– Я вже так не думаю!.. – спростувала Олюнька.

– Ого! Як же ви могли таке думати хоч годину. Ви мене знали, що давніше до сваволі я був готовий: зарубати, спалити когось, застрелити – це так, але зрадити для зиску, для слави – ніколи!.. Боронь мене, Боже, і суди!.. Ви жінка і не можете збагнути, в чому порятунок вітчизни, тому не вам мене судити і вироки виносити. То чому ж осудили?.. Чому вирок винесли?.. Господь із вами!.. Знайте ж, що порятунок – у князеві Радзивіллу і в шведах, а хто інакше думає, а особливо робить, той вітчизну губить. Але не час мені теревенити, бо час їхати. Знайте лишень, що я не зрадник, не перебіжчик. Краще загину, якщо ним колись стану!.. Знайте, що хибно мною зневажили, невинного на смерть засудили. Кажу це під присягою і перед від’їздом, і кажу це тому, щоб водночас повідомити: відпускаю з серця, але й ви мене відпустіть!

Панна Олександра вже повністю себе опанувала.

– Кажете, що хибно я вас підозрювала, що ж, це правда, і це моя провина, яку визнаю. За це пробачення прошу.

Тут голос її затремтів і блакитні очі заповнили сльози, а він продовжив натхненно:

– Відпускаю! Я відпускаю! Навіть смерть свою дарував би!

– Нехай вас Господь Бог веде і заверне на справжню дорогу, щоб ви зійшли з цієї, якою лише блукаєте.

– Дайте спокій! Дайте спокій, – гарячкував пан Кміциц, – щоб незгода між нами знову не постала. Блукаю я чи ні, не будемо про це. Кожен хай згідно зі своєю совістю чинить, а Бог наші наміри розсудить. Добре, що я сюди прийшов, що я не поїхав не прощаючись. Дайте ж мені руку на дорогу. Стільки й усього, бо вже завтра не бачитиму вас, ні післязавтра, ні за місяць, а може, ніколи. Ех, Олюнько!.. Аж у голові паморочиться. Олюнько! Невже ми більше ніколи не побачимося?..

Рясні сльози, як перли, покотилися з вій на щоки панночки.

– Пане Анджею!.. Відступіться від зрадників!.. І все може статися.

– Цить!.. Мовчіть!.. – обірвав її пан Кміциц уривчастим голосом. – Не можна!.. Я не можу. Краще нічого не кажіть. Бодай би мене вбили! Меншою була б мука. Боже, за що нас караєш?! Будьте здорова!.. Востаннє. А потім нехай мені там смерть десь повіки склепить. Чого ви плачете?.. Не плачте, бо я з глузду з’їду!..

І не тямлячи себе схопив дівчину ґвалтовно, хоча вона й опиралася, й став цілувати її очі, рот, потім до ніг кинувся. Врешті схопився, як біснуватий, і смикнувши себе за чуба, вибіг із покою волаючи:

– Навіть нечистий тут не допоможе, а що там якась червона нитка!..

Крізь вікно бачила ще Олюнька, як він на коня сідав рвучко, а потім семеро вершників рушили. Шотландці, котрі тримали охорону при брамі, забряжчали зброєю, презентуючи мушкети. Потім ворота зачинилися за вершниками й уже їх не було видно на темній дорозі, між деревами.

Відтак запала глупа ніч.

Ковно і вся країна по лівому берегу Вілії, а також усі дороги вже були зайняті ворогом, тож пан Кміциц, не маючи можливості на Підляшшя їхати битим шляхом, що йде з Ковна до Ґроднa, а звідти до Білостока, пустився бічними дорогами, з Кейдан пішов долом, берегом Несвіжа аж до Німану, який перетнув поблизу Вількова й опинився у Троцькому воєводстві.

Усю цю, не дуже, зрештою, велику, частину дороги шляхтич пройшов спокійно, бо ця околиця ще перебувала під контролем Радзивіллa. Містечка, а подекуди і села, зайняті були надвірними гетьманськими хоругвами або малими загонами шведських рейтарів, які гетьман навмисно розмістив так далеко проти загонів Золотаренка, які стояли тут же за Вілією, щоб до зачіпки і до війни легше могло дійти. Радий був би також і Золотаренкo «погаласувати», як казав гетьман, зі шведами, але ті, хто був помічником, не хотіли з ними війни, або, принаймні, прагнули відкласти її на пізніше. Сам же Золотаренкo отримав найсуворіші накази, щоб за річку не переходив, а в разі, якщо сам Радзивілл у спілці зі шведами на нього виступить, щоб відступав якнайшвидше.

