Відтак дуга стала стискатися. Головний загін вів сам гетьман.

На щастя для пана Володийовськогo, ніч і буря з проливним дощем зупинили наступ, але обложеним не залишалося вже нічого більше, ніж кілька квадратних стай лугу, зарослого лозняком, між півкільцем війська Радзивілла та річкою, яку з іншого боку стерегли шотландці. Як тільки ранній світанок відбілив верхівки дерев, полки рушили вперед і йшли, поки не дійшли аж до ріки і стали, німі з подиву.

Пан Володийовський немов крізь землю провалився: в лозняку не було ані однієї живої душі.

Навіть гетьман здивувався, а потім потужні громи впали на голови офіцерів, котрі командували полками, що стежили за переправою. І знову напад звалив князя, такий сильний, що всі присутні тремтіли за його життя. Але гнів навіть астму переміг. Двох офіцерів, котрим варту біля берега було доручено, мало не розстріляли, але Ґанхов упрохав врешті князя, щоб принаймні спершу розслідували, яким чином звір із матні втекти зумів.

Виявилося, що пан Володийовський, скориставшись темрявою та дощем, завів із лози всю хоругву в річку і, пливучи або бродом, хутко вислизнув майже біля правого крила Радзивілла, яке примикало до річища. Кілька коней, що запали по животи в багно, виказували місце, в якому вилізли на правий берег.

З подальших обстежень легко було збагнути, що загін вирушав з усіх кінських сил у бік Кейдан. Гетьман відразу ж втямив із цього, що бунтівники прагнуть дістатися до пана Гороткевичa й Якуба Кміцицa на Підляшшя. Але чи минаючи Кейдани, вони не підпалять місто або не спокусяться пограбувати замок?

Великий страх стиснув серце князя. Більша частина його скарбу та коштовності були ще в Кейданах. Пан Кміциц мав, щоправда, підстрахувати його піхотою, але якщо він цього не зробив, то необоронний замок легко може стати здобиччю зухвалого полковника. Бо Радзивілл не сумнівався, що відваги панові Володийовському вистачить, аби зазіхнути на саму резиденцію гетьмана. Могло йому забракнути часу, бо вислизнувши на початку ночі, залишив погоню щонайменше на шість годин дороги позад себе.

У будь-якому разі треба було поспішати щодуху на порятунок Кейдан. Князь залишив піхоту і рушив з усією кіннотою.

Прибувши в Кейдани, пана Кміцицa гетьман не знайшов, але застав усе у спокої, й оцінка хисту молодого полковника зросла подвійно в його думках, коли побачив насипані шанці та польові гармати, що стояли на них. Цього ж дня князь іще оглянув усе разом із Ґанховом, а ввечері сказав йому:

– З власної ініціативи він це зробив, без мого наказу, і так добре вал насипав, що довго тут навіть проти артилерії захищатися можна. Якщо цей чоловік не зверне собі карк замолоду, то може піти високо.

Був іще один чоловік, на згадку про котрого не міг гетьман позбутися подиву, але подив той змішувався з люттю, бо цим чоловіком був пан Міхал Володийовський.

– Швидко я би з тим бунтом розібрався, – казав він Ґанхову, – якби мав двох таких слуг… Пан Кміциц, може, й кмітливий, але не має такого досвіду, а той у школі Яреми за Дніпром був вихований.

– Ваша світлість не накаже його переслідувати? – поцікавився Ґанхов.

Князь глянув на нього і вимовив із притиском:

– Він тебе поб’є, якщо від мене втік.

Та вже за мить магнат наморщив чоло і промовив:

– Тут тепер усе спокійно, але доведеться нам на Підляшшя незабаром виступати, аби з ними розправитися.

– Ваша світлосте, – зауважив Ґанхов, – як тільки ми звідси рушимо, всі тут за зброю проти шведів схопляться.

– Хто усі?

– Шляхта і селянство. І водночас, не зупинившись на шведах, проти дисидентів обернуться, бо нашим прихильникам усю провину за цю війну приписують, що ми до ворога перекинулися, а навіть його привели.

– Мені йдеться про брата Богуслава. Не знаю, чи він там, на Підляшші, з конфедератами зможе собі дати раду.

– Йдеться про Литву, щоб її в покорі нам і шведському королеві утримати.

Князь заходив по кімнаті, кажучи:

– Якби пана Гороткевичa й Якуба Кміцицa якимось чином дістати!.. Бо вони в мої маєтки заїдуть, понищать, пограбують, каменя на камені не залишать.

