У цю мить другий постріл з гармати затряс вікнами, за ним третій, четвертий.

– Речі Посполитій vivat! Pereant hostes!79 – заверещав пан Заглоба.

Однак наступні постріли заглушили його слова. Шляхта почала лічити:

– Десять, одинадцять, дванадцять…

Віконне скло щоразу відповідало жалібним стогоном. Полум’я свічок хиталося від потрясіння.

– Тринадцять, чотирнадцять… Єпископ до гуркоту не призвичаєний. Зіпсував своїм страхом усю забаву, бо навіть князь стурбувався. Погляньте, шановне панство, який насуплений сидить. П’ятнадцять, шістнадцять… Гей, б’ють немов у битві! Дев’ятнадцять, двадцять…

– Ану цить! Князь промову хоче виголосити! – загукали в різних кінцях столу.

– Князь хоче виголосити промову!

Усі принишкли й погляди присутніх прикипіли до Радзивіллa, котрий стояв, схожий на велетня, з келихом у руці. Його вигляд вразив бенкетувальників.

Обличчя князя було в цей момент просто страшним – не бліде, а сизе і, наче конвульсією, викривлене усмішкою, яку князь намагався із себе вичавити. Дихання його, зазвичай часте, стало ще частішим, широкі груди напиналися під золотоголовом80, очі напівприкриті повіками, жах якийсь з’явився на цьому мужньому обличчі, і невпевненість, яка буває у застигаючих рисах у момент смерті.

– Що з князем сталося? Що діється? – шепотіли навколишні неспокійно.

І зловісне передчуття стиснуло серця всіх присутніх. Боязке очікування застигло на обличчях.

Князь тим часом почав промову коротким, уривчастим через астму голосом:

– Шановне панство!.. Багатьох серед вас… здивує, або навіть налякає цей тост… Але хто мені довіряє і вірить… хто справді хоче гараздів для вітчизни… хто вірний мого дому приятель… той підійме келих охоче… і повторить за мною: Vivat Carolus Gustavus rex… від сьогодні він над нами панує!

– Vivat! – повторили делегати Левенгаупт і Шітте, а також кільканадцятеро офіцерів чужоземного полку.

Але в залі запанувала глуха мовчанка. Полковники та шляхта злякано перезиралися, немов питаючи один одного, чи часом князь із глузду не з’їхав. Кілька голосів озвалися нарешті в різних місцях столу:

– Чи ми добре почули? Що це таке?

Потім знову настала тиша.

Невисловлений жах разом зі здивуванням можна було прочитати на обличчях, і погляди присутніх знову звернулися до Радзивіллa, а він стояв мовчки та глибоко дихав. Здавалося, що він якусь непосильну ношу скинув із грудей. Колір повертався на його обличчя повільно, врешті гетьман звернувся до пана Коморовського і промовив:

– Настав час оприлюднити угоду, яку ми сьогодні уклали, щоб ви знали, чого тепер треба дотримуватися. Читайте, ваша милосте!

Пан Коморовський піднявся, розгорнув пергамент, що лежав перед ним, і став читати текст страшної угоди, що розпочиналася зі слів:

Пан Коморовський продовжував читати в тиші і жаху, але коли дійшов до фрагменту «Акт цей ми підтверджуємо підписами нашими за нас і нащадків наших, обіцяємо та присягаємо», шурхіт пролетів залою, немовби перше дихання бурі затрясло бором. А вже після нього вибухнув ураган. Сивий, як голуб, полковник Станкевич узяв голос і став благати:

– Шановний княже! Ми своїм вухам вірити не хочемо! Рани Христові! Та тоді зійде нанівець вся справа Владислава та Зиґмунтa-Aвґустa? Чи можна, чи гоже братії відступати, вітчизну віддавати і з ворогом союз укладати? Милий княже, згадайте ім’я, яке ви носите, заслуги, які вітчизні своїй віддали, непорочну доти славу роду вашого і порвіть, потопчіть цей ганебний документ! Знаю, що не лише від свого імені прошу, а й від імені всіх тут присутніх військових і шляхтичів. Ми також маємо право долю свою вершити. Любий княже, не робіть цього, ще маємо час!.. Змилуйтесь над собою, змилуйтесь над нами, змилуйтесь над Річчю Посполитою!