Тому напередодні цих подій країна по правому березі Вілії була спокійна, але що через річку дивилися з одного боку козацькі чатові, а з іншого шведські та Радзивілла, то будь-якої миті навіть один постріл із мушкета міг страшну війну розпалити.

В очікуванні цього люди переселялися до безпечніших місць. Отже, країна була спокійна, але безлюдна. Повсюдно бачив пан Анджей спорожнілі містечка, попідпирані дрючками віконниці садиб і повністю обезлюднені села.

Поля також спорожніли, бо скирт цього року на них не ставили. Простий люд ховався в глибокі ліси, до яких забирав і заганяв усіляке майно, шляхта ж утікала до сусідньої Пруссії електора, поки що цілком від війни убезпеченої. Але рух на дорогах і шляхах був незвичайний, бо число втікачів збільшувалося, за рахунок тих, хто міг із лівого берега Вілії, з-під влади Золотаренка, переправитися.

Число таких було величезне, переважно селян, бо шляхтичі, котрі не спромоглися з лівого берега переправитися, в ясир потрапили або життя на порозі своїх осель віддали.

Тому зустрічав пан Анджей щохвилини цілі громади селян, із дружинами та дітьми, табуни овець, коней і худоби, які гнали перед себе. Ця частина Троцького воєводства, що межувала з електоральною Пруссією, була багатою та родючою, тож заможний люд мав що захищати і берегти. Зима, що наближалася, не відлякувала втікачів, котрі воліли краще чекати на кращі дні поміж лісових мхів, у куренях, вкритих снігами, ніж у родинних селах виглядати смерті від руки ворога.

Пан Кміциц часто наближався до гуртів утікачів або до вогнищ, що ночами в лісовій гущі виблискували. Всюди, де тільки зустрічав людей із лівого берега Вілії, з-під Ковна або з дальших околиць, чув страшні оповідання про жорстокість Золотаренка та його підлеглих, котрі вирізали вщент населення, незважаючи на вік і стать, палили села, рубали навіть дерева в садах, землю та воду тільки зоставляючи. Ніколи навіть татарські орди не залишали після себе таких спустошень.

Не лише смерть заподіювали мешканцям, а спершу муками жахливими їх карали. Багато з цих людей утікали в розумовому затьмаренні. Вони ночами наповнювали лісові хащі страшними зойками. Інші, хоч уже перейшли на цей бік Німану та Вілії, хоч уже ліси, гущавина та болото відділили їх якось від ватаг Золотаренка, все одно залишалися, немов у гарячці й очікуванні нападу. Багато хто простягав руки до пана Кміцицa та його оршанців, вершників, благаючи про порятунок і милосердя, наче ворог стояв тут же за ними.

Втікали до Пруссії й екіпажі шляхтичів, що везли людей похилого віку, жінок і дітей. За ними тягнулися підводи зі слугами, статками, запасами продовольства, майном і речами. Всі налякані, зворохоблені та в жалю, що на чужину відбувають.

Пан Анджей іноді втішав цих нещасних, кажучи їм, що швидко вже шведи річку перейдуть і того ворога геть далеко виженуть. Тоді втікачі простягали руки до неба та голосили:

– Дай, Боже, здоров’я, дай, Боже, щастя князеві воєводі за те, що народ наш під захист привів. Коли шведи прийдуть, повернемося додому, до попелищ наших.

І благословляли князя повсюдно. З вуст у вуста передавали вісті, що будь-якої миті перейдуть Вілію на чолі власних і шведських військ. Наперед вихваляли шведську «скромність», законослухняність і добре поводження з мешканцями. Радзивіллa називали литовським Гедеоном, Самсоном, рятівником. Люди з околиць, що димілися свіжою кров’ю та пожежами, виглядали його, як спасіння.

А пан Кміциц, чуючи ці благословення, побажання, ці майже молитви, міцнів у вірі стосовно Радзивіллa та повторював собі подумки: «Ось якому я панові служу! Заплющу очі та піду сліпо за його фортуною. Страшний він часом і непрогнозований, але більший має розум за інших, краще знає, що треба, і в ньому одному порятунок».

Легше йому робилося на серці від такої думки, тому їхав далі з іще більшим духом, розділяючи душу між тугою за Кейданами та міркуваннями про стан нещасної вітчизни. Туга міцніла щораз більше. Червону стрічку позад себе не кинув, перше вогнище відром води не залив, бо, по-перше, в це не вірив, а по-друге, не хотів.