За мить набігли розбуджені жінки з усього дому з плачем і риданнями. Олюнька кинулася на коліна перед іконою, вони послідували її прикладу й усі стали молитися вголос – літанію21 за вмираючих.

Були заледве на половині, коли раптовий грюкіт потряс дверима від сіней. Жінки схопилися на рівні ноги, тривожний зойк вирвався з їхніх грудей:

– Не відчиняйте! Не відчиняйте!

Однак грюкіт почувся з подвійною силою, можна сказати, що мало двері з завіс не зніс. Тим часом поміж зворохоблених жінок озвався пахолок Костик.

– Панночко, – гукнув він, – хтось там дуже грюкає. Відчиняти чи ні?

– А він один?

– Один.

– Тоді відчини!

Служка побіг, а вона, своєю чергою, хапнула свічку, пройшла до їдальні, а за нею панна Франциска й усі дівчата-прядильниці.

Заледве встигла поставити свічку на столі, коли в сінях почувся брязкіт заліза, рипіння дверей, і перед очима жінок з’явився пан Кміциц, страшний, чорний від диму, закривавлений, засапаний і з божевільними очиськами.

– Кінь мені під лісом упав! – крикнув прибулець. – Мене переслідують!..

Панна Олександра втупила в нього очі:

– То це ви спалили Волмонтовичі?

– Я!.. Я!..

Він ще хотів щось сказати, коли нараз від дороги та лісу долинули вигуки і тупіт коней, який наближався з надзвичайною швидкістю.

– Чорти по мою душу!.. Гаразд! – вигукував, мов у гарячці, пан Анджей.

Панна Олександра тієї ж миті звернулася до прядильниць:

– Якщо питатимуть, скажіть, що тут нікого немає, а тепер у челядну і зі світлом сюди повертайтеся!..

Після цього звернулася до пана Анджея:

– Он туди! – вказала дівчина на прилеглу кімнату.

І майже насильно випхала його у відчинені двері, які негайно ж зачинила.

Тим часом озброєні люди заполонили подвір’я і в одну мить Бутрими, Ґостевичі, Домашевичі й інші ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в їдальні, вона ж стояла зі свічкою у руці, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.

– Люди! Що діється? Чого ви тут хочете? – спитала, не відводячи очей перед грізними поглядами та зловісним блиском оголених шабель.

– Кміциц спалив Волмонтовичі! – крикнула шляхта хором. – Повбивав чоловіків, жінок, дітей! Кміциц це зробив!..

– Ми його людей здолали! – почувся голос Юзви Бутримa. – А тепер його голови хочемо!..

– Його голови! Крові! Зарубати вбивцю!

– Ловіть його! – стенула плечима панна. – Чого ж тут стоїте? Ловіть!

– А він не тут сховався? Ми коня під лісом знайшли.

– Не тут! Дім був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.

– У ліс утік! – припустив якийсь шляхтич. – Гей же, пановe браття!

– Цить! – крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Після цього підійшов до господині.

– Паннo! – попросив він. – Не ховайте його!.. Він проклятий!

Олюнька звела обидві руки над головою.

– Проклинаю його разом із вами!..

– Амінь! – крикнула шляхта. – До забудов і в ліс! Знайдемо його! Гайда за бандюгою!

– Гайда! Гайда!

Брязкіт шабель і хода віддалилися. Шляхта висипала на ґанок і хутко посідала на коней. Частина мисливців шукали ще якийсь час у забудовах, у стайнях, оборах, стодолі. Потім голоси стали віддалятися у бік лісу.

Панна Олександра прислухалася, доки гамір зовсім не зник, після чого гарячково постукала у двері покою, в якому зачинила пана Анджея.

– Немає більше нікого! Виходьте!

Пан Кміциц вивалився з кімнати, як п’яний.

– Олюнько!.. – почав було він.

А дівчина труснула розпущеним волоссям, яке вкривало її спину, ніби плащем.

– Не хочу вас бачити, знати! Беріть коня й утікайте звідси!..

– Олюнько! – застогнав пан Анджей, простягаючи руки.

– Кров на ваших руках, як на каїнових! – скрикнула юнка, сахаючись, немов від гадюки. – Геть навік!..

