– Проти кого? – поцікавився князь.

– Проти кого? Піду під Вільно і буду ворогів шарпати, як Хованськогo мотлошив. Відпустіть, ваша світлосте, зі мною мою хоругву, бо війна почнеться!

– Ваша хоругва мені тут потрібна проти внутрішнього ворога.

– Страшний біль, нестерпна мука в Кейданах із зкладеними руками вартувати, або за якимось паном Володийовським ганятися, котрого я волів би при стремені за товариша мати.

– Маю завдання для вас, – промовив князь. – Під Вільно вас не відпущу, і хоругви не дам. Але якщо всупереч моїй волі підете і зібравши ватагу поїдете, то знайте, що тим самим припините мені служити.

– Але вітчизні служитиму!

– Той батьківщині служить, хто мені служить. Я вже про це вам казав. Пригадайте також, що ви мені присягнули. До того ж, якщо на вільні хліби підете, то водночас вийдете з-під юрисдикції моєї інквізиції, а там суди з вироками на вас чекають. Для власного добра не варто цього робити.

– Та що там тепер суди означають!

– За Кoвном нічого, але тут, де ще спокійна країна, вони не перестали функціонувати. Ви можете, щоправда, не з’явитися, але вироки винесуть і над вами вони тяжітимуть аж до спокійніших часів. Кого раз до сурми вкладуть, тому й через десять років пригадають, а вже шляхта ляуданськa припильнує, щоб про вас не забули.

– Чесно кажучи, ваша світлосте, як прийде покута, то я скорюся. Давніше готовий я був навіть із усією Річчю Посполитою війну вести і на стільки вироків собі заробити, скільки небіжчик пан Лящ, котрий казав собі ними шубу підшити. Але тепер якась болячка виросла мені на сумлінні. Людина боїться зайти далі, ніж хотіла б, і душевний неспокій про все її точить.

– То ви такий педант? Але менше з тим! Я казав, що якщо хочете звідси їхати, то функцію для вас маю і дуже почесну. Ґанхов мені за неї вже всі очі виїв і дорікає щодня. Вже я думав, щоб йому її віддати. Будь-кого не можу послати, бо потрібен мені там хтось визначний, не з будь-яким прізвищем і не чужим, а польським, яке б саме собою свідчило, що не всі мене покинули і що є ще впливові громадяни, котрі мене тримаються. Ви до того придатні, бо і фантазію маєте добру, і бажаєте, щоб вам вклонялися, а не ви комусь.

– А про що йдеться вашій світлості?

– Потрібно поїхати в далеку подорож.

– Сьогодні ж готовий!

– І власним коштом, бо в мене з грошима куцо. Одні маєтки ворог зайняв, інші свої пустошать, і нічого не доходить вчасно. А все військо, що при мені є, перейшло тепер на моє утримання. Я впевнений, що мені пан підскарбій, котрий у мене під замком сидить, і гроша не виділить, і не лише тому, що не схотів би, а тому, що й сам не має. З громадських грошей я беру не питаючи, але ж скільки їх ще є? Від шведів скоріш за все ви коштів також не отримаєте, бо їм самим на вигляд кожного шеляга руки трясуться.

– Вашій світлості не потрібно продовжувати! Якщо поїду, то власним коштом.

– Але там потрібно багато вкладати, не жаліти!..

– Нічого не жалітиму!

Обличчя гетьмана просвітліло, бо він справді готівки не мав, хоча й нещодавно Вільно пограбував, але й жадібним був від природи. Правдою було також і те, що грабунки його майна, що тягнуться від Інфлянтів до Києва і від Смоленська до Мазовша, припинили надходження коштів, а витрати на військо з кожним днем зростали.

– Це мені подобається! – втішився вельможа. – Ґанхов зараз би почав нити, а ви зовсім інші. Тому слухайте, в чому річ.

– Слухаю уважно.

– Спочатку ви поїдете на Підляшшя. Небезпечна це дорога, бо там є конфедерати, котрі з табору вийшли і проти мене змовилися. Як їх оминути, ваша проблема. Той Якуб Кміциц, може, б вас і не чіпав, але стережіться панів Гороткевичa, Жеромськогo, а особливо Володийовськогo з його ляуданською компанією.

– Я вже був у їхніх руках і нічого мені не сталося.

