На небі почало світати.

Пан Заглоба вже добре нахлявся, коли тричі кинув страшному гетьманові в очі слово «зрадник!» А годиною пізніше, коли вино випарувалося йому з довбешки і коли він опинився разом з обома панами Скшетуськими та паном Міхалом у кейданському замковому підземеллі, нарешті второпав, на яку долю виставив власну шию і товаришів, тому дуже зажурився.

– Що ж тепер буде? – питав він, споглядаючи осоловілими очима на низькорослого лицаря, котрому у важких ситуаціях довіряв найбільше.

– Бодай би мене чорти вхопили! Мені байдуже! – відрубав пан Володийовський.

– Доживемо ще до таких часів і такої ганьби, якої світ і ця Корона ще не знала! – зронив Ян Скшетуський.

– Аби лише дожили, – скривився пан Заглоба, – тоді могли б своїм добрим прикладом гріхи інших виправити. Але чи доживемо? Це ґрунт…

– Страшна річ, не можу повірити! – втрутився Станіслав Скшетуський. – Де щось таке могло трапитися? Рятуйте, панове, бо відчуваю, що розум втрачаю. Дві війни, третя козацька. І до того зрада, як зараза: Радзієвський, Опалинський, Ґрудзінський, Радзивілл. Не інакше, як кінець світу настає і судний день! Нехай земля розверзнеться під нашими ногами. Милий Боже, я з глузду їду!

І, поклавши руки на потилицю, став кидатися вздовж і поперек підвалу, як дикий звір по клітці.

– Чи, може, помолитися? – сказав він нарешті. – Боже милосердний, рятуй!

– Заспокойтеся, пане, – зітхнув пан Заглоба, – зараз не час у відчай впадати!

Пан Станіслав зуби стиснув, нестяма його заполонила.

– Щоб ви здохли! – кинув він панові Заглобі. – Це все ваша ідея: поїздка до цього зрадника! Щоб вас обох помста наздогнала!

– Спам’ятайся, Станіславe! – обірвав його пан Ян суворо. – Того, що сталося, ніхто не міг передбачити. Терпи, бо не один терпиш, і знай, що наше місце тут, а не деінде. Господи Боже, змилуйся не над нами, але над цією нещасною вітчизною!

Пан Станіслав нічого не сказав, лише руки заламував, аж суглоби тріщали.

Замовкли. Лише пан Міхал свистів у відчаї крізь зуби і волів бути байдужим до всього, що біля нього діялося, хоча по суті він терпів подвійно – по-перше, над нещастям вітчизни, а по-друге, що гетьманові не скорився. Для цього жовніра до мозку костей це була найжахливіша річ. Він волів би краще тисячу разів загинути.

– Не свистіть, пане Міхале! – попросив його пан Заглоба.

– Начхати!

– Дивна річ. Чому ніхто з вас не подумав, чи не має можливості врятуватися? А над цим варто помізкувати! Ми що, маємо гнити в цьому підвалі, коли кожна рука батьківщині потрібна? Коли один порядний мусить десятьох зрадників перекрити?!

– Батько має слушність! – погодився Ян Скшетуський.

– Ви один не одуріли від болю. Як вважаєте, що цей зрадник має намір із нами зробити? Не на горло ж усіх нас покарає?

Пан Володийовський вибухнув реготом відчаю.

– І то чому ж? Цікаво було б знати. Чи не має він інквізиції? Чи не має меча? Навряд чи ви знаєте Радзивіллa.

– Що ви торочите! Яке ж йому право надане?..

– Наді мною – гетьманське, а над вами – насильство!

– За яке буде змушений відповідати.

– Перед ким? Перед шведським королем?

– Вмієте ви втішити! Нема про що балакати!

– Я навіть не думав вас утішати.

Усі замовкли й якийсь час було чутно лише розмірені кроки шотландських піхотинців за дверима підвалу.

– Нема ради! – пінився пан Заглоба. – Тут треба щось зметикувати.

Ніхто йому не відповів, тому шляхтич продовжив:

– Не можу повірити, щоб нас на смерть засудили. Якби за кожне слово, на п’яну голову сказане, голову рубати, то жоден шляхтич у цій Речі Посполитій із головою не ходив би. А neminem captivabimus?83 Це якісь дурнуваті вибрики.

– Маєте за приклад себе і нас! – зауважив Станіслав Скшетуський.

– Це сталося поквапом, не повірю беззаперечно в те, що князь на таке наважиться. Ми тут чужі, жодним чином під його юрисдикцію не підпадаємо. Він мусить громадську думку враховувати і з насильства не може починати, щоб проти себе шляхту не налаштовувати. Правду кажу! Завелика нас купа, щоб усім голови постинати. Над офіцерами має право, цього не можу заперечити, але гадаю, що на військо він озиратиметься, яке про своїх не забариться запитати. А де ваша хоругва, пане Міхале?

