Неспокійний і понурий настрій цього бенкету дратував його без міри. Було йому просто нестерпно. Бенкет із кожною хвилиною ставав усе похмурішим. Присутнім здавалося, що вони забавляються під свинцевим дахом, який спирається на їхні голови. Тим часом новий гість зайшов до зали. Князь, побачивши його, заволав:

– Це пан Суханець, від брата Богуслава! Мабуть, із листами?

Новоприбулий низько вклонився.

– Саме так, ясновельможний княже!.. Я їду прямо з Підляшшя.

– Давайте ж листи, а самі сідайте за стіл. Прошу мене вибачити, що я читання не відкладу, хоч при бенкеті сидимо, бо можуть там бути новини, якими захочу з вами поділитися. Пане маршалку, прошу там пам’ятати про нашого посланця.

Кажучи це, князь узяв із рук пана Суханця пачку листів і почав квапливо ламати печатку першого з них.

Присутні вибалушили цікаві очі на його обличчя і намагалися відгадати з нього зміст послання. Перший лист проте не сповіщав, либонь, нічого хорошого, бо княже обличчя налилося кров’ю й очі заблисли диким гнівом.

– Пановe браття, – ледь вимовив гетьман, – князь Богуслав доповідає мені, що ті, хто волів конфедеруватися, ніж на ворога під Вільно йти, тепер маєтки мої на Підляшші пустошать. Легше по селах із бабами воювати!.. Гідні лицарі, нічого не скажеш!.. Байдуже, нагорода їх не омине!..

Після цього сягнув по другого листа, але ледве на нього оком кинув, обличчя його освітилося посмішкою тріумфу та радощів.

– Сєрадське воєводство здалося шведам, – крикнув він, – і вслід за Великою Польщею прийняло протекцію Карла-Ґуставa.

А за хвилину знову:

– А це найсвіжіша пошта! Добра новина, шановне панство! Яна-Казимира розбили під Видавою та Жарновом!.. Його військо відступає! Король відступає на Краків, шведи його переслідують. Пише мені брат, що і Краків мусить упасти.

– Радіймо ж, шановне панство! – зауважив дивним голосом пан Щанецький.

– Так, радіймо! – повторив гетьман, не зауваживши тону, яким пан Щанецький це сказав.

І радість променіла від усієї княжої постаті, обличчя стало в одну мить немов молодшим, очі набрали блиску. Тремтячими від щастя руками він розірвав печатку останнього листа, глянув, засяяв увесь, як сонце і зарепетував:

– Варшаву взяли!.. Хай живе Карл-Ґустав!

Аж тут він помітив, що враження, яке ця інформація справляє на присутніх, дуже різниться від того, що він сам відчував. Всі немов води в рот набрали і непевно дивилися вперед. Дехто супив брови, хтось обличчя затулив руками. Навіть гетьманські придворні, навіть люди слабкого духу не сміли наслідувати княжу радість від звістки, що Варшаву взяли, що Краків мусить впасти і що воєводства одне за одним відрікаються свого короля і здаються ворогові. Було щось потворне в цьому задоволенні, з яким головний вождь половини війська Речі Посполитої й один із найвищих її сенаторів сповіщав про поразки батьківщини. Князь зрозумів, що потрібно пом’якшити враження.

– Шановне панство, – промовив гетьман, – я першим би плакав разом із вами, якби йшлося про шкоду Речі Посполитій, але тут держава шкоди не отримує, лише пана змінює. Замість невдахи Янa-Казимира матиме великого та успішного воїна. Я бачу вже закінчення всіх воєн і розбитих ворогів.

– Має ваша світлість рацію! – погодився пан Щанецький. – Кухоль у кухоль те саме казали пани Радзієвський та Опалинський під Устям. Радіймо, шановне панство! На згубу Янoвi-Казимиру!..

Сказавши це, пан Щанецький відсунув із гуркотом крісло, встав і вийшов із зали.

– Несіть найкращі вина, що є в підвалах! – закричав князь.

Пан маршалок побіг виконувати наказ. У залі закипіло, як у вулику. Коли перше враження минулося, шляхта почала міркувати над вістями і дискутувати. Розпитували пана Суханця про подробиці з Підляшшя та прилеглого Мазовша, яке шведи вже зайняли.

За мить укотили в залу засмолені діжки і стали вибивати в них кілки. Настрій покращився і поступово ставало все веселіше. Щораз частіші голоси взялися повторювати: «Сталося! Немає вже ради!», «Може буде краще! Треба змиритися з долею!», «Князь не дасть нас скривдити!», «Краще нам, ніж іншим. Хай живе Януш Радзивілл, воєвода наш, гетьман і князь!»

– Великий литовський князь! – додав пан Южиц.

