Таким був заповіт онучці пана Іраклія Білевича, який нікого не здивував. Панна Олександра вже довгий час знала, що її чекає, а шляхта давно про дружбу між Білевичем і Кміцицами чула. Врешті думки їхні в часи руїни були зайняті чимось іншим, тому про заповіт більше й не згадували.

Тільки й про Кміциців постійно теревенили при дворі у Водоктах, точніше про пана Анджея, бо старий мечник на той час уже залишив цей світ. Молодший виступив на річку Шкловку зі своєю власною хоругвою й оршанськими добровольцями. Потім він зник із поля зору, але ніхто навіть не припускав, що він загинув, адже смерть настільки значного кавалера, ймовірно, не пройшла б непоміченою. Їхні родичі жили в оршанському маєтку Кміциців, були дуже шановані, але ті місця знищило полум’я війни. Повіти й уся земля перетворилися на глухе поле, руйнувалися маєтки, гинули люди. Після поразки Радзивілла ніхто вже помітного опору не чинив. Ґосевський, гетьман польний, сил не мав. Коронний же гетьман із рештками свого війська бився в Україні і нікому допомогти не міг, як і Річ Посполита, козацькими війнами виснажена. Хвиля заливала країну щораз далі, лише де-не-де укріплені стіни оминаючи, але й мури падали один за одним, як це сталося в Смоленську. Смоленське воєводство, в якому містився маєток Кміциців, вважалося втраченим. У загальній метушні, у тотальній тривозі люди розпорошувалися, як листя, вітром гнане, і ніхто не знав, що сталося з молодим оршанським хорунжим.

Позаяк староства Жемайтійського війна ще не дісталася, то й ляуданська шляхта дещо охолола після поразки на ріці Шкловці. Околиці почали з’їжджатися, і радилися не стільки про державні справи, скільки про приватні. Бутрими, найхуткіші до бійки, балакали, що годилося б на з’їзд посполитого рушення до Расейняя їхати. А потім до Ґосевського, щоб помститися за шкловську ганьбу. Мисливці Домашевичі стали з’являтися в лісах, у Пущі Роговській, аж до сторожі супротивника, новини звідти привозячи. Задимлені Ґостевичі вудили м’ясо для майбутнього походу. Для цього завдання вирішили відправити бувалих і досвідчених людей, котрі змогли б знайти пана Анджея Кміцица.

У загін увійшли старші ляуданці під орудою Пакоша Ґаштовтa і Касіяна Бутрима, двійко місцевих патріархів, а також шляхта, яка довіри, висловленої покійним паном Білевичем, зрадити не могла і присягнула сумлінно дотримувати заповіту і панні Олександрі майже батьківську опіку забезпечити. У час війни, навіть у тих краях, куди війна ще не дісталася, вже відчувалися незгоди та збурення, однак на березі Ляуди все залишалося спокійним. Жодних хвиль не підіймали, ніхто не порушував меж маєтку молодої спадкоємиці. Не руйнували курганів, не рубали столітніх сосон у лісі, не плюндрували пасовиськ. Навпаки, вся околиця допомагала спадкоємиці, чим тільки могла. Стак’яни надсилали солену рибу з Волмонтовичів, від мовчазних Бутримів надходило зерно, сіно від Ґаштовтів, звірина від мисливців Домашевичів, а смола та дьоготь – від Задимлених Ґостевичів. Про панну Олександру ніхто в заплавах не говорив інакше, як «наша панна», а вродливі пацунельки виглядали пана Кміцица з Божої ласки так само нетерпляче, як і вона.

Тим часом надійшли укази, що скликали шляхту – так розпочався рух на Ляуді. Хто з підлітка вже став чоловіком, кого ще не зігнули роки, мав сідати на коня. Ян-Казимир прибув у Гродно і там призначив місце збору. Туди всі й стікалися. Мовчки вирушили першими Бутрими, за ними й інші, а Ґаштовти наостанок, як завжди робили, бо їм від пацунельок важко було відірватися. Прибувала шляхта й з інших частин країни, правда в невеликій кількості. І країна залишилася без захисту, але побожна Ляуда залишалася цілою.

Пан Володийовський нікуди не пішов, він навіть не міг ворухнути правою рукою, тому й з пацунельками залишився. Спорожніли околиці, й лише старі пеньки доброчинно сиділи вечорами біля багать. Тихо було в Паневежисі й Упіті – всюди чекали новин.

Панна Олександра також замкнулась у Водоктах, ні з ким, крім слуг та її ляуданських опікунів, не спілкуючись.

