Пан Анджей і справді шаленів. Навколо панував великий спокій. Місяць світив погоже, небо іскрилося тисячами зірок, навіть найменший вітерець не ворушив гілки на деревах, лише в серці лицаря закипала буря. Дорога до Любича здалася йому такою довгою, як ніколи. Якась невідома доти тривога почала на нього насувати із сутінків, з лісових глибин і з полів, залитих зеленим світлом місяця. Врешті-решт стома охопила пана Анджея, бо ми ж знаємо, що всю минулу ніч він провів в Упіті в пиятиці та гулянці. Але хотів утому здолати, відганяючи її швидкою їздою, відтак повернувся до вояків і наказав:

– По конях!..

Помчав, як стріла, а за ним весь загін. І в цих лісах, і на пустих полях летіли, як кортеж пекельних тевтонських лицарів, про яких люд жемайтійський досі пам’ятає, як інколи ясними місячними ночами з’являлися і мчали роздираючи повітря, сповіщаючи про війну та вражаючі поразки. Тупіт летів поперед них і за ними. З коней почала бухати пара і лише коли снігом вкриті дахи любицькі з’явилися після закруту, звільнили біг.

Ворота застали широко відчиненими. Пана Кміцицa здивувало, що коли подвір’я заповнилося людьми та кіньми, ніхто не вийшов ні поглянути, ні спитати, хто це прибув. Ротмістр сподівався застати вікна, що палали від світла, почути голос чекана пана Углікa, скрипалів або веселий гамір бенкету. А тим часом лише в двох вікнах їдальні мерехтів непевний вогник, в інших було темно, тихо та глухо. Вахмістр Сорока зіскочив першим з коня, щоб підтримати стремено командирові.

– Всім спати! – наказав пан Анджей. – Хто поміститься в челядній, хай спить там, а всі інші в стайнях. Коней поставити в обори і принести їм сіна зі стодоли.

– Слухаюсь! – відповів вахмістр.

Пан Кміциц зліз із коня. Двері у сіни були розчахнуті навстіж, там панував холод.

– Гей там, є там хто? – гукнув пан Анджей.

Ніхто не озвався.

– Гей там! – повторив гучніше.

Мовчанка.

– Повпивалися, – буркнув пан Анджей.

Й охопила його така злість, що аж зубами заскреготів. Коли їхав, його аж трясло від гніву на згадку, що застане пиятику та розпусту, а ця тиша зараз дражнила його ще більше.

Зайшов до їдальні. На величезному столі догорала сальна лампадка червоним, димним світлом. Подув повітря, що прийшло із сіней, хитнув вогником так, що цілу хвилину пан Анджей не міг нічого побачити. Лише коли миготіння заспокоїлося, побачив тіла, що лежали в рядочок під стіною.

– До смерті повпивалися, чи що? – занепокоївся прибулець.

Потім нетерпляче наблизився до першої постаті скраю. Обличчя не міг побачити, бо було занурене в тіні, але по білому шкіряному поясі і по білому чохлу чекана впізнав пана Углікa і почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.

– Вставайте, сучі діти! Вставайте!..

Але пан Углік лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тіла, а за ним лежали й інші. Ніхто не позіхнув, не затремтів, не прокинувся, не хропів. Тут пан Кміциц помітив, що всі лежать горілиць, в однакових позах і якесь страшне передчуття вхопило його за серце.

Пан Анджей підбіг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець і підніс його до облич товаришів.

Волосся заворушилося в нього на голові, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углікa міг упізнати виключно по білому поясі, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кров’ю, огидну, без очей, носа та рота – тільки величезні вуса стирчали з цієї жахливої калюжі. Пан Кміциц світив далі. Другий за чергою лежав Зенд із вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклів передсмертний жах. Третій у ряді був пан Раницький, повіки мав прикриті, а по цілому обличчю розлилися білі, кров’яні та темні цятки. Пан Анджей світив далі. Четвертим лежав пан Кокосінський, котрого пан Кміциц любив найбільше серед усіх товаришів, бо це був давній близький його сусіда. Цей волів спати спокійно, лише збоку, в шиї зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. П’ятим у черзі лежав велетенський пан Кульвець-Гіпокентавр із жупаном, подертим на грудях, і посіченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врешті засвітив у вічі шостому, панові Рекуцю, здалося йому, що повіки нещасного легко затремтіли від світла.

