– Шановні панове! Генерал Віттемберґ запрошує нас сьогодні на бенкет до свого табору, щоб ми за чаркою братерський союз із мужнім народом уклали.

– Слава Віттемберґу! Vivat! Vivat! Vivat!

– А після цього, шановні пaнoвe, – додав воєвода, – роз’їжджаємося по домівках і з Божою поміччю повернімося до жнив із такою думкою, що сьогодні вітчизну свою врятували.

– Наступні покоління віддадуть нам шану, – резюмував пан Радзієвський.

– Амінь! – докінчив познанський воєвода.

Утім він помітив, що очі безлічі шляхтичів задивляються і придивляються чомусь вище, понад його головою.

Він обернувся і побачив свого блазня, котрий, зіп’явшись навшпиньки і тримаючись однією рукою за одвірок, писав вуглиною на стіні будинку, відразу над дверима:

На виднокраї небо вкрилося хмарами, збиралося на бурю.

У селі Бужці, що розташоване в землі луковській на кордоні Підляського воєводства і в той час Скшетуським належало, в саду між садибою та ставком сидів на лаві старий чоловік, а біля його ніг веселилися двійко хлопчаків: один чотирирічний, а другий п’ятирічний, засмаглих, аж чорних, як циганчата, рум’яних і здорових. Дідуган був ще міцний і виглядав, як тур. Вік не згорбив широких його плечей. А з очей, точніше з ока, бо одне мав більмом прикрите, пашіло здоров’я та хороший настрій. Бороду старий мав білу, але густу, а червоне обличчя оздоблював широкий шрам на чолі, через який прозирала кістка черепа.

Обидва бешкетники тягнули діда в різні боки за халяви його чобіт, а той навіть дивитися на став, засліплений сонячними відблисками, в якому риби кидалися густо, порушуючи гладку водяну поверхню.

– Риба танцює, – бурмотів старий сам до себе. – Не бійтеся, ви будете ще краще танцювати на гачку, або коли вас кухарка буде ножем шкребти.

Після чого звернувся до малюків:

– Відчепіться, бiсові діти, від халяв, бо як їх відірвете, то я вам вуха повідриваю. Що за надокучливі ґедзі! Йдіть кульки перекидати по траві, а мені дайте спокій! Не дивуюся Лонґінку, бо він молодший, але Яремко вже повинен мати розум. Як схоплю котрогось шельму, то в став закину!

Але стариган, либонь, був залюблений у хлопців, бо жоден із них не злякався погрози. А старший, Яремко, навіть узявся ще сильніше тягнути діда за халяви, тупати ногами та повторювати:

– Хочемо, щоб дідусь став Богуном і схопив Лонґінка!

– Відчепися, жук такий, кажу тобі, малюче, ґомулкo57 мала!

– Нехай дідусь стане Богуном!

– Дам я тобі Богуна, почекай лише, як матір закличу! Яремко зиркнув на двері, що виходили з дому в сад, але побачивши, що вони зачинені, і не взрівши ніде матері, повторив утретє, підсуваючи своє личко ближче:

– Нехай дідусь стане Богуном!

– Замучать мене ці хлоп’ята, інакше й бути не може. Гаразд, буду Богуном, але востаннє. Кара Божа! Пам’ятай, що більше набридати не можна.

Сказавши це, дідуган постогнав трохи, піднявся з лавки, враз схопив малого Лонґінкa і дико волаючи поніс його у напрямку ставу.

Лонґінек однак мав відважного захисника в особі Яремка, котрий у таких випадках називався не Яремком, а паном Міхалом Володийовським, драгунським ротмістром.

Тож пан Міхал, озброєний липовим патиком, який зараз виконував роль шаблі, стрімко пустився за опасистим Богуном, наздогнав його хутко і став сікти по ногах немилосердно.

Лонґінек, граючи свою роль, запекло верещав, опираючись Богуну, а Яремко-Володийовський не вгавав. Але мужність усе ж перемогла і Богун, впустивши свою жертву, кинувся втікати назад під липу, а добігши до лавки, упав на неї, хекав часто і повторював:

– От, бiсові діти!.. Диво буде, якщо віддихаюся.

Але це ще був не кінець його муки, бо хвилиною пізніше встав перед ним розпашілий Яремко, з розкуйовдженою чуприною і роздутими ніздрями, схожий на малого завзятого яструбка, й узявся повторювати з більшим, ніж раніше, запалом:

– Нехай дідусь стане Богуном!

