справи, Міхалку!» – наказав собі подумки.

Після чого голосно звернувся до панночки:

– Більше вам нічого скажу!.. Не схвалюю дій пана Кміцицa, але й не дивуюся йому, що добивається вас, якій би сама Венера прислужувати могла. Відчай його підштовхнув до негідного вчинку і, мабуть, ще не раз його підштовхне, якщо йому нагода випаде. Як же з такою надзвичайною вродою ви сама і без опіки залишитесь? Багато таких кміциців є на світі, їхній запал важко згасити, ще не одна неприємність може вас спіткати. Бог дав мені милість, що я зміг вас звільнити, але вже мене сурми Градіви33 кличуть. Хто ж за вами наглядатиме? Милостива пaннo! Жовнірів підозрюють у черствості, але це неправильно. І в мене серце не з каменю, і байдужим до такої чудової привабливості залишитися не могло.

Тут пан Володийовський упав на обидва коліна перед Олюнькою.

– Моя милостива пaннo! – промовляв він, стоячи навколішки. – Я успадкував хоругву після вашого дідуся, тож дозвольте мені й онучку успадкувати. Віддайте мені опіку над собою, дозвольте скуштувати солодких взаємних почуттів, візьміть мене в постійні опікуни, і будете спокійною, і в безпеці, бо хоч я й поїду на війну, вже саме моє ім’я захищати вас буде.

Панночка схопилася з крісла і здивовано слухала пана Міхала, а той не вгавав:

– Простий жовнір, aлe шляхтич і чесна людина, присягаюся вам, що ні на моєму щиті, ні на моїй совісті навіть найменшої плями не знайти. Я грішу, можливо, поспіхом, але маєте це збагнути, бо мене вітчизна кличе, якої навіть задля вас не відступлюся. То чи втішите мене? Не підбадьорите? Не скажете доброго слова?

– Ви вимагаєте від мене чогось надзвичайного. Заради Бога! Такого не може бути! – відповіла перелякана Олюнька.

– Від вашої волі все залежить.

– Саме тому офіційно відповідаю вам: ні!

Тут панночка насупила брови.

– Шановний пане! Я заборгувала вам багато, не заперечую. Вимагайте, чого хочете, все вам готова віддати, крім руки.

Пан Володийовський піднявся.

– То ви мене не хочете? Так?

– Я не можу!

– Це ваше останнє слово?

– Останнє й остаточне.

– А може, це квапливість вас налякала? Дайтe мене надію!

– Не можу, я не можу.

– То ви не маєте тут для мене щастя, як його і будь-де не було! Милостива пaннo, не пропонуйте мені плату за послуги, бо не за нею приїхав, а лише руку просив, але не в рахунок плати, а лише з доброї волі. Якби ви мені повідомили, що її віддаєте, бо змушені, я б також її не прийняв. Якщо немає волі, то немає й долі. Ви погордували мною. Бодай би вам ніхто гірший не трапився. Я залишаю цю оселю, як і увійшов. Лише хіба те, що не повернуся сюди більше. Мене ні за що тут мають. Хай так і буде. Щасливо залишатися, хоч би й з тим самим паном Кміцицом, бо, може, саме тому гніваєтесь, що між вами шаблю встромив. Коли він для вас кращий, то це дуже важливо не для мене.

Олюнька схопилася за голову і повторила кілька разів:

– Господи, Господи Боже!

Але той її біль не зачепив пана Володийовськогo, котрий вклонився й вийшов злий і розгніваний, після чого відразу ж сів на коня і поїхав.

– Ноги моєї більше там не буде, – сказав голосно. Пахолок Сируць, котрий їхав позаду, наблизився.

– Що ваша милість каже?

– Бовдур! – відповів йому пан Міхал.

– Це вже ви казали, коли ми в той бік їхали.

Запанувала мовчанка. Через якийсь час пан Міхал знову став бурчати:

– Невдячністю мене там нагодували. Презирством за почуття заплатили. Доведеться, мабуть, до смерті парубком залишатися. Так уже написано. Така доля!.. Що не крок, то відмова. Немає справедливості на цьому світі!.. Що вона проти мене має?

Тут пан Володийовський насупив брови і став посилено працювати мізками. Враз ударив себе долонею по нозі.

– Знаю вже! – крикнув він. – Вона його ще кохає. Інакше й бути не може.

Але ця ідея не роз’яснила його обличчя.

«Тим гірше для мене, – подумав полковник за мить, – бо якщо вона його після цього всього досі кохає, то й почуття її не зміняться. Що міг накоїти лихого, він уже вчинив. На війну подасться, славу здобуватиме, репутацію поправить. І не гідно йому в цьому перешкоджати. Мабуть, краще буде допомогти, бо це для батьківщини вигода. Ось що треба! Жовнір він управний. Але чим же її так узяв? Хто зна. Хтось уже має таке велике щастя, що тільки на жінку гляне, вона й у вогонь за ним готова. Щоб знати, як це робиться або як таку чесноту здобути, може, і він чогось домігся би. Заслугами панночку не завоюєш! Слушно казав пан Заглобa, що гусениця та жінка – найзрадливіші створіння на світі. І так мені сумно, що все пропало! Жорстока ця приваблива панночка і доброчесна, як кажуть. Амбіції видні, як на лихо. Хто може знати, чи вона за нього піде, хоч його кохає, бо її важко поранив та образив. Він же міг спокійно до неї прийти, а забажав зворохобити. Вона готова була повністю зректися і заміжжя, і дітей. Мені важко, але й їй, бідоласі, може, ще важче».

Тут пан Володийовський розчулився над долею Олюньки і став головою хитати, губами цмокати, і врешті сказав:

– Хай їй Господь Бог помагає! Я не тримаю на неї образи! Не перша це для мене відмова, а для неї перший біль. Бідненька ледве дихає від хвилювань, а я їй ще й очі виколов тим паном Кміцицом і до решти жовчю напоїв. Не годилося мені таке робити та залагодити доведеться. Бодай би мене кулі били, що я так брутально вчинив. Напишу їй листа, щоб мене вибачила, а потім чим зможу, тим і допоможу.