Утворилося коло. Все більше шляхти збиралося на дитинці. Побачивши це, пан Заглоба заліз на випираючий цоколь брами й узявся закликати:

– Шановне панство, слухайте! Хто мене не знає, тому скажу, що я старий збаражчик, котрий Бурлая, найбільшого гетьмана після Хмельницького, цією ось старою рукою зарубав. Хто ще не чув про Заглобу, той, вочевидь, в часи першої козацької війни горох лущив, курей мацав або телят пас, чого від таких відважних лицарів я не сподіваюся.

– Славетний це лицар! – oзвалися численні голоси. – Немає в Речі Посполитій більшого!.. Слухайте!

– Слухайте, пановe! Старим кісткам хотілося б спочинку. Краще б мені було на печі лежати, сир зі сметаною їсти, по садах ходити й яблука збирати або, руки назад заклавши, над женцями стояти, або дівчат по спинах попліскувати. Мабуть, і ворог мене б задля власного добра залишив у спокої, бо і шведи, і козаки знають, що я маю важку руку, і дав би Бог, щоб моє ім’я було настільки ж вам відоме, як hostibus73.

– А що це за півень там нагорі кукурікає? – спитав несподівано якийсь голос.

– Стули пельку! Щоб ти здох! – цитькнули на нього інші. Але пан Заглоба це почув.

– Даруйте, пановe, тому когутику! – крикнув він. – Бо ще не знає, з якого боку хвіст, а з якого – голова.

Шляхта вибухнула гучним реготом, і присоромлений репетун хутко сховався в натовпі, щоб уникнути глузувань, які посипалися на його голову.

– Повертаюся до суті! – правив далі пан Заглоба. – Тож, пане репетуне, я заслужив собі на спочинок, але що вітчизна в пароксизмі, що ворог топче нашу землю, то я тут, шановне панство, щоб разом із вами чинити опір hostibus в ім’я цієї матері, яка нас усіх вигодувала. Хто за неї сьогодні не встане, хто її рятувати не візьметься, не син їй, а пасинок, негідний її любові. Я вже старий, але йду, хай діється Божа воля, а якщо загинути доведеться, то до останнього подиху закликатиму: «На шведа, панове браття! На шведа!» Присягнімо ж, що не випустимо шаблі з долоні, поки їх із батьківщини не виженемо!..

– Ми й без присяги до цього готові! – загукали численні голоси. – Підемо, куди нас наш гетьман князь поведе. Зробимо все, що треба буде.

– Пановe-браття!.. Ви бачили, як двійко плюгавців приїхали в золоченій кареті. Вони знають, що з Радзивіллом жарти кепські. Будуть за ним по покоях ходити і в руку його цілувати, щоб їм дав мир. Але князь, шановне панство, з наради із котрим я повертаюся, запевнив мене іменем усієї Литви, що ніяких пактів, жодних угод, лише війна і знову війна!

– Війна! Війна! – повторили луною голоси слухачів.

– А що вождь, – продовжував пан Заглоба, – сміливіше почувається, коли у своїх жовнірах упевнений, то явімо, пановe, наші почуття. Нумо! Ходімо під панські вікна крикнути «Геть шведів!» За мною, шановне панство!

Закінчивши, зіскочив із цоколю і рушив уперед, а натовп подався за ним. Так дійшли під самі вікна, лементуючи щораз більше, що врешті-решт вилилося в один потужний вигук:

– На шведа! На шведа!

За мить з’явився із сіней пан Корф, воєвода венденський, дуже переляканий, за ним Ґанхов, рейтарський полковник, й обоє почали гамувати шляхту, стримувати та просити, щоб ті розійшлися.

– Заради Бога! – благав пан Корф. – Там нагорі аж вікна тремтять, а ви навіть не здогадуєтеся, наскільки невчасно сюди зі своїми вигуками приперлися. Ви ж можете депутатів образити, приклад безкарності показати! Хто вас до того спонукав?

– Я! – зізнався пан Заглоба. – Скажіть, ваша милосте, панові князеві від імені нас усіх, що ми його просимо, щоб був твердий, і що до останньої краплі крові готові за нього стояти.

– Дякую вам від імені пана гетьмана, дякую вам, але краще розійдіться. Розважливості та величі, пановe! Як Бог живий, розважливості, бо вітчизну до решти потопите! Ведмежу послугу батьківщині надає той, хто сьогодні послів зневажає.

– Що нам до послів! Ми хочемо битися, а не перемови вести!

