Шотландська піхота оточила їх муром.

Пан Кміциц із першої ж миті, коли князь підняв тост на честь Карла-Ґуставa, схопився разом із усіма з місця, очі вирячив і стояв, наче скам’янів, повторюючи зблідлими губами:

– Божe!.. Божe!.. Божe!.. Що ж я накоїв?..

Раптом тихий голос, але для його вуха виразний, зашепотів поруч:

– Пане Анджею!..

Він вхопився враз руками за чуба:

– Проклятий на віки!.. Краще б я крізь землю провалився!..

На обличчі Білевичівни спалахнув вогонь, а очі, як ясні зіроньки, пильно дивилися на пана Кміцица:

– Ганьба тим, хто при гетьманові стають!.. Вибирайте!.. Бог сильний!.. Як гадаєте вчинити?.. Вибирайте!..

– Ісусе! Ісусе! – голосив пан Анджей.

Тим часом зала наповнилася вигуками, ще інші кидали свої булави під ноги князя, але пан Кміциц до них не приєднався. Не ворухнувся він і тоді, коли князь гукнув: «Ґанхов і Кміциц до мене!», і тоді, коли шотландська піхота заполонила залу. Парубок стояв, роздертий болем і розпачем, із божевільним поглядом і посинілими вустами.

Він звернувся до панни Білевичівни та простягнув до неї руки:

– Олюнько!.. Олюнько!.. – повторював молодик жалісним голосом, як дитина, що кривди зазнала.

Але вона відступила з огидою на обличчі та розпачем.

– Геть, зраднику! – заволала дівчина загрозливо.

У цю мить Ґанхов дав команду «вперед» і загін шотландців, оточивши бранців, рушив до дверей.

Пан Кміциц подався за ними, як непритомний, не знаючи, куди і навіщо йде.

Бенкет закінчився.

Цієї ж ночі князь довго радився з паном Корфом, венденським воєводою і зі шведськими послами. Результат оголошення угоди задовольнив його очікування і відсунув грізне майбутнє. Гетьман навмисно хотів, щоб оголошення зробили під час бенкету, коли розум збуджений, зворохоблений і до будь-якої згоди схильний. Магнат сподівався опору, але розраховував і на однодумців. Енергія протесту виправдала його очікування. Крім кількох десятків шляхтичів-кальвіністів і жмені офіцерів непольського походження, котрі, як чужоземці, не могли мати у цій справі голосу, – всі виступили проти укладання угоди з Карлом-Ґуставом, точніше з його фельдмаршалом і швагром, Понтусом Делаґарді.

Хоча князь і наказав заарештувати вперту військову старшину, але що з цього? Що на це скажуть компутові хоругви?.. Чи не поцікавляться, куди поділися їхні полковники? Чи не збунтуються і не запрагнуть силою їх звільнити? Що ж тоді залишиться гордому князеві, крім кількох драгунських загонів і чужоземної піхоти?

Крім цього, залишається ще вся країна, вся озброєна шляхта – і Сапєга, воєвода вітебський, грізний супротивник дому Радзивіллів, готовий на війну з усім світом в ім’я цілісності Речі Посполитої. Полковники, котрим ніяк не можна голови постинати, інші польські хоругви – всі підуть до нього і Сапєга стане на чолі всіх сил країни, а князь Радзивілл залишиться без війська, без однодумців і без впливу. Що ж тоді буде?..

Страшні то були запитання, бо й становище було страшне. Князь добре тямив, що угода, над якою таємно стільки працював, на практиці втратить будь-яке значення. А тоді його і шведи зневажати будуть, або навіть мститися за ганьбу, якої зазнали. Адже ж він віддав їм свій Біржай як заставу вірності, але цим тим більше ослабився.

Карл-Ґустав був готовий сипати обома руками нагороди і честь для сильного Радзивіллa, а слабким і покинутим він погордує. А якщо удача зрадить перемогам Яна-Казимира, тоді остання година настане для цього пана, котрий ще сьогодні вранці не мав рівного собі в цілій Речі Посполитій.

Після того, як поїхали делегати і воєвода венденський, князь схилив своє зажурене чоло на свої долоні і став міряти швидкими кроками покій. Зовні долинали голоси шотландських чатових і гуркіт шляхетських екіпажів, що відїжджали. Втікали так хутко і квапливо, немовби зараза впала на прекрасний кейданський замок. Жахливий неспокій рвав душу Радзивіллa.

Часом йому здавалося, що, крім нього, тут є ще хтось, ходить за ним і шепче йому на вухо: «Опустився, збіднів і до того ж зганьбився». Тепер він, віленський воєвода і великий гетьман, був повністю розтоптаний і принижений!

