Усміхнувся на це задоволено пан Володийовський і сказав:

– Дух ваш за тіло дужчий, бо тіло ваше ще немічне.

Та й почав відкланюватися, але пан Анджей не відпускав, дякував і вином хотів пригостити.

Як вже добре звечоріло, малий лицар покинув Любич й у Водокти попрямував.

– Найкраще її за гострі слова винагороджу, – казав сам собі полковник, – коли їй скажу, що пан Кміциц не лише ліжка, але й неслави уникає. Не цілком він ще зіпсутий чоловік, лише дуже запальний. Гарно її цим утішу і так гадаю, що мене тепер краще прийме, ніж тоді, коли їй самого себе пропонував.

Тут добродушний пан Міхал зітхнув:

– Якби ж то знати, чи є хтось на світі і для мене призначений?

Так собі міркуючи, вершник доїхав до Водоктів. Патлатий жемайтієць вибіг до коловерті, але не квапився відчиняти, лише повідомив:

– Спадкоємиці немає вдома.

– Вона поїхала?

– Поїхала.

– Куди?

– Хто її зна!

– А коли повернеться?

– Хто її зна!

– Балакай по-людськи! Не казала, коли повернеться?

– Бог дасть, зовсім не повернеться, бо з возами виїхала і з лантухами. Я так собі мізкую, що далеко і надовго.

– Справді? – буркнув пан Міхал. – Ось що я чудового накоїв!..

Зазвичай, коли тепліші промені сонця починають прориватися крізь стіну зимових хмар і коли перші паростки з’являються на деревах, а зелені стебла збіжжя колосяться на вологих полях, надія на краще западає в людські серця. Але весна 1655 року не принесла звичайної втіхи для засмучених у Речі Посполитій людей. Весь її східний кордон, від півночі аж по Дике Поле на півдні, були опоясані немовби вогняною стрічкою і весняні зливи не могли згасити пожежі, а та стрічка ставала щораз ширшою і щораз розлогішe займала землі. До того ж на небі з’явилися ознаки лихої ворожби, що прогнозувала поразки та нещастя. Раз по раз із линучих хмар на небі утворювалися наче високі башти, гейби фортечні фланги, які потім обвалювалися з гуркотом. Блискавки також били в землю, ще снігом покриту, соснові ліси жовкли, а галуззя дерев дивовижно корчилося, набуваючи хворобливого вигляду. Тварини та птахи падали від якоїсь невідомої пошесті. Крім цього, і на сонці спостерігалися незвичайні плями, які набували вигляду руки, що яблуко тримає, пробитого серця та хреста. Думки ставали все тривожнішими, навіть ченці губилися в здогадах, що б ці знаки могли означати. Дивний якийсь неспокій охоплював усі людські серця.

Пророкували нові війни і раптом, лише Бог знає звідки, зловісна чутка почала кружляти з вуст у вуста селами та містами, що з боку шведів наближається буря. На перший погляд, ніщо не могло підтвердити цю звістку, бо укладене зі Швецією перемир’я ще шість років мало бути чинне, однак про небезпеку війни згадували і на сеймі, який король Ян-Казимир скликав 19 травня у Варшаві.

Усе більше неспокійних очей зверталося до Великої Польщі, на яку буря передусім могла звалитися. Пан Лещинський, воєвода лежайський, і пан Нарушевич, польний писар литовський, поїхали посольством до Швеції. Але їхня делегація, замість заспокоїти чутки, розпалила ще більший неспокій.

«Легація ця війною пахне», – писав Януш Радзивілл.

– Якби нашестя не загрожувало з того боку, то чи була б потреба дипломатів до них засилати? – метикували інші. – Адже не встиг повернутися зі Стокгольма попередній посол Каназиль, як одразу ж стало зрозуміло, що він нічого не досяг, якщо зараз же за ним таких серйозних сенаторів послали.

Так чи так, але розсудливіші люди ще не вірили в можливість війни.

– Жодного приводу, – стверджували знавці, – Річ Посполита не дала, тому перемир’я залишається в силі. Як же можна порушити присягу, потоптати найсвятіші угоди та напасти по-розбишацьки на безпечного сусіду? Швеція добре пам’ятає ще рани, польською шаблею завдані під Кіргольмом, Пуцьком і Тшцянною! Адже ж тоді Ґустав-Адольф по всій Європі не знайшов собі іншого супротивника та піддався намовлянням пана Конецпольського. Не будуть шведи таку велику воєнну славу здобувати, у мирі набуту, до непевних дій ворожих вдаватися проти того, кого ніколи в полі здолати не могли. Правда також, що війною виснажена й ослабла Річ Посполита, але і в самої Пруссії і Великої Польщі, яка в останніх війнах зовсім не постраждала, вистачить сил цих зайд повідганяти і до морських безплідних скель відкинути. Не буде війни!