День устав блідий і освітив купу згарища у Волмонтовичах, погорілі будинки, господарські будівлі, спалені або порубані шаблями тіла людей і коней. У попелі, поміж гаснучого вугілля, купки блідих людей шукали тіла небіжчиків або залишки майна. Це був день жалоби та поразки для всієї Ляуди. Численна шляхта, щоправда, перемогла загін пана Кміцицa, але у важкій і кровопролитній битві. Крім Бутримів, котрих загинуло найбільше, не було закутка, в якому би вдови не оплакували своїх чоловіків, батьки синів або діти батьків. Тим важче було ляуданцям здолати нападників, бо всі тутешні чоловіки були відсутні, лише люди похилого віку або зелена молодь брали участь у протистоянні. Проте з Кміцицoвих людей не врятувався ніхто. Одні дали дуба у Волмонтовичах, захищаючись так відчайдушно, що навіть поранені ще билися, інших переловили наступного дня по лісах і порубали без жалю. Сам пан Анджей як у воду канув. Губились у припущеннях, що з ним сталося. Дехто стверджував, що його бачили в Любичі, але відразу ж це спростували. Тому вирішили, що він дістався до пущі Зеленки, а звідти до Роговської, де хіба лише Домашевичі могли його вистежити. Багато хто переконував також, що до Хованського втече і ворогів наведе, але то були щонайменше передчасні побоювання.

Тим часом залишки Бутримів потягнулися до Водоктів і стали там наче табором. Оселя наповнилася жінками та дітьми. Хто не вмістився, пішли у Мітруни, які панна Олександра повністю погорільцям віддала. Також близько сотні озброєних людей, котрих міняли по черзі, стали у Водоктaх для захисту. Бо остерігалися, що пан Кміциц не подарує поразки і будь-якої миті може озброєний по панну повернутися. Прислали своїх надвірних козачків і гайдуків і відоміші в околиці родини, такі, як Шиллінґи, Сологуби й інші. Водокти нагадували місто, що готувалося до облоги. А між озброєними людьми, між шляхтою, між гуртками жінок ходила в жалобі панна Олександра, бліда, зболена, слухаючи людський плач і людські прокляття на пана Кміцицa, що наче мечами прошивали її серце, адже вона була опосередкованою причиною всіх цих нещасть. До неї ж прибув у ці краї той біснуватий чоловік, котрий зворохобив їхній спокій і криваву пам’ять по собі залишив, права потоптав, людей побив, села, як бусурманин, знищив вогнем і мечем. Аж дивно було, що одна людина могла стільки лиха упродовж такого короткого проміжку часу накоїти, хоча цей чоловік не був ні зовсім поганий, ні безнадійно зіпсутий. Хто-хто, а Олюнька, котра найближче його пізнала, знала про це найкраще. Існувала велика прірва між самим паном Кміцицом і його вчинками. Але саме тому великого болю завдавала панні Олександрі думка, що цей чоловік, котрого вона покохала всім своїм молодим серцем, міг бути іншим. Він мав у собі такі чесноти, які могли б його зробити взірцевим лицарем, кавалером, сусідою. Він міг здобути замість презирства – подив і людську любов, а замість проклять – благословення.

Часом панночці здавалося, що це якесь нещастя, якась велика та нечиста сила підштовхнула її тепер уже колишнього нареченого до цих всіх насильств, які він вчинив, а тоді дівчину охоплював сум, справді незмірний, за цим нещасливцем і ще не вмерле кохання знову нуртувало в серці, що підкріплювалося свіжими спогадами про його лицарську поставу, слова клятв і кохання.

Тим часом майже сто позовів було подано проти нього в місті, сто процесів йому загрожувало, а пан староста Глебович вислав пахолків, аби схопити злочинця.

Закон мав його судити.

Проте від вироків до їх виконання було ще дуже далеко, бо безлад щораз більше посилювався у Речі Посполитій. Жахлива війна нависла над країною і кривавими кроками наближалася до Жемайтії. Могутній біржайський Радзивілл, котрий сам один міг закон збройною рукою підтримати, над-то публічними справами переймався, а ще більше був занурений у великі проекти свого власного роду, вплив якого хотів поширити на всі інші території в країні, навіть за рахунок загального добра. Інші магнати також більше про себе, ніж про державу, турбувалися. Тріщали вже з часів козацької війни всі цеглини в потужній споруді цієї Речі Посполитої.