– Тішить мене сила духу вашого! Прийде на це час уже незабаром, дасть Бог, навіть дуже хутко. Відпочиньте ж перед експедицією. Час на горілку та закуску! Погано битися з порожнім животом.

– Правду кажете! – першим зарепетував пан Заглоба.

– Правда, в саму суть потрапили. Оскільки князь уже знає наші настрої, то немає нам більше що тут робити!

І натовп став розпорошуватися, найгустіший поплив до флігелів, в яких були вже розставлені численні столи.

Пан Заглоба йшов на чолі, а пан Корф разом із полковником Ґанховом повернулися до князя, котрий сидів на нараді зі шведськими делегатами, з єпископом Парчевським, владикою Білозором, паном Адамом Коморовським і з паном Александром Межеєвським, придворним короля Янa-Казимира, котрий тимчасово перебував у Кейданах.

– Хто став винуватцем цього галасу? – спитав князь, із левиного обличчя котрого ще не зійшов гнів.

– Та той шляхтич новоприбулий, славетний пан Заглоба! – відповів воєвода венденський.

– Мужній це лицар, – погодився князь, – але зарано свої нахили проявляє.

Сказавши це, він кивнув полковникові Ґанхову і став йому щось шепотіти на вухо. Пан Заглоба тим часом, дуже собою задоволений, ступав у нижні зали врочистим кроком, маючи при собі панів Скшетуських і пана Володийовськогo, котрим тихо гомонів:

– А що, друзi? Я лише показався, а вже почуття в цій шляхті до вітчизни розбудив. Легше тепер буде князеві відправити ні з чим делегатів, бо нас за потреби може будь-якої миті закликати. Не залишуся, гадаю, я без нагороди, хоч мені найбільше про честь ідеться. Чому ви зупинилися, пане Міхале, наче скам’яніли і погляд втупили в той екіпаж біля брами?

– Це вона! – зронив ворушачи вусами пан Міхал. – На Бога живого, це вона!

– Хто?

– Білевичівнa.

– Та, котра дала вам відкоша?

– Вона. Погляньте, пановe, дивіться! Як тут не змарніти від жалю?

– Зачекайте! – закликав пан Заглоба. – Треба ж до неї придивитися.

Тим часом екіпаж, зробивши коло, наблизився до балакунів. Сидів у ній величний шляхтич із сивіючим вусом, а біля нього панна Олександра, вродлива, як завжди, спокійна та серйозна.

Пан Міхал видивився на неї розчулено й уклонився низько капелюхом, але дівчина не помітила його в натовпі. Пан Заглоба ж промовив, спостерігши її делікатні, благородні риси:

– Панська то якась дитина, пане Міхале, замізерна для жовніра. Визнаю, що пригожа, але краще така, що відразу і не впізнаєш: гармата це чи панночка?

– Ви не знаєте, пане, хто це приїхав? – спитав пан Володийовський шляхтича, котрий стояв поруч нього.

– Як же не знати?! – пояснив шляхтич. – Це пан Томаш Білевич, расейняйський мечник. Усі його тут знають, бо він давній слуга Радзивілла і приятель.

Князь не вийшов того дня до шляхти аж до вечора, пообідав із делегатами та кількома сановниками, з котрими попередньо раду тримав. Надійшли, однак, накази до полковників, щоб надвірні полки Радзивілла, особливо загони піхоти під командою чужоземних офіцерів, були напоготові. В повітрі запахло порохом. Замок, зовсім не оборонний, оточений був військом, немовби під його мурами битва планувалася. Сподівалися походу найпізніше на завтрашній ранок і були цього очевидні ознаки, бо незліченна княжа челядь вантажила на вози зброю, дорогий реманент та княжу скарбницю.

Пан Гарасимович розповідав шляхті, що фіри поїдуть у Тикоцин на Підляшші, бо небезпечно було б залишати скарб у незахищеному кейданському замку. Готували й обоз, що мав рухатися за військом. Поширилися чутки, що гетьмана польного Ґосевського заарештували через те, що він не захотів з’єднати свої хоругви, що стоять у Троках, із Радзивіллівськими, і таким чином під загрозу всю експедицію поставив. Зрештою, підготовка до походу, рух військ, гуркіт гармат, що їх викочували зі замкового арсеналу, і той розгардіяш, який завжди супроводжує перші хвилини воєнних експедицій, відвернув увагу в інший бік і змусив лицарство забути про арешт пана Ґосевськогo і кавалера Юдицькогo.