На це відповідали їм не такі оптимісти, котрі ще до варшавського сейму радили намовляти короля на сеймику в Ґродні захистити великопольське прикордоння, розписали податки та воєнні розрахунки, чого ніколи б не робили, якби небезпека не була близько.

І так металися версії між страхом і надією, важка невпевненість запала в людські душі, коли враз поклав їй кінець універсал Богуслава Лещинськогo, великопольського полководця, яким скликалося посполите рушення шляхти Познанського і Калішського воєводств для захисту кордонів від загрозливої шведської навали.

Будь-який сумнів зник. Вигуки «війна» пролунали по всій Великій Польщі й усіх землях Речі Посполитої.

І була це не лише війна, а нова війна. Хмельницький за пособництва Бутурліна лютував на півдні та сході, Хованський і Трубецькой – на півночі та сході, швед наближався із заходу! Вогняна стрічка замикалась у вогняне коло.

Країна нагадувала табір в облозі.

А в таборі цьому лихо діялося. Один зрадник, пан Радзієвський, уже втік із нього і перебрався в намет інтервентів. Це він вів їх на готову здобич, виказував слабкі сторони, він же спокушав гарнізони. До того ж не бракувало як небажання, так і заздрощів. Не бракувало й магнатів, між собою посварених або за відмову в посадах на короля ображених, і будь-які державні інтереси на свою вигоду обернути готових. Не бракувало й дисидентів, котрі прагнули тріумфу навіть на могилі вітчизни досягти. А ще більше було свавільників і сонливих, і ледачих, і в собі самих й у власному маєтку залюблених.

Проте заможна і війною досі не зачеплена великопольська країна не шкодувала принаймні грошей на захист. Міста та селища шляхтянські забезпечували пересічного жовніра так, як йому належалося. І перш ніж шляхта рушила до табору власними персонами, туди потягнулися строкаті піхотні полки під командою ротмістрів, сеймиком призначених із людей у воєнному ремеслі досвідчених.

Пан Станіслав Дубинський, командир познанських піхотинців, пан Владислав Влостовський – костянських, а пан Ґоул, славетний воїн та інженер, – валецьких. Над калішськими ротмістрівську булаву тримав пан Станіслав Скшетуський, із роду відважних воїнів, двоюрідний брат Яна, славетного збаражчикa. Пан Каспер Жихлінський вів кониських мельників і солтисів. З-під Риздрова підтягнувся пан Станіслав Ярачевський, котрий усю молодість по чужоземних легіонах згаяв. З-під Kцинi прибув пан Пьотр Скорашевський, а пан Квілецький – з-під Нaклa. Ніхто, однак, воєнним досвідом не міг зрівнятися з паном Владиславoм Скорашевським, до голосу котрого навіть сам король і воєводи дослухалися.

У трьох місцях: під Пілою, Устям і Велюнем, залягли ротмістрiвські ланцюги наднотецькі, чекаючи на прибуття шляхти, скликаної на посполите рушення. Піхотинці насипали шанці зранку до вечора, перманентно оглядаючись позад себе, чи часом така бажана кіннота не надходить.

Тим часом прибув перший із сановників, пан Анджей Ґрудзінський, воєвода калішський, і став в обійсті бурмістра з численним почтом слуг, одягнених у білі та блакитні барви. Він сподівався, що незабаром його оточить калішська шляхта, однак ніхто не з’являвся, тому полководець послав по ротмістра, пана Станіслава Скшетуськогo, зайнятого насипанням шанців біля річки.

– А де ж мої люди? – поцікавився воєвода після першого привітання ротмістра, котрого знав із дитинства.

– Які люди? – не второпав пан Скшетуський.

– Посполите рушення калішське?

Напівпрезирлива, напівболісна усмішка з’явилася на зчорнілому обличчі жовніра.

– Ясновельможний воєводо! – промовив він. – Зараз час стригти вівці, а через погано вимиту вовну вони не хочуть у Ґданську платити. Кожен тепер сам собі пан при митті в ставку або над вагою стоїть, слушно вважаючи, що шведи не втечуть.