Сонце саме заходило, освічуючи величезним, разючим блиском Нотець і занотецькі бори, коли по другий бік річки побачили здаля куряву пилу, а потім і людей, котрі рухалися в клубах пилу. Весь натовп, що був, висипав на вали, задивляючись, що ж це за гості. Раптом від стражі відділився драгун із хоругви пана Ґрудзінськогo і повідомив, що це роз’їзд повертається.

– Роз’їзд повертається!.. Повертаються щасливо!.. Не з’їли їх шведи! – повторювали з вуст в уста в таборі.

Ті ж тим часом у густих клубах куряви наближалися все ближче, рухаючись неквапливо, відтак переправилися через Нотець.

Шляхта уважно стежила за ними, бо блиск ставав щораз дужчий і все повітря засяяло золотим і пурпуровим світлом.

– Гей! Щось їх більше, ніж поїхало! – зауважив пан Шліхтинґ.

– Бранців, мабуть, ведуть, як наш Бог милий! – крикнув один шляхтич, вочевидь, тхором підшитий, котрий очам своїм вірити не хотів.

– Бранців ведуть! Полонених ведуть!..

Прибульці тим часом наблизилися вже так, що й обличчя можна було розрізнити. Попереду їхав пан Скорашевський, киваючи за своїм звичаєм головою і весело теревенячи з паном Скшетуським, за ними великий кінний загін оточував кількадесятьох піших, одягнених в округлі капелюхи. Це справді були шведські військовополонені.

Від такого видовища шляхта не втрималася і зарепетувала:

– Слава Скорашевському! Слава Скшетуському!

Густа юрба моментально оточила весь загін. Одні глипали на бранців, другі випитувалися: «Як то було?» А треті погрожували шведам.

– Ого! А що?! Добре вам тепер, сучі діти!.. З поляками захотілося воювати? То маєте тепер поляків!

– Давайте їх сюди!. На шаблі їх!.. Посікти, як капусту!..

– Годі, шльондри! Годі, плюгавці! Скуштували польських шабель?!

– Шановне панство, не репетуйте, як хлопчиська, бо військовополонені подумають, що для вас війна новинка! – заспокоював їх пан Скорашевський. – Це звичайна річ, що військовополонених під час війни беруть.

Добровольці, котрі входили до роз’їзду, з гордістю споглядали на шляхту, яка закидала їх запитаннями:

– Як там було? Легко вони здалися? Чи довелося попітніти? Добре б’ються?

– Добрі з них пахолки, – зупинив їх пан Росинський, – і захищалися гідно, але ж вони не з заліза. Шабля їх долає.

– Так і не змогли вам опертися, еге ж?

– Натиску нашого не витримали.

– Шановне панство, чуєте, що кажуть: натиску не змогли стримати!.. А що?.. Стрімкість це те, що треба!..

– Не забувайте, що стрімкість – понад усе!.. Найкращий це спосіб на шведа!

Якби цій шляхті тієї ж миті наказали кинутися на ворога, стрімкості їм би, мабуть, не забракло. Але ворога не було видно, зате, вже глибокої ночі, пролунав голос сурми перед форпостами. Прибув другий посол із листом від Віттемберґa, котрий закликав шляхту до капітуляції. Юрба, дізнавшись про це, хотіли посланця шаблями порубати, але воєводи прийняли лист, хоча зміст його був зовсім уже безсовісний.

Шведський генерал заявляв, що Карл-Ґустав посилає свої війська родичеві Яну-Казимиру як допомогу проти козаків, тому великополяки мають здатися без опору. Пан Ґрудзінський, читаючи це послання, не міг стримати свого обурення і п’ястуком об стіл ударив, але познанський воєвода хутко втихомирив його запитанням:

– Ви вірите в перемогу?.. Скільки днів ми зможемо захищатися?.. Ви готові взяти відповідальність за ріки шляхетної крові, які завтра можуть бути пролиті?..

Після тривалої наради вирішили не відповідати і чекати, що далі буде. Чекати довелося не довго. У суботу, дня 24 липня, сторожа повідомила, що все шведське військо вигулькнуло навпроти Піли. У таборі закипіло, як у вулику перед забором меду.

Шляхта сідала на коні, воєводи пробігали рядами, видаючи суперечливі накази, тому пан Владислав узяв командування в свої руки і, привівши бійців до ладу, виїхав на чолі кількох сотень добровольців, аби випробувати гарт вояків за річкою і людей до вигляду ворога призвичаїти.