– В Упітi!

– Скажіть, а ви впевнені, що ваші люди вам вірними залишаться?

– Звідки ж я можу знати? Вони мене поважають, але й знають, що гетьман стоїть наді мною.

Пан Заглоба на якусь мить замислився.

– Дайте мені до них доручення, аби мене в усьому слухали, як вас, якщо я поміж них об’явлюся.

– Вам здається, що ви вже вільний!

– А що мені може завадити? Я бував і в гірших халепах і Бог мене рятував. Дайте доручення мені й обом панам Скшетуським. Хто перший вислизне, той одразу до хоругви вирушить й іншим її на порятунок приведе.

– Ви, мабуть, марите! Шкода часу на балаканину! Хто звідси вислизне! Та й на чому, врешті-решт, я напишу наказ? Маєте папір, чорнило, пера? Зовсім голову втратили.

– Відчай! – поставив діагноз пан Заглоба. – Тоді дайте мені хоча б свій перстень!

– Беріть і дайте мені спокій! – відмахнувся пан Володийовський.

Пан Заглоба перстень узяв, одягнув його на мізинець і став походжати в задумі.

Тим часом каганець задимів і згас. Приміщення накрила суцільна темрява. Лишень крізь ґрати високого вікна виднілися кілька зірочок, що миготіли на погожому небі. Пан Заглоба не зводив погляду з цих ґрат.

– Якби небіжчик Підбийп’ята був живий і був із нами, – бурмотів стариган, – то вирвав би ґрати і ми б уже за годину опинилися за межами Кейдан.

– Зможете підсадите мене аж до вікна? – пожвавився Ян Скшетуський.

Пан Заглоба з паном Станіславом стали під стіну, пан Ян виліз їм на плечі.

– Тріщить! Як мені Бог милий, тріщить! – загукав пан Заглоба.

– Що, батьку, таке кажете! – здивувався Ян. – Я ж іще не почав тягнути.

– Залізайте вдвох із племінником, я вас там якось уже втримаю. Не раз я жалів пана Міхалa, що він такий малий, а тепер жалію, що не менший, бо міг би, як змія, вислизнути.

Але пан Ян зістрибнув на підлогу.

– Шотландці стоять із того боку! – пояснив він.

– Щоб їм у соляні стовпи перекинутися, як дружина Лота. Темно тут, хоч в око стрель. Незабаром світати почне. Гадаю, що нам щось пожерти принесуть, бо навіть негідники знають, що військовополонених не можна голодом морити. Може, також Бог змусить гетьмана схаменутися. Ніч не одному сумління гризе, а чорти грішників непокоять. Та не може бути, щоб до цього підвалу був лиш один вхід? За дня тут оглянуся. Голова моя важка, тому жодного фортеля вигадати не можу. Завтра Бог кмітливості допоможе, а тепер почнімо молитви промовляти, пановe, і просімо Матінку Божу про порятунок із цієї єретичної в’язниці.

І бранці стали молитися і літанію до Матері Божої відмовляти, після чого обоє пани Скшетуські і пан Володийовський замовкли, сповнені нещастя, і лише пан Заглоба тихо бурмотів:

– Інакше й бути не може, – бурчав дідуган, – не пізніше, ніж завтра, нам оголосять: на вихід! Будьте з Радзивіллом, вам усе пробачать, ще й винагородять! Так буде? Гаразд! Я буду з Радзивіллом! І тоді ще побачимо, хто кого одурить. То ви до в’язниці шляхту пакуєте, на вік і на заслуги не зважаючи? Гаразд! Кому шкода, тому плач! Дурень буде внизу, а мудрий – згори. Пообіцяю, що захочуть, але того, що виконаю, навіть на латки для чобіт не вистачить. Якщо ви присяги вітчизні не дотримали, то доброчесний той, хто й вам не дотримає. Але це правда, що надходить остання година для Речі Посполитої, якщо найвидатніші її сановники з ворогом єднаються. Такого в світі ще не бувало, і, мабуть, державу доведеться втратити. Чи є в пеклі досить мук для власне таких зрадників? Чого тому Радзивіллoвi бракувало? Maлo йому ця вітчизна дала, що її, як Юда, продав, і це в час найбільших випробувань, під час трьох воєн!.. Праведний, праведний гнів твій, Господи, нашли на нього кару якнайшвидше! Хай буде так! Амінь! Тільки б звідси якнайшвидше на свободу вибратися – нароблю я вам партизанів, ясновельможний гетьмане! Пізнаєте, яка зрада на смак. Будете мене ще за приятеля вважати, але якщо кращих друзів не знайдете, то не полюйте ніколи на ведмедя, хіба вам ваша шкура набридла.