З цього боку шанців майже не було і не було з-за чого захищатися. Потрібно було оточити себе валом, не гаючи й хвилини часу. Пани Скорашевський і Скшетуський заклинали, щоб це робити, але ніхто вже не хотів нічого слухати.

Вожді та шляхта мали на вустах лише одне слово: перемови! Послали парламентарів. У відповідь прибув із шведського табору пишний кортеж, на чолі якого їхали пан Радзієвський і генерал Віртц, обоє із зеленими галузками у руці.

Вони під’їхали до будинку, на порозі якого стояв познанський воєвода, але дорогою зупинявся пан Радзієвський поміж натовпу шляхти, махав гілкою і капелюхом, усміхався, вітав знайомих і промовляв гучним голосом:

– Любі панове, брати наймиліші! Не турбуйтеся! Не як вороги ми сюди прибуваємо. Від вас самих залежить, щоб крапля крові більше не була пролита. Якщо замість тирана, котрий наступає на свободи ваші, котрий dominium absolutum замишляє, котрий вітчизну до останньої згуби привів, ви хочете доброго пана, прекрасного воїна такої невмирущої слави, що вже від самого його імені втікатимуть всі вороги Речі Посполитої, то віддайтеся під протекторат найяснішого Карла-Ґустава. Любі панове, брати наймиліші! Ось я везу з собою запоруку всіх ваших вольностей, вашої свободи, релігії. Від вас самих порятунок ваш залежить. Шановне панство! Найясніший шведський король підіймається придушити козацький заколот, закінчити литовську війну, і лише він один це зробити може. Згляньтеся над нещасною вітчизною, якщо до себе жалю не маєте.

Тут голос зрадника затремтів, наче сльозами тамований. Слухала шляхта здивовано, подекуди зрідка хтось вигукував: «Слава Радзієвському, нашому підканцлеру!» А він проїздив далі і знову кланявся новій юрбі, і знову чути було його гучний голос: «Любі панове, брати наймиліші!» А на закінчення обоє з Віртцем і всім кортежем зникли в будинку познанського воєводи.

Шляхта стовпилася перед будинком так тісно, що по головах можна б було проїхати, бо відчувала і тямила, що там, у цій оселі, вирішується не тільки її справа, але й усієї вітчизни. Вийшли слуги воєводські в багряних барвах і почали запрошувати поважніших персон досередини. Ті ж увійшли квапливо, за ними увірвалися дещо менші, а решта стояла під дверима, штовхалася до вікон, навіть прикладала вуха до стін.

Мовчанка запанувала в юрбі глибока. Ті, хто стояв ближче до вікон, чули час від часу гучні вигуки, що долинали з кімнати, наче відгомін сварки, диспутів і суперечок. Година спливала за годиною, а кінця-краю цій нараді не було.

Раптом вхідні двері з тріском відчинилися і звідти випав пан Владислав Скорашевський. Присутні відступили вражені.

Цей чоловік, зазвичай такий спокійний і лагідний, про котрого казали, що він рани міг гоїти голою рукою, виглядав тепер страшно. Очі мав червоні, божевільний погляд, розхристаний на грудях одяг. Обома руками тримався за чуба і так, упавши, як грім, поміж шляхту, верещав не своїм голосом:

– Зрада! Вбивство! Ганьба! Ми тепер Швеція, а не Польща! Матір зараз убивають у цьому обійсті!

І заревів жахливим, надривним риданням, і став рвати волосся, як людина, котра розум втратила. Замогильна мовчанка запанувала навколо. Страшне якесь почуття охопило всі серця.

Пан Скорашевський же схопився на ноги і став бігати між шляхтою і закликати голосом найбільшого розпачу:

– До зброї! До зброї, хто в Бога вірить! До зброї! До зброї! Тоді якісь змовники стали кидатися по людях, якийсь короткочасний шепіт, раптовий, обірваний, як перші удари вітру перед бурею. Вагалися серця, вагався розум і в цьому душевному загальному розладі почуттів трагічний голос безперервно закликав:

– До зброї! До зброї!

Незабаром до нього долучилися ще два голоси: пана Пьотра Скорашевськогo і пана Скшетуськогo – за ними підбіг і пан Клодзинський, відважний ротмістр познанського повіту.