Прибулець поставив на підлогу каганець і почав легко трусити пораненого.

– Рекуць, Рекуць, – кликав ротмістр, – це я, Кміциц!.. За повіками стало тремтіти й обличчя, очі та рот розтулялися та затулялися позмінно.

– Це я! – продовжував пан Анджей.

Очі пана Рекуця розплющилися на мить повністю, він упізнав обличчя свого приятеля і тихо застогнав:

– Яндрусю, священика!..

– Хто вас побив?! – закричав пан Кміциц, хапаючись за чуба.

– Бутри-ми, – озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.

Після цього пан Рекуць напружився, застиг, вирячені очі втупилися в стелю, і він сконав.

Поручник мовчки підійшов до стола, поставив на нього каганець, сам сів на крісло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зі сну прокинулася, й сама не знає, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.

Молодик ще раз кинув погляд на тіла, що лежали під стіною. Холодний піт виступив йому на чолі, волосся наїжачилося на голові i леґінь заверещав, аж шиби задеренчали на вікнах:

– Ставай, хто живий! Ставай!

Жовніри, котрі розмістилися в челядній, почули той зойк, і ввалились у покій. Пан Кміциц показав їм рукою на тіла, що лежали під стіною.

– Побили! Побили! – повторював він хрипким голосом. Ті кинулися дивитися, дехто підбіг із свічками, і стали в очі небіжчикам світити. Після першої миті здивування вчинився гомін і метушня. Припхалися і ті, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило світлом, заповнило людьми, а поміж цього замішання, криків, запитань одні лише побиті лежали під стіною рівно і тихо, байдужі до всього і, проти своєї природи, спокійні. Душі з них уже вийшли, а тіл не могли розбудити ні сурми до бою, ані дзенькіт келихів до бенкету.

Тим часом у вояцькому гомоні щораз більш домінували вигуки погроз і нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз і закричав:

– По конях!..

Усе живе рушило до дверей. Не минуло й півгодини, як уже більше сотні вершників летіли стрімголов широкою, сніжною дорогою, а на їх чолі летів пан Кміциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руці. Нічну тишу роздирали дикі вигуки:

– Бий! Убивай!..

Місяць досяг свого апогею на своїй небесній дорозі, коли раптом його відблиск почався мішатися і зливатися з рожевим світлом, що виходило, немов з-під землі. Поступово небо червоніло щораз більше, ніби від зорі, що встає, аж врешті кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленіло над велетенським закутом Бутримів, а дикі вояки Кміцица, посеред диму, пожежі й іскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смерті наляканий і засліплений жахом люд…

Схопилися зі сну мешканці ближніх закутків. Більші та менші громади Задимлених Ґостевичів, Стак’янів, Ґаштовтів і Домашевичів збиралися на дорогах, перед будинками і, споглядаючи у бік пожежі, передавали з уст в уста боязкі звістки: «Мабуть, ворог вторгся і палить Бутримів. Це незвичайна пожежа!»

Відгомін пострілів, що долинав час від часу здалеку, підтвердив цей здогад.

– Гайда на допомогу! – закликали сміливіші. – Не дамо братам загинути.

А коли так казали старші, то молодші, котрі на зимовий збір у Расейняй не пішли, сідали на коней. У Кракінові й Упіті стали бити в дзвони по костелах.

У Водоктaх тихий стукіт у двері розбудив панну Олександру.

– Олюнькo! Вставай! – кликала панна Франциска Кульвецівна.

– Тітонько, заходьте! Що там діється?

– Волмонтовичі горять!

– В ім’я Отця, Сина та Святого Духа!

– Постріли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!

Олюнька страхітливо закричала, після чого вискочила з ліжка і почала квапливо одяг накидати. Тіло її тремтіло, як у лихоманці. Лише вона здогадалася відразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримів.