– Якщо таким є ваше бажання, то його ви зможете задовольнити, – промовив серйозно князь. – Довго чекати не доведеться, хоча спочатку ми на іншого ворога вирушимо, бо нам за віленське попелище ще помститися треба. Не сьогодні, то завтра подамося в той бік і, дасть Бог, із лихвою за кривду заплатимо. Не затримую вас більше, бо й ви відпочинку потребуєте, і мене робота чекає. Приходьте увечері у покої, може якась непогана забава перед походом трапиться, бо багато дівчат під наші крила в Кейдани до війни наїхало. Пане полковнику Володийовський, дорогих гостей приймайте, наче у власному домі, і пам’ятайте, що моє, те і ваше!.. Пане Гарасимович, скажіть там у залі зібраним панам братам, що я не вийду, бо часу не маю, а сьогодні ввечері вони дізнаються про все, що хочуть знати. Будьте здорові, пановe, і будьте Радзивіллoвi друзями, бо його сила тепер від цього залежить.

Сказавши це, могутній і гордий господар подавав свою руку почергово панові Заглобі, двом панам Скшетуським, панові Володийовському та Харлампiю, немов собі рівним. Понуре обличчя його посвітліло сердечною і прихильною усмішкою і та неприступність, що оточує його зазвичай, наче темною хмарою, зникла без сліду.

– Оце, вождь! Оце, воїн! – захоплювався пан Станіслав, коли вони на зворотному шляху протискалися крізь натовп шляхти, зібраної в залі для аудієнцій.

– У вогонь я б за нього пішов! – підтримав пан Заглоба. – Ви зауважили, як він усі мої звитяги напам’ять знає?.. Тепло буде шведам, коли цей лев заричить, а я йому почну вторити. Немає такого другого пана в Речі Посполитій, а з давніх лише князь Ярема і другий пан Конецпольський-батько могли б з ним зрівнятися. Це вам не якийсь каштелянчик, що перший у роді в сенаторське крісло сів і шаровари ще собі в ньому не протер, а вже носа задирає і шляхту молодшою братією називає, і свій портрет каже малювати, щоб навіть коли їсть, мав би своє сенаторство перед собою, коли його за собою бачити не може. Пане Міхале, вам сьогодні маєтків додалося!.. Вже видно, що хто Радзивіллa торкнеться, той собі поношений кубрак враз озолотить. Легше тут, бачу, нагороду дістати, ніж у нас кварту гнилиць. Засунеш руку у воду з заплющеними очима й уже щуку тримаєш. То вже мені пан із панів! Щасти вам, пане Міхале. Зніяковіли, як панна після шлюбу, але це нічого!.. Як там ваше довічне володіння називається? Дудкове, чи як там?.. Язичницькі назви в цій країні. Як горіхами об стіну кинути, такі ж назви села чи шляхтича знайдеш. Але тільки б зиск був добрий, то не жаль буде язиком молоти.

– Зніяковів я сильно, визнаю, – погодився пан Володийовський, – але те, що ви кажете, що тут доробитися легко, це неправда. Неодноразово я чув від старих жовнірів князя, що звинувачували його у скупості, а тепер починають несподівано милості сипатися одна за одною.

– Сховайте собі цей документ за пазуху, зробіть мені ласку. А якщо хтось ще на княжу невдячність нарікатиме, то його на світ Божий витягніть і дайте йому ним у писок. Кращого аргументу не знайти.

– Одне я бачу ясно, що князь собі людей вербує, – зауважив Ян Скшетуський, – і що якісь справи задумав, до яких йому потрібна допомога.

– Хіба ви не чули, які його наміри? – здивувався пан Заглоба. – Чи ж він не казав, що маємо за віленське попелище помститися?.. Подейкували, що він Вільно пограбував, а тепер хоче показати, що не лише чужого не потребує, а й своє готовий віддати. Чудова це амбіція, пане Янe. Дай нам, Бoжe, більше таких сенаторів!

Так базікаючи, друзі знову опинилися на замковому дитинці, на який в’їжджали щомиті то загони кінноти, то озброєні громади шляхти, то екіпажі, що везли навколишні персони з дружинами та дітьми. Спостерігши це, пан Міхал потягнув усіх за собою до брами, щоб пригледітись до в’їжджаючих.

– Хто зна, пане Міхале, може, сьогодні ваш щасливий день. Може, тут і дружина для вас між цими шляхтянками їде, – усміхнувся пан Заглоба. – Гляньте! Ген якийсь відкритий екіпаж наближається, а в ньому щось біле сидить.

