Литмир - Электронная Библиотека

– Це була моя ідея, – оголосив пан Заглоба, – бо вони до короля хотіли податися. Але я сказав: «А чому б нам із паном Міхалом старих часів не згадати?» Якщо нам так пощастить, як із козаками і татарами велося, то не одного шведа незабаром будемо мати на совісті.

– Бог надихнув вас цією думкою! – відказав пан Міхал.

– Одне лише мене дивує, – зауважив пан Ян, – що ви про Устя і про війну вже знали. Станіслав на останньому кінському подиху до мене приїхав, і ми сюди також їхали впевнені, що перші будемо про нещастя сповіщати.

– Хіба б євреї звістку сюди принесли, – припустив пан Заглоба, – бо вони завжди все першими дізнаються і така між ними кореспонденція, що як хтось уранці чхне у Великій Польщі, то вже увечері йому в Жемайтії й Україні відповідають: «На здоров’я!»

– Не можу сказати, як то було, але ми вже два дні, як знаємо, – повідомив пан Володийовський, – і збентеження тут неабияке. Першого дня ще не дуже вірили, але другого вже ніхто не сумнівався. Більше того, скажу: ще війни не було, а видавалося, що й птахи про неї вже співали в повітрі, бо всі нараз і без причини почали про війну балакати. Наш князь воєвода мусив також її сподіватися і щось собі знати, бо вертівся, як муха в окропі, й останньої миті в Кейдани прилетів. Рекрутів уже два місяці з його наказу набирають. Збирав я, пан Станкевич і такий собі пан Кміциц, хорунжий оршанський, котрий, як я чув, вже готову хоругву у Кейдани привів. Він першим серед нас упорався.

– То ви, Міхале, добре знаєте князя віленського воєводу? – спитав пан Ян.

– Як мені його не знати, якщо всю останню війну під його командою відбував.

– А що ви знаєте про його плани? Вони варті уваги?

– Воїн із нього просто чудовий. Хто зна, чи після смерті князя Яреми є в Речі Посполитій кращий. Побили його, правда, тепер, але ж він мав шість тисяч війська проти вісімдесяти. Пан підскарбій і пан воєвода вітебський добряче його за це ганять, кажучи, що через пиху свою з такою малою силою замахнувся на таку незміриму потугу, щоб із ними вікторію не ділити. Лише Бог знає, як було насправді. Але стояв мужньо і життя свого не щадив. А я, котрий на все це дивився, тільки й можу сказати, що якби мав достатньо війська та грошей, нога супостата цю країну не топтала б. Тому гадаю, що серйозно він тепер візьметься за шведів, і точно не будемо їх тут чекати, а в Інфлянту63 подамося.

– З чого ж робите такі висновки?

– Маю на це дві причини: перша, що князь захоче репутацію свою, трохи після битви на річці Шкловці підмочену, поправити, а по-друге, він війну любить.

– Це правда, – підтвердив пан Заглоба, – я його давно знаю, бо ми разом у школах були й я за нього уроки відробляв. Завжди кохався у війні і тому любив краще зі мною, ніж із іншими, товаришувати, бо я також волів більше коня і дівчат, ніж латину.

– Певно, що це не познанський воєвода, а зовсім інша людина, – припустив пан Станіслав Скшетуський.

Пан Міхал почав його випитувати про все, що під Устям сталося, і за чуба себе смикав, слухаючи розповідь. Урешті, коли пан Станіслав закінчив, він сказав:

– Маєте, пане, слушність! Наш Радзивілл на таке не здатний. Пнеться він, як чортяка, і здається йому, що у цілому світі славетнішого роду за Радзивіллів немає, це правда! Опору він не зносить, і правда, що на пана підскарбія Ґосевського, чесного чоловіка, так розгнівався, що той не скаче, як тільки йому Радзивілли заграють. На людей короля також криво дивиться, що йому великої литовської булави на тарілочці не принесли. Все це правда, як і те, що воліє в безчесній омані кальвіністській жити, ніж до справжньої віри навернутися. Католиків, де може, утискає. Парафії єретиків створює. Але зате можу присягнутися, що волів би останню краплю своєї голубої крові пролити, ніж таку капітуляцію, як під Устям, підписати. Будемо мати достатньо війни, бо не скриба64, а воїн буде нами командувати.

– Про це мені й ідеться! – втішився пан Заглоба. – Нічого більше ми й не хочемо. Пан Опалинський скрибa, і тепер з’ясувалося, на що він здатний. Найпідліший це ґатунок людей! Кожен із них лише перо із задка гуски висмикне, то відразу міркує, що всі розуми поїв. І сучий син ще й іншим дорікає, а як дійде до шаблі, то його вже й нема. Я сам замолоду рими складав, щоб дівочі серця вабити, і я мало пана Кохановського в баранячий ріг із його жартами не скрутив, але потім вояцька природа взяла гору.