Хто б ще вчора припустив, що у Литві, у цілій Короні, а може, навіть у всьому світі з’явиться чоловік, котрий посміє кинути йому в вічі: «Зрадник!» А він це вислухав і досі живий, і ті, хто це слово вимовили, також. Якби магнат знову повернувся до тієї зали, в якій відбувався бенкет, то почув би ще, як луна поміж карнизів і під склепіннями досі повторює: «Зрадник! Зрадник!»

І шалений гнів, лють хвилями розривали груди олігарха. Ніздрі його роздувалися, очі жбурляли блискавки, вени виступили на чолі. Хто тут сміє чинити опір його волі?.. Бурхлива уява викликала в думках картини покарання та мук для бунтівників, котрі посміли відступити від ролі собак біля його ніг. Чоловік бачив кров їхню, що стікає з катівських сокир, чув хрускіт кісток, ламаних колом, і купався, і милувався кровопролитним маревом.

Але коли твереза розважливість нагадала йому, що за цими бунтівниками стоять війська, що не можна безкарно голову їм відрубати, тоді нестерпний неспокій, пекло поверталися та наповнювали його душу, а хтось знову починав шепотіти йому у вухо: «Опустився, збіднів і зганьбився».

Як таке могло статися? Хіба Радзивілли не можуть вирішувати долю країни? Втримати її для Яна-Казимира чи віддати Карлу-Ґуставові? Віддати, передати, подарувати кому захоче? Магнат поглянув зі здивуванням перед себе. Ким тоді є Радзивілли? Ким були вчора? Про що гомонять по всій Литві?.. То це все було ілюзією? Чи поряд гетьмана не встане князь Богуслав зі своїми полками, а за ним дядько, електор бранденбурзький, а за ними трьома – Карл-Ґустав, шведський король, із усією своєю переможною могутністю, перед якою донедавна тремтіла Німеччина вздовж і поперек? Та ж ця Річ Посполита Польська простягає до нового господаря руки, і добровільно здається на саму звістку про наближення північного лева. Хто ж учинить опір цій невгамовній силі?

З одного боку шведський король, електор бранденбурзький, Радзивілли, за потреби Хмельницький зі своєю могутністю, волоський господар і семигородський Ракочі, майже половина Європи! А з іншого – пан воєвода вітебський із паном Мирським, паном Станкевичeм, тією трійкою шляхтичів-приблуд з-під Лукова і з кількома бунтівними хоругвами!.. Це що, жарти? Фарс?..

Тут враз князь голосно зареготав:

– Та до Люцифера і весь сейм пекельний, я що, збожеволів?.. Та нехай хоч усі ідуть до воєводи вітебськогo!

За хвилину однак обличчя його знову спохмурніло:

– Сильні тільки сильних до спілки беруть. Радзивілл, котрий кидає Литву до шведських ніг, буде бажаний. Радзивілл, котрий волає про допомогу проти Литви, буде зневажений.

Що ж робити?

Чужоземні офіцери, звісно, залишаться при ньому, але сили їхньої недостатньо. І якщо польські хоругви підуть до воєводи вітебськогo, тоді саме він триматиме долю країни у своїй руці. Зрештою, кожен із цих офіцерів все ж виконає наказ, але не проникнеться справою Радзивілла всією душею, не віддасться їй із запалом, не лише як жовнір, а й як однодумець.

Тут потрібні не чужоземці, а свої люди, котрі могли б притягнути інших прізвищем, мужністю, славою, зухвалим прикладом, готовністю на все. Потрібно мати в країні таких однодумців, хоча б на показ.

Хто ж із цих своїх залишився вірним князеві? Харлампій – старий, відпрацьований жовнір, добрий для служби, але для нічого більше. Пан Нев’яровський, котрого не люблять у війську, не має впливу. За ними йдуть кілька інших, ще меншого значення. Ніхто з впливових, ніхто з таких, за ким пішло б військо, ніхто з таких, хто міг би стати популяризатором всієї справи.

Залишався пан Кміциц, молодий, заповзятливий, зухвалий, вкритий великою лицарською славою, котрий носить знамените прізвище, стоїть на чолі потужної хоругви, частково власним коштом спорядженої, чоловік немов створений для ролі вождя всіх зухвалих і неспокійних духом у Литві, притому сповнений запалу. Якби він пройнявся справою Радзивілла, то сприйняв би її з вірою, яку дає молодість, пішов би за своїм гетьманом наосліп і виступав би від його імені. Такий апостол вартує більше, ніж цілі полки, ніж цілий загін чужоземців. Свою віру він зумів би влити в серця молодого лицарства, потягнути його за собою та наповнити людьми табір Радзивілла.