Запанувала тиша.

– А щодо набігу, – продовжував пан Кміциц, – то ніхто панові не сказав, що це вона врятувала мені життя, коли мене шляхта переслідувала, але потім наказала забиратися геть і не показуватися їй на очі. Що мені тоді залишилося?

– Вдатися до татарських методів.

– Ви ж не знаєте, що таке пристрасть, і до якого відчаю людина може дійти, коли те, що найбільше полюбила, втрачає.

– Це я не знаю, що таке пристрасть? – обурився пан Володийовський. – З того часу, як я шаблю став носити, завжди був закоханий. Правда, об’єкти змінювалися, бо ніколи мені взаємністю не відплачували. Якби не це, не було б вірнішого за мене Троїла38.

– Яка ж це пристрасть, якщо об’єкти змінюються? – гмикнув пан Анджей.

– У такому разі скажу вам щось інше, на що власними очима споглядав. Ще на початках Хмельниччини Богун, той самий, котрий тепер найбільший у війську Хмельницького авторитет серед козаків має, відбив у пана Скшетуського його кохану, княжну Курцевичівну. Це була лише пристрасть! Ціле військо ридало, бачивши відчай пана Скшетуського, бо йому борода на якомусь двадцятому році життя посивіла, а він, вгадайте, що зробив?

– Звідки я мав би знати!

– Вітчизна була в небезпеці, принижена, лютий Хмельницький торжествував, і тому він не подався панночку шукати. Свій біль Богові присвятив і бився в усіх битвах під орудою князя Яреми, а під Збаражем такою надзвичайною славою вкрився, що ім’я його досі всі з пошаною повторюють. А тепер прикладіть його вчинок до свого і відчуйте різницю.

Пан Кміциц мовчав і гриз вуса, а пан Володийовський не змовкав:

– Тому пана Скшетуськогo Бог винагородив і панночку йому повернув. Одразу ж після Збаража й побралися і вже трійко дітей наплодили, хоч він служити не припиняв. А ви своїми заворушеннями тим самим допомагали ворогу і мало життя не втратили, не кажучи про те, що кілька днів тому могли панночку назавжди втратити.

– Яким трибом? – пан Анджей сів на ліжку. – Що ж з нею сталося?

– Нічого з нею не сталося, але знайшовся чоловік, котрий у неї руку попросив і за дружину хотів узяти.

Пан Кміциц дуже зблід, його впалі очі стали жбурляти полум’я. Хотів встати, схопився навіть на мить і залементував:

– Ким був цей вражий син? Як Бог живий, кажіть!

– Я, – повідомив пан Міхал.

– Ви? Ви? – зачудувався пан Кміциц. – Як це?..

– А так.

– Зрадник! Вам це не минеться!.. А вона?.. Заради Бога, кажіть уже все!.. Вона погодилася?..

– Відмовила моментально, навіть не думаючи.

Настала хвилина мовчання. Пан Анджей дихав важко і поглядом свердлив пана Володийовськогo, але той сказав:

– Чому ж ви мене зрадником називаєте? Ніби я вам брат чи сват. Я що, вам присягу зламав? Я переміг вас у чесному бою і міг робити, що мені заманеться.

– У старі часи один із нас кров’ю це запечатав би. Не шаблею, то з мушкета вас би застрелив і хай би чорти мене після цього вхопили.

– Ви б мене з мушкета застрелили, бо якби вона мені не відмовила, то на другий поєдинок я б не погодився. Бо навіщо мені б було битися? А знаєте, чому вона мене відбрила?

– Чому? – повторив, як відлуння, пан Кміциц.

– Бо вона вас кохає.

Це було більше, ніж слабкі сили хворого знести могли. Голова пана Анджея впала на подушки, на його чолі виступив рясний піт, і чоловік якийсь час лежав мовчки.

– Зле мені, слабко, – зронив він за хвилину. – Звідки ж ви знаєте, що вона мене кохає?

– Бо маю очі і дивлюся, бо маю розум і роблю висновки. Тепер особливо, бо коли відмову одержав, зараз мені в голові просвітліло. Спочатку, коли після поєдинку прийшов їй сказати, що вона вільна, бо я вас здолав, їй помутилося і замість вдячність мені проявити, мене зовсім не помічала. По-друге: коли вас тут Домашевичі підіймали, то вам голову, як матір підтримувала. А по-третє, коли я їй освідчився, так мене прийняла, наче мені хто в писок дав. Якщо цих аргументів вам не досить, то хіба тому, що через свою затятість і на розумі шкутильгаєте.