– До того ж, скажу вам, – зауважив пан Володийовський, – що позаяк сюди вся шляхта стікається, то купа людей збереться, тільки б грошей не забракло, бо це найважливіша річ.

– Заради Бога, досить із мене ополченців! – замахав руками пан Станіслав. – Ян і пан Заглоба знають уже мій сентимент, а вам скажу, що краще бути ніким у регулярній хоругві, ніж гетьманом над усім посполитим рушенням.

– Тутешній люд мужній, – заперечив пан Міхал, – і дуже фаховий. Маю багато прикладів серед своїх рекрутів. Я не міг узяти всіх, хто цього прагнув, а між тими, кого прийняв, немає жодного, хто б раніше не служив. Я покажу вам свою хоругву і запевняю, що навіть якби не почули від мене, то самі б визнали, що це не старі жовніри. Кожен битий і гартований у вогні, як стара підкова, а в шерензі стоять, як римські тріарії. Не буде з ними так легко шведам, як під Устям у Великій Польщі.

– Сподіваюся, що Всевишній це ще змінить, – зронив пан Скшетуський. – Подейкують, що зі шведів добрі полки, але ніколи не могли нашим військам компуту протистояти. Ми били їх завжди, це вже певна річ, били їх навіть тоді, коли ними верховодив найбільший воїн, якого колись мали.

– Правда, мене шалено цікавить, що вони вміють, – озвався пан Володийовський, – і коли б не те, що дві інші війни одночасно нашу вітчизну тормосять, цю шведську наволоч ніхто б усерйоз не сприймав. Ми пробували і турків, і татар, і козаків, і ще бозна-кого. Настав час тепер і шведів спробувати. У корони тільки з тим може бути клопіт, що всі війська з гетьманами в Україні зайняті. Але тут уже бачу, що станеться. Тепер князь воєвода дотеперішню війну панові підскарбію Ґосевському, гетьману польному, залишить, а сам шведами особисто займеться. Важко буде, це правда! Та маймо надію, що Господь Бог нам допоможе.

– Їдьмо ж, не зволікаючи, в Кейдани! – закликав пан Станіслав.

– Я також одержав наказ хоругву мати напоготові, а самому впродовж трьох днів у Кейдани прибути, – і собі сказав пан Міхал. – Але мушу цей останній наказ вам показати, бо з нього можна виснувати, що князь воєвода думає зі шведами робити.

Сказавши це, пан Володийовський відчинив ключем шкатулку, що стояла під вікном на лавці, витягнув із неї аркуш паперу, складений удвоє, і, розгорнувши, став читати:

«Милостивому панові Володийовському, полковнику! З великою радістю ми прочитали ваш рапорт, що хоругва вже на ногах і в будь-який момент може в похід вирушати. Тримайте її, пане, зібраною та напоготові, бо надходять такі важкі часи, яких ще не бувало. Самі ж прибувайте якнайшвидше в Кейдани, де вас нетерпляче очікувати будемо. Якщо до вас доходитимуть якісь звістки, не треба їм вірити, а лише тому, що з наших вуст почуєте. Ми вчинимо так, як нам Бог і совість наказує, без огляду на те, що злість і людська неприязність може про нас вигадати. Але разом із цим сподіваємося, що надходять такі часи, в яких чітко з’ясується, хто є щирим і справжнім приятелем дому Радзивіллів, і хто навіть in rebus adversis65 служити йому готовий. Пани Кміциц, Нев’яровський і Станкевич вже привели сюди свої хоругви; ви ж залишайтеся в Упіті, бо там можете бути потрібні, а може, доведеться вам вирушити на Підляшшя під командою брата мого двоюрідного, ясновельможного князя Богуслава, литовського конюшого, котрий там значне число наших сил має під собою. Про це все ви дізнаєтесь правдиво з вуст наших, а тим часом доручаємо вашій вірності ретельне виконання наказів і очікуємо вас у Кейданах.

Януш Радзивілл,
князь Біржайський і Дубінгяйський, віленський воєвода, гетьман Литовський».
вернуться

63

Інфлянта – історична назва земель між Даугавою та Ризькою затокою. Перекручена польська назва Ліфляндії.

вернуться

64

Скриба – професійний переписувач книг або документів; ірон. писака.

вернуться

65

In rebus adversis (лат.) – в часи незгод.

43
{"b":"856904","o":1}