– Тільки був би на то час, – зауважив пан Станіслав. – Його величність мусить там без зволікань хоругви збирати і ще до того, як ми туди прибудемо, назустріч ворогу виступить, а може, і зустріне його.

– І таке може бути.

– Якщо їхати все ж до Варшави, то треба поквапитись, – погодився пан Заглоба. – Послухайте, пaнoвe. Це правда, що наші імена дуже грізні для ворога, але втрьох ми небагато доб’ємося. Тому я порадив би таке: накличмо шляхти в добровольці, скільки вдасться, щоб хоча б хоругву в столицю привести! Легко їх на таке намовимо, бо все одно будуть змушені йти, коли прибуде наказ на посполите рушення, тому їм байдуже. А ми скажемо, що той, хто добровільно погодиться, послугу його величності зробить. З більшою силою можна буде виступити, і приймуть нас із розкритими обіймами.

– Не дивуйтеся, пане, моїм словам, – скривився пан Станіслав, – але після того всього, що я бачив, то набрав такої огиди до посполитого рушення, що волію сам один іти, ніж із юрбою людей, котрі війни не знали.

– Е, та ви не знаєте тутешньої шляхти. Тут навіть одного не зустрінеш, хто б у війську не служив. Всі досвідчені люди та добрі жовніри.

– Хіба що так.

– А чи могло б бути інакше? Але зачекайте, гей! Ян уже знає, що коли раз я почну головою працювати, то мені способів достатньо буде. Тому у великій згоді жив я з руським воєводою, князем Яремою. Хай Ян підтвердить, скільки разів цей найбільший у світі воїн чинив, як я радив, і завжди в цьому вигравав.

– Та кажіть уже, батьку, що ви там задумали, бо часу шкода, – благав пан Ян.

– Що я задумав? А ось що: не той вітчизну захищає і короля, хто його величність за поли тримає, а той, хто ворога б’є. А б’є той найкраще, хто під командою великого воїна служить. Навіщо нам навмання до Варшави ходити, коли король може вже до Кракова, Львова чи в Литву відбув. Я вам раджу без зволікання віддатися під прапори великого гетьмана литовського, князя Янушa Радзивіллa. Щирий він пан і воєнний. Хоч його в зухвалості звинувачують, навряд чи буде він перед шведами капітулювати. Він принаймні вождь і гетьман, як і належиться. Тісно там буде, правда, бо з двома ворогами випаде робота. Зате пана Міхалa Володийовськогo побачимо, котрий у литовському компуті служить, і знову по-старому всі разом зберемося, як у давні часи. Якщо я погано раджу, то нехай мене перший же швед на мотузі в ясир тягне.

– Але хто зна? Хто ж зна? – пожвавився пан Ян. – Може, й так буде найкраще.

– І ще Гальшку з дітьми дорогою відвеземо, бо саме через пущу доведеться нам їхати.

– Й у війську, а не серед ополченців, будемо служити, – додав пан Станіслав.

– І будемо битися, а не сеймикувати, і курей по селах і сири поїдати.

– Бачу, пане, що не лише у війні, але і в раді першість можете тримати, – похвалив пан Станіслав.

– Що? Га?

– Слушно, слушно! – погодився пан Ян. – Це найкраща порада. По-давньому, гуртом із Міхалом підемо. Познайомишся, Станіславe, з найкрашим жовніром Речі Посполитої і моїм щирим приятелем, братом. Ходімо ж тепер до Гальшки сказати, щоб у дорогу ладналася.

– А вона знає вже про війну? – поцікавився пан Заглоба.

– Знає, знає, бо їй першій Станіслав розповів. Уся в сльозах, бідолаха. Але коли я їй повідомив, що треба йти, зараз же мені сказала: «Йди!»

– Хотів би я завтра ж вирушити! – заповзявся пан Заглоба.

– А ми і вирушимо завтра, на світанку, – поінформував пан Ян. – Ти, Станіславe, мабуть, втомився з дороги, то до завтра відпочинь, скільки вдасться. Я ще сьогодні коней вишлю з певними людьми до Білої, Лосиць, Дрогичинa та Більськa, щоб усюди свіжими були на марш. А за Більськом уже й пуща починається. Вози з запасами вийдуть також сьогодні! Жаль із насиджених місць подаватися в світ, але така вже Божа воля! Цим лиш утішаюся, що про дружину та діточок вдасться подбати, бо пуща – це найкраща у світі фортеця. Зайдіть, панове, в будинок, бо час експедицією зайнятися.