– Якби це була правда! – озвався слабким голосом пан Кміциц. – Бо різні мені тут мазі на рани прикладають, але не було кращого бальзаму за слова ваші.

– Зрадник вам такий бальзам прикладає?

– Даруйте, пане. У голові мені таке щастя не поміщається, щоб вона мене ще хотіла.

– Я сказав, що вона вас кохає, але не сказав, що захоче. Це зовсім різні речі.

– Якщо мене не захоче, то собі голову об стіну розіб’ю. Не може бути інакше.

– Могло б бути, якби ви мали щирий намір спокутувати вину. Тепер війна, можете піти, можете значну службу милій вітчизні послужити, мужністю прославитись, репутацію підлатати. Хто ж із нас без гріха? Хто не має провини на сумлінні? Кожен має. Але до покути і поліпшення кожному відкрита дорога. Ви грішили сваволею, то відтепер уникайте. Грішили проти вітчизни, заворушення в час війни влаштовуючи, то її тепер рятуйте. Робили кривду людям, то винагороджуйте їх. Ця дорога краща і певніша для вас, ніж розбивання собі голови.

Пан Кміциц подивився уважно на пана Володийовськогo, а тоді промовив:

– Ви зі мною розмовляєте, як мій щирий приятель.

– Я не ваш приятель, але й не ворог, а цієї панночки мене шкода, хоч мене й відкинула, бо я їй також гостре слово неправильно вимовив від’їжджаючи. Через відмову я не повішуся, це не новина мені, а невдачі не звик ховати. Якщо вас на добрі справи намовлю, то буде й моя для вітчизни прислуга, би ви добрий і досвідчений жовнір.

– Чи не зарано ще мені на цю дорогу навертатися? Стільки вироків на мене чекає! З ложа доведеться до суду йти. Хіба б звідси утік, а цього я не хочу. Стільки позовів! І що не справа, то і певний вирок на осуд.

– О, проти цього є ліки! – хитро зиркнув пан Міхал, витягаючи вірчу грамоту.

– Вірча грамота! – зойкнув пан Анджей. – Для кого?

– Для вас. А тепер знайте, що маючи військове завдання, не маєте потреби до жодних судів ставати, бо гетьманській інквізиції належите. Лише послухайте, що князь воєвода мені пише.

Тут пан Володийовський прочитав пану Кміцицу особистого листа Радзивіллa, зітхнув, поворушив вусами, і сказав:

– То, як ви можете побачити, від мене все залежить: чи вам вірчу грамоту віддати, чи її сховати.

Невпевненість, тривога і надія одночасно відбилися на обличчі пана Анджея.

– І що ви зробите? – спитав тихо.

– Віддам її вам, – відповів пан Володийовський.

Пан Кміциц нічого на це не сказав і, голову опустивши на подушки, якийсь час розглядав стелю. Раптом його очі зволожилися і невідомі гості в цих очах, сльози, зависли на віях.

– Хай мене кіньми розірвуть! – вимовив він врешті. – Хай із мене шкіру здеруть, якщо я бачив колись чеснішу людину за вас. Якщо через мене відмову одержали, якщо мене Олюнька ще, як кажете, кохає, то інший тим більше мстив би, тим глибше мене топив. А ви мені руку подаєте і наче з могили витягаєте!

– Бо не хочу через особисті справи щастям нашої батьківщини жертвувати, якій ви ще добре прислужитися можете. Але вам скажу, що якби ви тих козаків від Трубецького чи Хованськогo привели, я б цей лист знищив. Ваше щастя, що ви такого не зробили!

– Приклад, приклад із вас іншим треба брати! – зауважив пан Анджей. – Дайте мені свою руку, і Бог мені дозволить вам добром відплатити, бо мене на не життя, а на смерть зобов’язали.

– То і добре, потім про це! А тепер вуха, пане, догори! Не треба вам у жодні суди ходити, а за роботу братися. Якщо послужите батьківщині, то вам і ця шляхта подарує, бо то люди честі, до вітчизни дуже чутливі. Ви можете ще свої провини змити, репутацію повернути і в славі, як у сонці, ходити, а вже там я знаю одну панночку, котра вам нагороду за життя вигадає.

– Гей! – залементував збуджено пан Кміциц. – Що я тут у ліжку гнитиму, коли ворог вітчизну топче. Гей! Є там хтось? Я сам тут! Пахолку, чоботи подавай!.. Сам один!.. Хай мене грім у цих палатах поб’є, якщо я буду довше в них валятися!