У сінях і на головних сходах, обставлених оранжевими деревцями, тиснява була ще більшою, ніж надворі. Обговорювали тут арешт пана Ґосевськогo і кавалера Юдицькогo, бо справа ця була виняткова і в голови не вкладалася. Дивувалися, губилися в припущеннях, обурювалися або хвалили княжу завбачливість. Проте всі сподівалися почути пояснення ситуації з вуст самого князя, тому ріка голів пливла широкими сходами нагору, до зали аудієнцій, в якій на цей момент князь приймав полковників і родовитішу шляхту. Tрабантці, розставлені уздовж кам’яних поручнів, стежили, щоб не було занадто великого тлуму, повторюючи щомиті: «Повільно, шановне панство, повільно!» Натовп рухався або затримувався моментами, коли трабантець загороджував дорогу галябардою, щоб ті, хто йде попереду, мали час зайти до зали.
Нарешті лазурове склепіння зали заясніло крізь відчинені двері і наші знайомі увійшли. Погляд їх упав спочатку на підвищення, облаштоване в глибині зали, зайняте чудовим лицарським кортежем і панами в пишних, різнобарвних вбраннях. Попереду стояло порожнє крісло, висунене більше за інших, із високою спинкою, увінчаною золоченою княжою митрою, з-під якої стікав униз амарантовий оксамит, оздоблений горностаями.
Князя ще не було в залі, але пан Гарасимович, впевнено ведучи за собою лицарів, протиснувся крізь зібрану шляхту аж до малих дверей, потаємних у стіні біля підвищення. Там наказав їм затриматись, а сам зник за дверима. За хвилину повернувся і повідомив, що князь просить.
Два пани Скшетуські з паном Заглобою і паном Володийовським увійшли в невеликий покій, дуже світлий, оббитий шкірою, тисненою золотистими квітами, і зупинилися, побачивши в глибині, за столом, покритим паперами, двох людей, цілком поглинутих розмовою. Один із них, молодий іще, одягнений у чужоземну одіж і перуку з довгими пасмами, що спадали на плечі, шепотів щось на вухо старшому товаришу, але той слухав, насупивши брови, і кивав час від часу головою, такий зайнятий предметом розмови, що не одразу звернув увагу на прибульців.
Це був чоловік десь понад сорока років, велетенський на зріст і плечистий. Одягнений був у багряне польське вбрання, скріплене під шиєю дорогими аграфами. Обличчя мав широчезне, яке променіло гонором, авторитетом і могутністю. Це було запальне, левине обличчя воїна та правителя водночас. Довгі вуса, що звішувалися додолу, надавали йому понурого виразу, а вся міць і величність були немов викуті ударами великого долота з мармуру. Брови мав на цей момент насуплені через надмір уваги, але легко можна було вгадати, що коли їх насупить гнів, тоді горе тим людям, тим військам, на яких блискавиці того гніву впадуть.
Було щось такого визначного в цій постаті, що лицарям, котрі споглядали на нього, здавалося, що не лише ця кімната, а й увесь замок для нього був затісний. Неможливо було помилитися, що перед ними сидів Януш Радзивілл, князь біржайський і дубінгяйський, віленський воєвода і великий литовський гетьман, володар такий впливовий і гордий, що йому було мало і маєтків, і почестей, ба, навіть Жемайтії та Литви.
Молодший його товариш, у довгій перуці та чужоземному вбранні, виявився князем Богуславом, двоюрідним братом Януша, великим конюшим Литовського князівства.
Впродовж хвилини він ще щось шепотів на вухо гетьманові, а наприкінці сказав уже вголос:
– Тож я залишаю свій підпис на документі й їду.
– Оскільки не може бути інакше, то їдьте, ваша світлосте, – погодився Януш, – хоч я бажав би, щоб ви залишилися, бо невідомо ще, що статися може.
– Ваша світлість обдумали все, як належить, тому там пильніше потрібно на справи глянути, відтак Богові вашу світлість доручаю.
– Нехай Господь Бог опікується всім нашим домом і хвалу йому вознесе.
– Adieu, mon frere71.
– Adieu.
Два князі потиснули один одному руки, після чого конюший похапцем вийшов, а великий гетьман звернувся до прибульців.
– Даруйте, пановe, що змусив чекати, – промовив він низьким, повільним голосом, – але тепер і уваги, і часу потребують зусібіч. Я чув уже ваші прізвища і від душі зрадів, що Всевишній у такі миті посилає мені таких лицарів. Сідайте, любі гості. Хто з вас є пан Ян Скшетуський?