Настав новий 1655 рік. Січень був холодний, але сухий. Зима щільно накрила землю Жемайтії товстим на лікоть білим кожухом. Ліси гнулися та ламалися під рясним килимом, сніг сліпив очі вдень відблисками сонця, а вночі при місяці наче іскри мерехтіли, зникаючи на скутій морозом поверхні. Звірина наближалася до людських осель, а бідні сірі птахи дзьобами стукали у віконця садиб, сніговими квітами розмальованих.

Одного вечора панна Олександра сиділа в челядній, разом із дворовими дівчатами. Це був давній звичай Білевичів – коли гості не навідувалися, гаяти вечори зі слугами, співаючи побожних пісень і показуючи приклад для наслідування. Так само робила й панна Олександра, тим більше, що її дворові дівчата всі були шляхтянками, хоча й дуже бідними сиротами. Вони виконували розмаїту роботу, навіть найважчу, відбували обов’язки при панночці, за це з ними обходилися краще, ніж із простолюдинками. Однак були між ними і селянки, котрі вирізнялися хіба що мовою, адже багато з них польської не знали.

Панна Олександра зі своєю родичкою панною Кульвецівною сиділа посередині, а дівчата на лавках обіч. Усі пряли. У велетенському каміні з навішеним дашком палали соснові колоди та пні, то пригасаючи, то знову вибухаючи яскравим, великим полум’ям або іскрами, в міру того, як решітка каміна поповнювалася дрібним березняком і дровами. Коли полум’я спалахувало яскравіше, можна було побачити темні дерев’яні стіни великої кімнати і дуже низьку стелю з дерев’яними балками. На кроквах висіли різнокольорові мережива зірок, виготовлених із вафель, що оберталися від тепла. А з-за балок визирали мотки чесаного льону, що висіли по обидва боки, схожі на турецькі бунчуки. Майже вся стеля була ними обкладена. По темних стінах виблискували, як зірки, олов’яні кораблики, більші та менші, які стояли або спиралися на довгі дубові полиці.

У глибині, біля дверей, косматий жемайтієць раптом загурчав жорнами, бурмочучи собі під ніс монотонну пісеньку, панна Олександра мовчки перебирала вервицю, прядильниці пряли, нічого одна одній не кажучи.

Світло полум’я відсвічувало на їхні молоді, рум’яні обличчя, і вони з піднятими до куделі руками, лівою пощипуючи м’який льон, а правою обертаючи веретено, старанно плели, ніби змагаючись, підбурювані суворими поглядами панни Кульвецівни. Іноді вони зиркали одна на одну швидкими очима, а часом і на панну Олександру, ніби в очікуванні, чи скоро вже жемайтієць скінчить свою працю і можна буде співати пісень. Проте робота не припинялася і вони пряли далі. Нитки вилися, веретена бурчали, мигтіли спиці в руках панни Кульвецівни, а кудлач торохтів жорнами.

Часом, однак, він зупиняв свою роботу, вочевидь, щось у жорнах псувалося, бо тоді лунав його сердитий голос:

– От тобі й на!

Панна Олександра підіймала голову, немов її будила тиша, що западала після зойків жемайтійця. У цей час полум’я освітлювало її біле обличчя і серйозні, блакитні очі, що позирали з-під чорних брів.

Це була вродлива панночка з волоссям кольору льону, білосніжною шкірою та тонкими рисами обличчя. У неї була врода білої квітки. Жалобна сукня додавала їй серйозності. Сидячи тут, біля грубки, вона занурилася у свої думки, як у сон. Либонь, вона задумалася над своєю власною долею, яка залишалася дуже невизначеною.

Заповіт призначив їй стати дружиною чоловіка, котрого вона не бачила з десяти років. А тепер їй виповнювалося двадцять, тому панночці залишився лише нечіткий спогад про якогось дитячого переростка, котрий під час свого перебування з батьком у Водоктах більше волочився з рушницею по болотах, ніж на неї споглядав.

«Де він, який він тепер?» – ось які запитання снувалися в голові серйозної юнки.

Вона знала його ще з оповідок покійного підкоморного, котрий за чотири роки до своєї смерті подався в довгу та важку мандрівку до Орші. Тож, згідно з цими оповідками, він мав би бути кавалером із неабиякою фантазією, хоча й лихоманкою зборений. За цією угодою щодо шлюбу дітей, укладе-ною між старим Білевичeм і Кміцицом-батьком, цей парубок мав якнайшвидше приїхати до Водоктів, відрекомендуватися нареченій. А тут вибухнула велика війна, і наречений замість біля панни опинився на полях Берестечка. Там підстрелений, лікувався в домашніх умовах. А потім свого батька хворого і при смерті пильнував. Потім знову була війна – і так усі ці останні чотири літа. Тепер від смерті старого полковника збігло море часу, а про пана Кміцица навіть чуток не було.