– Це добре. Треба вступити до Заблудовa, де сидить пан Гарасимович. Накажете йому, щоб які можна гроші з маєтків, публічних податків і звідки можна зібрав і мені надіслав, але не сюди, а до Tільжа, куди вже перевезли всі мої речі. Що зможе заставити з майна або з інвентарю, хай заставляє! Що буде можна взяти від євреїв, нехай візьме. Також хай поміркує, як конфедератів згубити. Але то вже не ваша справа, я дам йому власноручні інструкції. Ви йому листа віддайте і хутко вирушайте до Тикоцинa, до князя Богуслава.

Тут гетьман зупинився і став голосно дихати, бо довша розмова мучила його дуже. Пан Кміциц вдивлявся в нього жадібно, бо йому душа рвалася в путь. Молодик відчував, що ця мандрівка, сповнена очікуваних пригод, стане бальзамом на його внутрішній смуток.

Магнат перевів подих і продовжив:

– У голові не вкладається, чому князь Богуслав досі сидить на Підляшші?.. Заради Бога! Може згубити мене і себе. Будьте уважні з тим, що кажу, бо хоч віддасте йому мої листи, потрібно також його живим словом підтримати та пояснити все, що написати не вдасться. Знайте ж, що вчорашні звістки були добрі, але не такі добрі, як я шляхті сказав, і навіть не такі добрі, як я сам собі уявляв. Шведи, щоправда, перемагають: зайняли Велику Польщу, Мазовше, Варшаву, Сєрадське воєводство скорилося їм, женуть Янa-Казимира під Краків і Краків займуть, як Господь Бог на небі. Пан Чарнецький має його захищати, той свіжо спечений сенатор, але мушу визнати, що він добрий жовнір. Хто може передбачити, що станеться?.. Шведи, звісно, вміють здобувати фортеці, та й не було навіть часу на укріплення Кракова. Цей дуже строкатий каштелянчик зможе триматися місяць, два, три. Стаються часом і такі дива, як всі ми пам’ятаємо під Збаражем. Тому якщо буде запекло триматися, чортяка може все задом наперед обернути. Вчіться політичних викрутасів. Знайте також, що у Відні не будуть прихильно дивитися на зростаючу шведську могутність, можуть і допомогу надати. Татари також, я це знаю добре, схильні допомагати Янoвi-Казимиру, на козацтво і Москву навалою вирушать, а тоді українські війська Потоцького прийдуть на допомогу. Сьогодні Ян-Казимир у відчаї, але завтра може його щастя повернутися.

Тут князь був змушений знову дати перепочинок стомленим грудям, а пан Анджей дивного зазнав відчуття, яке сам собі поки що не вмів пояснити. Ось він, однодумець Радзивілла та шведів, відчував немовби велику радість від думки, що фортуна може від шведів відвернутися.

– Розповів мені пан Суханець, – правив далі князь, – як усе було під Видавою та Жарновом. У першій сутичці наші сили… я хотів сказати польські, стерли шведів на порох. Це вам не посполите рушення. І шведи купу війська втратили.

– Але ж вікторія таки була за ними?

– Була, бо хоругви Яна-Казимира збунтувалися, і шляхта оголосила, що стоятиме в колоні, а битися не хоче. Виявилося, що в полі шведи не більше за кварцяних вміють. Ще одна або дві вікторії, i дух може змінитися. Якщо Янoвi-Казимиру надійде грошова допомога, щоб міг воякам заплатити, то вони і не бунтуватимуть. Потоцький не має так багато людей, але це загартовані хоругви й кусючі, як оси. Татари прийдуть із ним, й електор нам на додачу не підходить.

– Тобто?

– Ми з Богуславом розраховували, що він із шведами і з нами в лігу увійде, бо знаємо про його наміри Річ Посполиту втримати. Але він занадто обережний і про власне добро лише піклується. Чекає, вочевидь, що буде, а тим часом входить у лігу, але вже з прусськими містами, які вірно за Яном-Казимиром стоять. Гадаю, що в цьому буде якась зрада, хіба б електор не був собою або зовсім у шведській фортуні засумнівався. Але поки це з’ясується, тим часом ліга проти шведів виступить, і хай лише їхня нога у Малій Польщі опиниться, як відразу ж Велика Польща та Мазовше повстануть, пруссаки з ними підуть, і може все змінитися.

Тут князь сіпнувся, немов наляканий таким прогнозом.

– Що може змінитися? – уточнив пан Кміциц.

– Шведська нога з Речі Посполитої не вийде! – відрубав понуро князь.

Пан Анджей насупив брови і мовчав.

– Тоді, – продовжив низьким голосом гетьман, – і наша фортуна впаде так низько, як колись була високо.