– Не робіть цього! Змилуйтесь, змилуйтесь! – озвалися сотні голосів.

І всі полковники посхоплювалися зі своїх місць, і підійшли до свого командувача, а старезний пан Станкевич опустився на коліна посеред зали, між двома плечима столу, і щораз потужніше зазвучало навколо:

– Не робіть цього! Змилуйтесь над нами!

Радзивілл підняв свою масивну голову і блискавки гніву сипонули з його очей, гетьман враз вибухнув:

– То це вам показувати приклад безкарності? Військового свого вождя, гетьмана ганити та протести висловлювати? То це ви хочете бути моєю совістю? Хочете повчати мене, як для добра вітчизни чинити треба? Це вам не сеймик і ветувати тут ніхто не буде, а я перед Богом беру на себе відповідальність!

І він вдарив долонею себе в широкі груди, споглядаючи поглядом, що аж іскрився, на воїнів, і вже за мить вигукнув:

– Хто не зі мною, той проти мене! Я знав вас, я знав, що так буде!.. І знайте, що меч завис над вашими головами!..

– Шановний княже! Гетьмане наш, – благав старий пан Станкевич, – змилуєтесь над собою і над нами!

Однак подальші його слова обірвав Станіслав Скшетуський, котрий, схопившись обома руками за кучму, почав волати розпачливим голосом:

– Не благайте його, це нічого не дасть! Він цього змія здавна в серці ростив!.. Горе тобі, о, Річ Посполита! Горе нам усім!

– Вже двоє сановників у двох краях Речі Посполитої продає вітчизну! – підтримав його пан Ян. – Прокляття цьому дому, ганьба і Божий гнів!

Учувши це, пан Заглоба від здивування аж затрясся та вибухнув:

– Спитайте його, який хабар узяв у шведа? Скільки йому відлічили? Що йому ще пообіцяли? Шановне панство, ось він, Юда Іскаріот! Бодай би йому померти від розпачу! Бодай би його рід повністю згас! Бодай диявол душу його забрав би. Зрадник! Зрадник! Потрійний зрадник!

Тоді пан Станкевич у повному розпачі витягнув полковницьку булаву з-за пояса і кинув її з ляскотом до ніг князя. Другим став пан Мирський, третім пан Йозефович, четвертим пан Гощиц, п’ятим був блідий, як труп, пан Володийовський, шостим пан Oскеркo. Більшало на підлозі перначів, і водночас у цій левовій яскині, в очі левові, все більше голосів повторювали жахливе звинувачення:

– Зрадник!.. Зрадник!..

Кров ударила в голову гордому магнатові. Він посинів і, як сніп, звалився під стіл.

– Ґанхов і Кміциц до мене!.. – заревів гетьман не своїм голосом.

У цю мить розчахнулися всі двері, що ведуть до зали, й усередину з гуркотом увірвалися загони шотландської піхоти, грізні, мовчазні, з мушкетами в руках. Від головних дверей військо вів Ґанхов.

– Стій! – верескнув князь.

Після цього звернувся до полковників:

– Хто за мене, нехай перейде на правий бік зали!

– Я жовнір і гетьманові служу!.. Нехай мене Бог судить!.. – сказав Харлампій, переходячи на правий бік.

– І я! – додав пан Мелешкo. – Не мій це буде гріх!

– Я протестував, як громадянин, але як жовнір мушу коритися, – додав третій, пан Нев’яровський, котрий хоча й булаву кинув, але тепер, вочевидь, налякався Радзивіллa.

За ними подалися ще кілька воєначальників і чималий гурт шляхтичів. Але пан Мирський, сповнений гідності, пан Станкевич, найстарший за віком, пани Гощиц, Володийовський і Oскерко залишилися на місці, а з ними двоє панів Скшетуських, пан Заглоба і величезна кількість вояків дуже різних, з великих і легких хоругв, а також шляхта.