І вони зайшли.

Пан Станіслав, справді втомлений, заледве щось перекусив і попив, одразу ж ліг спати, а пан Ян із паном Заглобою клопоталися щодо експедиції. А що лад був у пана Янa, то фіри і люди вирушили того ж вечора проти ночі, а на завтра вдень потягнувся за ними й екіпаж, в якому сиділа Гелена з дітьми й одна стара панна, резидентка61. Пан Станіслав, пан Ян разом із п’ятьма прислужниками їхали верхи обіч екіпажа. Весь кортеж рухався жваво, бо по містах свіжі коні їх чекали.

Так їдучи і не відпочиваючи навіть ночами, на п’ятий день доїхали до Більськa, а на шостий занурилися вже в пущу з боку Гайнівщини.

Обійняла їх усіх густа темрява бору, який у той час кількадесят квадратних миль охоплював, сягаючи з одного боку безперервним потоком аж до пущі Зеленки та Рогівської, а з другого – до прусських борів.

Жоден загарбник не топтав ніколи ногою цих темних глибин, в яких необізнана людина могла заблукати і блукати доти, доки не впаде від утоми або не стане здобиччю хижих звірів. Ночами чулися тут ревіння зубрів і ведмедів, разом із виттям вовків і хрипким гарчанням рисей. Непевні стежини вели поміж гущавини або вилися збоку куп, закрутів, багна і жахливих сплячих озерець, до розкинутих сіл будників62, смолярів і осачників, котрі часто-густо все своє життя й носа не витикали з пущі. Лише до Біловежі провадив ширший шлях, який називали Сухою Дорогою, нею королі їздили на лови. Туди якраз із боку Більська та Гайнівщини їхали пани Скшетуські.

Пан Стабровський, королівський ловчий, старий самітник і парубок, котрий сидів постійно, як зубр, у пущі, прийняв їх із розпростертими обіймами. Дітей мало не подушив у поцілунках. Бо жив лише серед oсачників, шляхетного обличчя не бачачи, хіба лише тоді, коли двір з’їжджався на полювання.

Це він керував усім мисливським господарством і всіма смолярнями пущі. Дуже зажурила його звістка про війну, про що лише з вуст пана Скшетуського дізнався.

Часто так бувало, що в Речі Посполитій спалахувала війна, вмирав король, а до пущі звістка про це навіть не доходила. І лише пан ловчий привозив новини, коли від пана литовського підскарбія повертався, котрому раз на рік про стан фінансів від господарства пущі був зобов’язаний доповідати.

– Нудно тут буде, ох нудно! – кивав пан Стабровський на Геленy. – Але безпечно, ніде краще в світі не буде. Жоден ворог не проб’ється крізь ці стіни, а хоч би і спробував, то б йому осачники всіх людей на льоту постріляли. Легше Річ Посполиту всю завоювати, – чого не дай Боже, – ніж цю пущу. Двадцять років уже тут живу, а й досі її не знаю, бо є місця, куди доступитися неможливо, і там лише звір дикий живе, а може, й лихі духи знайшли собі притулок, від яких голоси церковних дзвонів захищають. Але ми живемо по Божому, бо в селі є каплиця, до якої священик із Більськa раз на рік приїжджає. Буде вам тут, як на небі, якщо нудьга не заїсть. Зате дерева на паливо не забракне…

Пан Ян радів від усієї душі, що такий прихисток для дружини знайшов. Але даремно його пан Стабровський затримував і пригощав.

Переночувавши, рушили лицарі наступного ж дня на світанку крізь пущі в подальшу дорогу, вели їх крізь лісовий лабіринт провідники, котрих місцевий господар забезпечив.

Коли пан Ян Скшетуський із двоюрідним братом Станіславом і паном Заглобою після важкої дороги з пущі прибули нарешті в Упіту, то пан Міхал Володийовський мало не збожеволів від радощів, особливо що давно вже не мав із тих місцин жодної звістки, про пана Яна думав, що той перебуває з королівською хоругвою, поручником якої він був, в Україні з гетьманами.

Хапав їх по черзі в обійми, і знову обіймав і руки тряс.. А коли йому сказали, що під командою Радзивіллів вони хочуть служити, втішився ще більше на думку, що тепер уже не скоро вони розлучаться.

– Дяка Богові, що докупи збираємося, всі старі збаражчики, – радів він. – Чоловік і до війни більше має бажання, коли відчуває однодумців обабіч себе.