– Я, до послуг вашої світлості, – назвався пан Ян.
– То ви староста… вибачте, забув…
– Ні, я не староста, – спростував пан Ян.
– Невже? – князь насупив свої масивні брови. – Вам не дали посади старости за те, що ви під Збаражем зробили?
– Я про це нікого не просив.
– Посаду мали дати без прохання. Як таке сталося? Що ж ви таке кажете? Зовсім не нагородили? Зовсім забули? Це мені дуже дивно. Ну, що ж. Погано я кажу, не має це нікого дивувати, бо тепер лише ті отримують нагороди, хто мають вербовий хребет, який легко гнеться. Ви не стали старостою, прошу дуже!.. Нехай Господу Богу буде дяка, що ви сюди приїхали, бо тут ми не маємо такої короткої пам’яті і жодна заслуга не залишиться без винагороди, як і ваша, пане полковнику Володийовський.
– Я ще ні на що не заслужив.
– Залиште це мені, а тим часом візьміть цей документ, в Расейняї вже апробований, яким вам Дідкейміс у довічне володіння віддаю. Непоганий це шмат землі і сто плугів виходить там щовесни орати. Беріть це, бо не можу дати більше, і повідомте панові Скшетуському, що Радзивілл не забуває своїх друзів і тих, хто під його керівництвом вітчизні служить.
– Ваша світлосте, – пробурмотів збентежений пан Міхал.
– Не кажіть нічого і даруйте, що так мало, але передайте, повідомте всім, що не згинуть ті, хто свою долю на зло і на добро з Радзивіллівською з’єднає. Я не король, але якби навіть ним був, Бог свідок, що не забув би ніколи ні Янa Скшетуського, ні пана Заглоби.
– Це я! – зголосився пан Заглоба, ступивши крок уперед, бо вже почав було втрачати терпець, що не було про нього доти навіть згадки.
– Я вже збагнув, що це ви, бо мені розповідали, що ви чоловік у літах.
– До школи з достойним батьком вашої світлості я ходив, і позаяк до лицарства він із дитинства мав нахил, то мене до панібратства допускав, бо й я більше любив бійку, ніж латину.
Станіславу Скшетуському, котрий пана Заглобу знав менше, дивно це було чути, бо ще вчора пан Заглоба казав в Упітi, що не з небіжчиком князем Кшиштофом, а зі самим Яном до школи ходив, що не могло бути правдою, бо князь був значно молодший.
– Прошу дуже, – зрадів князь, – то ви з Литви родом?
– З Литви! – підтвердив без запинки пан Заглоба.
– Можу припустити, що й ви жодної нагороди не отримали, бо ми, литовці, вже звикли до того, що нас невдячністю годують. Рани Божі! Якби я вам надав те, що вам по праву належить, мені самому нічого б уже не залишилося. Але такою є ця доля! Ми втрачаємо кров, життя, маєтки, а ніхто нам за це навіть головою не кивне. Ох! Важко! Яке зерно сіють, такий і врожай збиратимуть. Так каже Господь Бог і справедливість. То це ви вбили славнозвісного Бурлая і ще три голови зітнули під Збаражем?
– Я Бурлая здолав, ваша світлосте, – підтвердив пан Заглоба, – бо казали, що з ним жоден чоловік мірятися силами не може, тому я хотів показати молоді, що мужність ще не зовсім згасла в Речі Посполитій. А щодо трьох голів, то в гущі битви таке могло статися, але під Збаражем це зробив хтось інший.
Князь замовк на хвилинку, після чого озвався знову: – Не болісною є та зухвалість, якою вам заплатили?
– Що вдієш, ваша світлосте, хоча людині й маркітно! – відказав пан Заглоба.
– Можу втішити, що це зміниться. Вже лише за те, що ви сюди приїхали, я став боржником вашим, і хоча я не король, та обіцянками не обмежуюся.
– Ваша світлосте, – сказав на це жваво і дещо гордовито пан Скшетуський, – не за нагородами та маєтками ми сюди приїхали. Ворог топче землю нашої вітчизни, тому хочемо їй своїм здоров’ям прислужитися під орудою славетного воїна. Брат мій, Станіслав, побачив під Устям страх, безлад, ганьбу та зраду, а до всього іншого ще й тріумф ворога. Тут під командою великого вождя та вірного захисника батьківщини і величі служити будемо. Тут не перемоги, не тріумфи, а лише поразки та смерть чекають на супостата. Ось чому на службу до вашої світлості ми прибули. Ми, жовніри, хочемо битися і рвемося до бою.