Щораз більше шляхти почало їх оточувати. Здійнявся навколо грізний шурхіт, полум’я пашіло з облич і бухало з очей, бряжчали шаблі. Владислав Скорашевський отямився й узявся промовляти, зиркаючи на будинок, в якому відбувалася нарада:

– Чуєте, шановні панове, вони там батьківщину продають, як юди, і ганьблять! Знайте ж, що ми вже не належимо до Польщі. Мало їм було видати в руки ворога вас усіх, табір, військо, гармати. Бодай би вони згинули! Вони ще й підписали від свого і вашого імені, що ми зрікаємося свого зв’язку з вітчизною, зрікаємося короля, що вся країна, укріплені міста і ми всі будемо навіки Швеції належати. Те, що війська капітулюють, таке буває. Але хто має право вітчизни і короля зрікатися?! Хто має право провінцію відривати, з чужинцями єднатися, до іншого народу переходити, власної крові відрікатися?! Шановні панове, та це ж ганьба, зрада, вбивство!.. Рятуйте вітчизну, пaнoвe браття! В імені Бога! Хто шляхтич, хто доброчесний, рятуйте матір нашу! Життя віддаймо, кров пролиймо! Не хочемо бути шведами! Не хочемо, не хочемо!.. Той і не народився, хто на кров тепер поскупиться!.. Рятуймо матір!

– Зрада! – крикнуло вже кількадесят голосів. – Зрада! Рубати!

– До нас ті, хто доброчесний! – волав пан Скшетуський.

– На шведа! На смерть! – підтримав його пан Клодзинський.

І вони подалися в табір, закликаючи: «До нас! До гурту! Зрада!» А за ними рушили вже кількасот шляхтичів з оголеними шаблями.

Але неспівмірна більшість залишилася на місці, та й із тих, хто пішов, хто таки помітив, що їх небагато, починали озиратися та призупинятися.

Тим часом двері будинку, де відбувалися перемови, відчинилися знову і на порозі з’явився пан познанський воєвода, Кшиштоф Опалинський, маючи по правому боці генерала Віртцa, а по лівому – пана Радзієвськогo. За ними йшли Анджей-Карл Ґрудзінський, воєвода калішський, Максиміліан М’ясковський, каштелян кривінський, Павел Ґембіцький, каштелян межиріченський, та Анджей Слупецький.

Кшиштоф Опалинський тримав у руці сувій пергаменту з печатками, що звішувалися вниз. Голову мав підняту, але бліде обличчя та невпевнений погляд, хоч показово намагався спромогтися на веселощі. Окинув очима натовп і в смертельній тиші почав промовляти чітким, лагідним і дещо захриплим голосом:

– Шановне панство! Сьогодні ми віддалися під протекцію найяснішого шведського короля. Vivat Carolus Gustavus rex!54

Тиша відповіла воєводі. Раптом пролунав якийсь самотній голос:

– Veto!55

Воєвода глипнув у напрямку цього голосу і бовкнув:

– У нас тут не сеймик, тому veto недоречне. А хто хоче ветувати, хай іде на шведські гармати, на нас націлені, які за годину з усього табору лише руїни залишити можуть.

Він замовк, але за мить спитав:

– То хто сказав: veto?

Ніхто не озвався.

Воєвода знову взяв слово і промовляв ще проникливіше:

– Всі вольності шляхти та духівництва будуть збережені, податки не будуть збільшені, а вибори будуть відбуватися за тією ж процедурою, що й раніше. Ніхто не терпітиме ні кривд, ні грабунку. Військо його королівської величності не має права на майно шляхти, ні на жодне інше, крім того, яким хоругви польського компуту користувалися.

Тут він замовк і жадібно слухав шляхетського гомону, немовби хотів уторопати його значення, після чого махнув рукою:

– На додачу я маю слово й обіцянку генерала Віттемберґa, дану від імені його королівської величності, що якщо вся країна піде за нашим рятівним прикладом, шведські війська незабаром вирушать на Литву й Україну і не зупиняться, поки всі землі й усі замки будуть Речі Посполитій повернені. Vivat Carolus Gustavus rex!

– Vivat Carolus Gustavus rex! – вигукнуло кількасот голосів.

– Vivat Carolus Gustavus rex! – зазвучало щораз гучніше в усьому таборі.

Тут в усіх на очах познанський воєвода звернувся до пана Радзієвськогo й обійняв його сердечно, після цього обійняв Віртцa й усі стали обійматися навзаєм. Шляхта пішла за прикладом вельмож і радість стала повсюдною. Вітали вже так, що аж відлуння котилося по всій околиці. Але познанський воєвода попросив ще милостиву братію на хвилинку тиші і вимовив сердечним тоном: