Так патякав собі пан Заглоба. Тим часом спливла одна і друга година і нарешті стало світати. Сірі відблиски, що потрапляли крізь ґрати, розпорошували повільно темряву, що панувала в підвалі і, витягнули з неї понурі лицарські постаті, що сиділи під стінами. Пан Володийовський і два пани Скшетуські дрімали від утоми, але коли ще посвітлішало, із замкового подвір’я долетіли відголоси жовнірських кроків, дзенькіт зброї, тупіт копит і звуки сурм біля брами. Лицарі посхоплювалися на рівні ноги.

– День починається не надто успішно! – зауважив пан Ян.

– Дай, Боже, щоб закінчився сприятливіше, – відповів пан Заглоба. – Знаєте, пановe, що я вночі надумав? Нас точно пригостять дарованим життям, якщо на службу до Радзивіллa стати й якщо в зраді допомагати погодимося. І ми маємо на таке погодитись, аби волею скористуватися і за вітчизну стати.

– Нехай мене Бог боронить, щоб я став зраду підписувати, – відрубав пан Ян, – бо хоч би потім від зрадника відступив, все одно моє прізвище на ганьбу моїм дітям між зрадниками залишиться. Не зроблю цього, краще вже померти.

– Я також! – підтримав брата пан Станіслав.

– А я вас наперед попереджаю, що зроблю це. На фортель є фортель, а потім буде, як Бог дасть. Ніхто не подумає, що я з доброї волі чи щиро це зробив. І нехай цього змія Радзивіллa чорти до пекла заберуть! Ще побачимо, чиє буде згори.

Подальшу розмову обірвали крики, що долинали знадвору. Чулися в них зловісні акценти гніву та збурення. Водночас лунали поодинокі голоси команди та відлуння кроків цілих натовпів, і важкий гуркіт, наче від перекочуваних гармат.

– Що там діється? – поцікавився пан Заглоба. – Може, дав би Всевишній, то якась допомога для нас?

– Це незвичайні звуки, – погодився пан Володийовський. – Нумо, підсадіть мене до вікна, то я хутко розпізнаю, що там таке.

Ян Скшетуський узяв його під боки і підняв, як дитину, догори, а пан Міхал схопився за ґрати і став пильно розглядати подвір’я.

– Є щось, є! – енергійно заговорив молодик. – Бачу угорську надвірну хоругву піхоти, якою пан Оскеркo командував. Вони йому були вірні, але він також під арештом. Точно про нього питають. Стоять у бойовому шикуванні. Поручник Стахович із ними, він приятель пана Оскерка.

У цю мить крики стали ще голоснішими.

– Ґанхов до них приїхав. Балакає щось із паном Стаховичем. А який крик!.. Бачу, пановe, як пан Стахович із двома офіцерами відходять від хоругви. Йдуть, мабуть, до гетьмана посланцями. Як мені Бог милий, бунт поширюється у війську. Гармати проти угорців викотили і шотландський загін також у бойовому шикуванні. Товариство з польських хоругв збирається біля угорців. Без них не мали б такої сміливості, бо в піхоті жорстка дисципліна.

– Хай Бог милує! – викрикнув пан Заглоба. – В цьому наш порятунок!.. Пане Міхале, а чи багато є польських хоругв?.. Бо ці якщо збунтуються, то збунтуються.

– Гусарська пана Станкевичa і панцерна пана Мирськогo стоять за два дні дороги від Кейдан, – перелічив пан Володийовський. – Якби вони тут були, їх би не посміли заарештувати. Зачекайте. Є драгуни Харлампія, один регімент84, другий Мелешка, ці стоять при князеві. Пан Нев’яровський також стоїть біля князя, але його полк далеко. Два шотландських регіменти.

– Тобто при князеві є чотири.

– Й артилерія під паном Корфом: ще два регіменти.

– Ой! Щось забагато!

– І хоругва пана Кміцицa, озброєна до зубів. Шістсот людей.

– А пан Кміциц на чиєму боці?

– Я не знаю.

– Ви його бачили? Кинув учора булаву, чи ні?

– Невідомо.

– А хто проти князя? Які хоругви?

– Насамперед це угорці. Людей із двісті. Ще є купа різномастого товариства з-під булави пана Мирського та пана Станкевичa. Є трохи шляхти. І пан Кміциц, але я в цьому не впевнений.

– А щоб його!.. Прости, Господи. Мало!.. Замало!..

– Ці угорці двох полків вартують. Старий жовнір і вивчений! Зачекайте… Ґноти запалюють у гарматах, битва назріває.

Пани Скшетуські мовчали, а пан Заглоба вертівся, як на пательні.

– Бий зрадників! Бий сучих синів! Ех, Кміциц! Кміциц! Все від нього залежить. Сміливий він вояк?

– Як диявол… Готовий на все.

– Не може бути інакше, тільки він на наш бік встане.

– Бунт у війську! Ось, до чого гетьман довів! – спересердя вигукнув пан Володийовський.

– І хто тут бунтівник? Військо чи гетьман, котрий проти власного пана збунтувався? – спитав пан Заглоба.

– Бог це засудить. Зачекайте… Знову там якийсь рух. Частина драгунів Харлампія стає біля угорців. Лише добра шляхта в цьому регіменті служить. Чуєте, як кричать?

– Полковників! Полковників! – закликали грізні голоси з подвір’я.

– Пане Міхале! На Божі рани, гукніть їм, щоб послали по вашу хоругву і по панцерне та гусарське товариство.

– Цить!

Тоді пан Заглоба сам почав волати:

– Пошліть по решту польських хоругв і в пень тих зрадників!

– Тихо будьте!

Враз, не у дворі, але на задах замку пролунав короткий обірваний залп мушкетів.

– Ісусе, Маріє! – верескнув пан Володийовський.

– Пане Міхале, що там таке?

– Не вагаючись розстріляли пана Стаховичa і двох офіцерів, котрі виступили делегатами, – гарячкував пан Володийовський. – Не може бути!

– Муки Господа нашого! Тож на жодну амністію не можна й сподіватися.

Гуркіт пострілів заглушив подальшу розмову. Пан Міхал конвульсивно схопився за ґрати і притиснув до них чоло, але впродовж хвилини нічого не міг бачити, крім ніг шотландських піхотинців, вишикуваних тут же за вікном. Залпи мушкетів щораз густішали, а до цього озвалися й гармати. Сухі удари куль об стіну над підвалом було чутно чудово, наче градом осипало. Аж стіни замку тряслися.

– Пане Міхале, стрибайте, бо ще загинете там! – закликав пан Ян.

– Нізащо. Кулі лягають вище, а з гармат стріляють у протилежний бік. Нізащо не зійду.

І пан Володийовський, ще дужче схопившись за ґрати, підтягнувся весь у віконний отвір, і більше не мав потреби спиратися на плечі пана Скшетуськогo. У підвалі, щоправда, зробилося темно, бо віконце було мале і пан Міхал, хоч і худорлявий, затулив його повністю, зате товариші, котрі залишилися внизу, мали щоразу свіжі повідомлення з поля бою.

– Вже бачу тепер! – гарячкував пан Володийовський. – Угорці вперлися в стіну і звідти стріляють. Га! Я боявся, щоб докупи не збилися, бо гармати б їх умить спопелили. Добрі жовніри! Як мені Бог милий! Навіть без офіцерів знають, що треба робити. Знову задиміло! Нічого не бачу.

Постріли стали слабнути.

– Бoжe милий! Не відкладай кари! – голосив пан Заглоба.

– Що там, пане Міхале? – спитав пан Скшетуський.

– Шотландці атакують.

– Грім і блискавка! І ми мусимо тут сидіти! – спалахнув пан Станіслав.

– О, вже є! Галябардисти! Угорці їх шаблями рубають! Ах! Бoжe! Зле, що ви не можете побачити! Що за жовніри!

– І між собою б’ються, замість із ворогом.

– Угорці перемагають! Шотландці ліворуч відступають. Бог мій захисник! Драгуни пана Мелешка переходять на їхній бік!.. Шотландці між двох вогнів. Корф не може з гармат стріляти, бо й шотландців накриє. Бачу вже і Ґанховoві мундири між угорцями. Вони атакують браму. Хочуть вибратися звідси. Несуться, як буря! Все ламають!

– Ех? Як же це? Як я хотів би, щоб замок здобули, – крикнув пан Заглоба.

– Байдуже! Завтра повернуться з хоругвами пана Мирськогo та пана Станкевичa. Нічого собі! Харлампій загинув!.. Ні! Встає, поранений. Вже, вже вони при брамі. Що таке? Це що, шотландська охорона брами переходить на бік угорців? Бо відкривають ворота. Клубиться з того боку. Бачу пана Кміцицa! Кміциц! Кміциц із кіннотою б’ється через браму!

– На чиєму боці? На чиєму боці? – лементував пан Заглоба.

Якийсь час пан Міхал не відповідав, але недовго. Гамір, брязкіт зброї та зойки лунали тим часом із подвоєною силою.

– Вже по них! – крикнув вражений пан Володийовський.