Але цього разу не відповіли йому вже ні мовчанням, ні сміхом, а запально кількадесят охриплих горлянок заревіло разом:

– Цього бажаємо! Від серця і душі бажаємо! Хай живе! Хай панує!

Магнат встав з обличчям червоним, як рак.

– Дякую вам, пaнoвe браття!.. – сказав він серйозно. У залі від світла та людського дихання зробилося задушливо, як у лазні. Панна Олександра нахилилася через пана Кміцицa до расейняйського мечника.

– Мені зле, – повідомила вона, – ходімо звідси.

Обличчя її було бліде, а на чолі блищали краплі поту. Але мечник кинув неспокійний погляд на гетьмана, остерігаючись, чи покидання столу йому не нашкодить. У полі він був хоробрим вояком, але дуже боявся Радзивіллa.

Тим часом до всіх неприємностей гетьман додав іще:

– Мій ворог той, хто зі мною всіх тостів до дна не пив, бо я сьогодні веселий!

– Чула? – розсердився мечник.

– Дядьку, я більше не можу, мені зле! – благала Олюнька.

– Тоді без мене, – відповів мечник.

Панночка піднялася, намагаючись вислизнути так, щоб нічиєї уваги не привертати, але сил їй забракло і юнка схопилася за бильце крісла. Раптом їй підставили сильне лицарське плече і підтримали вже майже мліючу.

– Я вас відведу! – запропонував пан Анджей.

І не питаючи дозволу, обійняв її за талію, наче залізним обручем, але дівчина все важчала, і поки дійшли до дверей, безвладно повисла на плечі парубка.

Тоді він узяв її на руки, так легко, як дитину, і виніс із зали.

Того ж вечора, після закінчення бенкету, пан Анджей запрагнув обов’язково побачитися з князем, але йому повідомили, що князь зайнятий таємною розмовою з паном Суханцем. Тому молодик прийшов наступного дня вже із самого ранку, і його негайно до панської особи пустили.

– Ваша світлосте, – заявив він, – я прийшов із проханням.

– Що хочете, щоб я для вас зробив?

– Не можу тут більше жити. Щодня щораз більша для мене це мука. Нічого тут, у Кейданaх, мене не вабить. Хай ваша княжа світлість загадає мені якесь завдання, хай мене пошле, куди схоче. Я чув, що полки мають на Золотаренка рушати. Я піду з ними.

– Радий би Золотаренкo погаласувати з нами, але йому зараз не до нас, бо тут уже шведська протекція, і ми також на нього без шведів не можемо рушати. Граф Маґнус надто поволі рухається і відомо чому! Бо мені не довіряє. Але чому вам так погано в Кейданах при нашому боці?

– Ваша світлосте, будьте до мене ласкаві, бо мені так кепсько, що й сказати не вмію. Правду кажучи, я думав, що інакше все піде. Гадав, що будемо битися, що жити будемо у вогні і в димі, у сідлі вдень і вночі. Для такого мене Господь Бог створив. А тут сиди, слухай теревені та диспути, гний у бездіяльності або полюй на своїх, замість на ворога. Не можу такого витримати, просто не можу. Я волію сто разів смерть, як мені Бог милий! Чиста мука!

– Знаю я, з чого цей відчай походить. Aмури це, нічого більше! Коли постарієтесь, то буде сміятися з цієї муки. Я бачив це вчора, що у вас із тією дівчиною не клеїться і щораз більше.

– Мені до неї байдуже, а їй до мене. Що було, те загуло!

– А що, вона вчора занедужала?

– Еге ж.

Князь помовчав.

– Я вам радив уже і ще раз раджу, – озвався нарешті гетьман, – якщо вам про неї йдеться, то беріть її, з її волею чи без неї. Я накажу вас обвінчати. Буде трохи зойків і плачів. Але це дурня! Після шлюбу візьмете її у свої покої. А якщо ще й завтра плакатиме, то існує право чоловіка!

– Я прошу вашу світлість про якесь військове завдання, а не про шлюб! – різко зауважив пан Кміциц.

– То ви її вже не хочете?

– Не хочу. Ні я її, ні вона мене! Хоч би навіть душа моя обірвалася, не буду її ні про що просити. Я хотів би лише опинитися якнайдалі, щоб про все забути, поки ще мій розум не затьмарився. Тут немає що робити, а бездіяльність за все найгірша, бо неспокій людину гризе, як хвороба. Хай ваша світлість пригадає собі, як вам учора було важко, поки добрі новини не надійшли. Так мені є сьогодні і так буде. Що маю робити? За голову вхопитися, щоб її гіркі думки не роздирали, і сидіти? Що я тут висиджу? Всевишній знає, що це за часи, Бог знає, що це за війна така, якої ні збагнути, ні розумом обійняти не можу. Від того ще важче. Ось, як мені Бог милий, якщо ваша світлість мене не використаєте, то хіба втечу, ватагу зберу і битимусь.