Виступала з ним кіннота доволі охоче, бо шведські каре складалися зазвичай із невеликих бойових одиниць, супроводжуваних групами людей або й поодинці, а їх натренована в мистецтві рукопашного бою шляхта не боялася зовсім. Коли ж вийшли за річку і стали обличчям до ворога, який наближався щораз ближче й уже чорнів довгою лінією на горизонті, наче дрімучий ліс свіжо з-під землі виріс. Розгорталися кінні полки, піхотні, охоплюючи щораз ширший простір.

Шляхта сподівалася, що будь-якої миті сипонуть на неї піхотинці, рейтари, але їх досі не було видно. Зате на віддалених узгір’ях за кількасот кроків зупинилися невеликі купки, в яких видно було людей і коней, і почали крутитися на місці. Побачивши це, пан Скорашевський без зволікання скомандував:

– Ліво – назад!

Ще не відзвучала команда, як на горбочках з’явилися довгі і білі смуги диму і ніби птаство якесь пролетіло зі свистом поміж шляхтою, потім гуркіт трясонув повітрям і водночас пролунали крики та зойки кількох поранених.

– Стій! – крикнув пан Владислав.

Птаство пролетіло вдруге і втретє – і знову свист супроводжували зойки. Шляхта не послухалася наказу командира, що гірше, вона кинулася навтьоки, лементуючи і до небесної допомоги взиваючи. Не встигли командири й оком змигнути, як загін розсіявся по рівнині й хаотично побіг до табору. Пан Скорашевський проклинав, але ніщо не допомогло.

Відігнавши так легко супротивника, Віттемберґ просувався далі, аж врешті зупинився навпроти Устя, перед самими шанцями, які захищала калішська шляхта. Польські гармати нарешті озвалися, але їм моментально відповіли залпи зі шведського боку. Дим влягався спокійно в прозорому повітрі в довгі пасма, розтягуючись поміж військами, а через прогалини між ними бачила шляхта шведські полки, піхоту та кінноту, що розгорталися з вражаючим спокоєм, немов переконані у власній звитязі.

На узгір’ях встановили гармати, підсипали вали, словом, ворог шикувався, не звертаючи анінайменшої уваги на кулі, які, не долітаючи до них, лише обсипали піском і землею працівників біля шанців.

Вивів пан Станіслав Скшетуський ще дві хоругви калішанців, намагаючись сміливою атакою вразити шведів, але ті рухалися неохоче, загін розтягнувся безладною купою, бо коли відважніші гнали коні вперед, боягузи їх навмисно притримували. Два полки рейтарів, посланих Віттемберґом після короткої сутички вигнали з поля шляхту і гнали їх аж під сам табір. Тим часом запали сутінки, які й закінчили безкровну боротьбу.

Проте стрілянина з гармат тривала аж до ночі, після чого канонада замовкла, але в польському таборі здійнявся такий галас, що чутно його було аж на другому березі Нотеці. Гамір виник тому, що кількасот ополченців спробували вислизнути в темряві з табору. Інші, помітивши це, почали їм погрожувати і не відпускати. Хапалися за шаблі. Слова «Або всі, або ніхто!» знову перелітали з вуст в уста. Але з кожною хвилиною міцніла загроза, що втікатимуть усі. Велике невдоволення пролунало й з боку вождів: «Послали нас із голими пузяками проти гармат!» – обурювалися ополченці.

Обурювалися також і діями Віттемберґa, котрий, не поважаючи воєнних законів, проти піхоти не піхотинців посилає, а з гармат вогнем їх несподівано поливає. «Кожен починає так, як йому краще, – торочили вони, – але по-свинськи це – не чолом до чола стати». Інші зневірилися відверто. «Викурять нас звідси, як борсука з нори, – бідкалися легкодухи. – Табір погано облаштований, шанці погано насипані, місце для захисту недоречне». Час від часу озивалися й такі голоси: «Пановe браття! Рятуйтеся»! Інші ж репетували: «Зрада! Зрада!»

Ця ніч була страшна: метушня та розлад наростали з кожною хвилиною, наказів ніхто не слухав. Воєводи повтрачали голови і навіть не пробували повернути лад. Недолугість їхня і недолугість посполитого рушення було видно, як на долоні. Віттемберґ міг би цієї ночі взяти табір приступом дуже легко.

Настав світанок.

День заповідався блідим, хмарним і освітив хаотичне збіговисько зневірених людей, котрі лементували, переважно були п’яні, більше готові до ганьби, ніж до боротьби. До всього лихого шведи переправилися вночі під Дубовим на цей бік Нотеці й оточили польський табір.