Після впертого наполягання й урочистої обіцянки хлопців, що цього разу буде вже точно останній раз, історія повторилася знову один в один. Опісля повсідалися собі втрьох на лавці й Яремко став докучати:

– Дідусю! А скажи, хто був наймужніший?

– Ти, ти! – сміявся стариган.

– І я виросту лицарем?

– Звісно ж, виростеш, бо тече в тобі вояцька кров. Дай тобі, Господи, щоб ти був на батька схожий, бо тоді мужності тобі не забракне. Розумієш це?

– А скажи, скількох тато вбив?

– Я тобі сто разів казав! Легше листочки на цій липі полічити, ніж усіх ворогів, котрих ми обоє з вашим батьком повбивали. Якби я мав стільки волосся на голові, скільки супротивників сам поклав, цирульники в Луковському тільки на голінні моєї чуприни собі маєток заробили б. Шельмою буду, якщо…

Тут пан Заглоба, а це був саме він, помітив, що не годиться йому ні клястися, ні божитися перед хлопцями, тому хоч через брак інших слухачів і любив дітлахам розповідати про свої давніші звитяги, замовк цього разу, та ще й тому, що риби в ставку почали кидатися з подвійною силою.

– Треба буде сказати садівнику, – зауважив він, – щоб верші на ніч залишав. Купа чудової риби при самому березі товчеться.

Аж тут двері будинку, що виходили на сад, відчинилися і з’явилася в них жінка, вродлива, як південне сонце, висока, міцна, чорноволоса, з темними рум’янцями на обличчі й очима, як оксамит. Третій хлопець, триліток, чорний, як кулька агату, тримався за її сукню, а молодиця, прикривши очі рукою, задивилася у напрямку липи.

Це була пані Гелена Скшетуськa, з дому князів Булиг-Курцевичів.

Побачивши пана Заглобу з Яремком і Лонґінком під липою, ступила кілька кроків до рову, наповненого водою, і покликала:

– Слухайте, хлопці! Ви там, мабуть, дідусеві добре докучаєте?

– Чому вони мають докучати? Вони були дуже чемні, – відповів пан Заглоба.

Малюки підбігли до матері, а та спитала:

– Що татусь бажає сьогодні пити, дубнячок чи мед?

– На обід була свинина, тому мед пасуватиме більше.

– Зараз пришлю. Але нехай татусь ще подрімає на повітрі, бо лихоманка не відступає.

– Сьогодні тепло і вітру немає. А де Ян, доню?

– Пішов до стодоли.

Пані Скшетуськa називала пана Заглобу батьком, а він її – донею, хоч вони зовсім не були ріднею. Її родина мешкала за Дніпром, у давньому маєтку Вишневецьких, а щодо нього, то лиш Бог один знав, звідки був родом, бо сам по-різному про це розповідав. Але в часи, коли та ще була панною, пан Заглоба їй неабияку послугу надав і з жахливої небезпеки врятував, тож подружжя чоловіка шанувало, як батька, і в усій околиці його всі поважали як за меткий розум, так і за надзвичайну мужність, яку довів багато разів у різних війнах, особливо в козацьких.

Ім’я його було відоме в усій Речі Посполитій – сам король любив слухати його оповідки та дотепи, про ветерана навіть більше гомоніли, ніж про пана Скшетуського, хоча той пробився свого часу з обложеного Збаража через загони козацького війська.

Через хвилину після відходу пані Скшетуської пахолок приніс під липу глечик і склянку. Пан Заглоба налив, потім заплющив очі та почав смакувати трунок.

– Знав Господь Бог, навіщо бджіл створив! – мурчав собі під ніс.

І попивав собі без поспіху, дихаючи глибоко та задивляючись на ставок і за озеро, аж на чорні та сизі бори, що тягнулися, поки око могло бачити, іншим берегом. Була друга година пополудні, а на небі – ні хмаринки. Липовий цвіт падав без шелесту на землю, а на липі між листям співала ціла капела бджіл, які вже відважилися сідати на краєчок склянки і згрібати солодку рідину своїми волохатими ніжками.

Над великим ставом, з очерету неподалік, затягнутого туманом, подекуди здіймалися зграї качок, чирків або диких гусей і ширяли собі в блакитному небі, схожі на чорні хрестики. Часом журавлиний ключ чорнів високо вгорі, граючи гучним криком. Але загалом тихо було навколо і спокійно, і сонячно, і весело, як то буває в перших днях серпня, коли збіжжя вже дозріло, і сонце наче золото розсипає на землю.