– Це не панна в ньому їде, а лиш той, хто мені може шлюб із нею дати, – відбрив гостроокий пан Володийовський, – бо ще здалека впізнаю, що це священик, єпископ Парчевський під’їжджає з панотцем Білозором, віленським архідияконом.

– Що ж вони за владики, що кальвініста відвідують?

– А що мають робити? Коли це потрібно для публічних справ, мусять і собі займатися політикою.

– Ех, і багатолюдно ж тут! І галасливо! – радів пан Заглоба. – Чоловік уже заіржавів на селі, як старий ключ у замку. Тут і кращі часи згадуються. Шельмою буду, якщо сьогодні до котроїсь гладкої дівулі на залицяння не спроможуся!

Подальші теревені пана Заглоби обірвали жовніри, котрі чатували на брамі, а висипавши з будки, стали в дві шеренги для привітання єпископа. Він же проїхав, осіняючи хрестом на обидва боки, благословляючи рукою жовнірів і шляхту, що юрмилася навколо.

– Добрий дипломат із нашого князя, – зауважив пан Заглоба, – що владиці єпископу шану віддає, хоч сам зверхності Церкви не визнає. Дав би Бог, аби це був перший крок до навернення.

– Ех! Нічого з того не вийде. Чимало зусиль для цього доклала його перша дружина і нічого не домоглася, аж померла від туги. Але чому шотландці з караулу не сходять? Мабуть, знову хтось гідний проїздитиме.

Тут у далечіні з’явився цілий кортеж озброєних вершників.

– Це драгуни Ґанховa, впізнаю їх, – повідомив пан Володийовський, – але ще якісь карети всередині їдуть!

Враз вдарили в барабани.

– Ого! Либонь, це хтось більший за єпископа Жемайтійськoго! – панові Заглобі аж щелепа відвисла.

– Чекайте, вже є.

– Дві карети всередині.

– Так і є. У першій пан Кoрф, воєвода венденський.

– Матінко! – вигукнув Ян. – Та це ж мій знайомий зі Збаражa.

Воєвода впізнав їх, але більше пана Володийовськогo, котрого, вочевидь, бачив частіше. Тому, проїжджаючи повз них, висунувся з екіпажа і собі гукнув:

– Вітаю, панове старі товариші!.. Ось, гостей везу!

У другій кареті, з гербами князя Янушa, запряженій чотирма білими жеребцями, сиділо двоє панів, чудової постави, одягнених у чужоземні капелюхи з широкими крисами, з-під яких світлі пасма перук спадали їм аж на плечі, на широкі коміри з мереживом. Один пасажир, дуже опасистий, носив загострену клинцем борідку та вуса, завиті на кінчиках і підняті вгору. Другий, молодший, одягнений повністю в чорне, не таку лицарську мав поставу, але, можливо, вище становище, бо на шиї в нього виблискував золотий ланцюг, на якому висів якийсь орден. Обидва, либонь, були чужоземцями, бо з цікавістю позирали на замок, на людей і на їхній одяг.

– А хто це ще в дідька такі? – спитав пан Заглоба.

– Я їх не знаю, ніколи раніше не бачив! – гмикнув пан Володийовський.

Карета наблизилась і почала об’їжджати подвір’я, щоб заїхати до головного замкового корпусу, драгуни ж зупинилися перед брамою.

Пан Володийовський упізнав офіцера, котрий ними командував.

– Токаревич! – вигукнув він. – А щоб вам добре було!

– Вітаю, пане полковнику!

– А яких це ви пташок везете?

– Це шведи.

– Шведи?

– Саме так, і визначні люди. Той товстун – це граф Левенгаупт, а той худіший – Бенедикт Шітте, барон фон Дюдергофф.

– Дюдергофф?! – повторив пан Заглоба.

– І що їм тут треба? – поцікавився пан Міхал.

– А Бог їх знає! – відповів офіцер. – Ми їх від Біржая ескортуємо. Імовірно, вести перемови з нашим князем приїхали, бо там у Біржаї чулисьмо, що князь великі війська збирає і що збирається до Інфлянти.

– От, шельми, вже в штани наробили! – не стримався пан Заглоба. – Спочатку Велику Польщу плюндрують, короля з його землі виганяють, а тут кланяються Радзивіллoвi, щоб Інфлянту не чіпав. Зачекайте! Ще тікатимете у свої Дюдергоффи, аж панчохи погубите! Зараз ми тут із вами побалакаємо. Хай живе Радзивілл!

– Хай живе! – повторили шляхтичі, котрі стояли при брамі.

– Defensor patriae!72 Захисник наш! На шведа, шановне панство! На шведа!