– Добре було б із генералом Понтусом порозумітися, щоб тут війська на той час, коли ми перебуватимемо на Підляшші, якнайбільше прислав.

– З Понтусом? Ніколи! – відрубав Радзивілл, котрому кров прилинула до голови. – Якщо з кимось, то хіба з самим королем. Не маю потреби зі слугами змовлятися, якщо можу з паном. Якби король дав наказ Понтусу, щоб мені зо дві тисячі кінноти прислав під руку, то було б що інше. Але Понтусa не буду про таке просити. Треба когось послати до короля, час уже з ним самим угоди укладати.

Худе обличчя Ґанховa легко зарум’янилося, й очі засвітилися йому від жаги.

– Якби ваша світлість наказала…

– То ви б поїхали, знаю. Але чи доїхали б, то вже інша річ. Ви з Німеччини, а чужинцеві небезпечно пускатися по збуреній країні. Хто там знає, де король своєю власною персоною зараз перебуває і де буде через півмісяця або за місяць? Потрібно по всій країні їздити. При цьому… не може бути… Ви не поїдете, бо туди годиться свого послати і родича, щоб король переконався, що не вся шляхта мене покинула.

– Людина недосвідчена дуже може нашкодити, – зронив несміло Ґанхов.

– Там посланець не матиме іншої роботи, лише листи мої віддати та відповідь привезти, а пояснити, що це не я казав бити шведів під Кловайняєм, кожен зуміє.

Ґанхов мовчав.

Князь знову взявся міряти неспокійними кроками кімнату і на чолі його можна було пізнати безперервну боротьбу думки. Від моменту укладення угоди зі шведами він не зазнав ні хвилини спокою. Його пожирала пиха, гризла совість, заїдав несподіваний опір країни і війська, його жахала невпевненість у майбутньому, загроза руїни. Сіпався, шарпався, ночі проводив без сну, занепадав на здоров’ї. Очі його запалися, схуд, обличчя, в давні часи червоне, стало синюшним, а майже з кожною годиною прибувало йому сивих волосин у вусах і чуприні. Словом, жив у муці і гнувся під тягарем.

Ґанхов стежив очима за господарем, котрий не знаходив собі місця в покою. Він мав ще трохи надії, що князь передумає і пошле його. Але князь зупинився раптом і ляснув себе долонею в чоло.

– Дві хоругви кінноти негайно! Я сам їх поведу.

Ґанхов глипнув на нього здивовано.

– Експедиція? – спитав мимоволі.

– У дорогу! – промовив князь. – Дай, Боже, щоб не було запізно.

Пан Кміциц, закінчивши насипати шанці та забезпечивши Кейдани від несподіваного нападу, не міг уже довше відкладати поїздку в Білевичі по пана расейняйського мечника та Олюньку, тим більше, що княжий наказ звучав однозначно, щоб їх у Кейдани треба привезти. Але й не дуже квапився пан Анджей, коли врешті-решт вирушив на чолі п’ятдесяти драгунів, бо охопив його такий неспокій, немовби на згубу свою їхав. Відчував, що не приймуть його прихильно, тремтів від думки, що шляхтич може опиратися навіть зі зброєю і що тоді доведеться застосувати силу.

Тому він вирішив спершу намовляти та просити. З цією метою, щоб своє прибуття позбавити будь-якої видимості збройного нападу, полковник залишив драгунів у віддаленій корчмі на відстані півстаї від села і за дві від садиби. Сам же лише з вахмістром та одним пахолком вирушив уперед, наказавши спеціально підготовленому екіпажу приїхати незабаром за ними.

Година була післяобідня і сонце хилилося вже добряче до заходу, але після дощової та бурхливої ночі день був чудовий, небо чисте, подекуди тільки поцятковане на західному боці малими рожевими хмарами, які повільно сунули за горизонт, схожі на отару овець, що сходить із поля. Пан Кміциц їхав через село, а серце його мало з грудей не вискакувало, як у татарина, котрий, в’їжджаючи першим на чолі бусурманського загону до села, озирається на всі боки, чи не побачить де озброєних чоловіків, котрі зачаїлися в засідці. Але троє вершників не привернули нічиєї уваги, лише селянські дітлахи втікали з дороги босими ногами перед кіньми. Селяни ж, побачивши статного офіцера, скидали шапки та кланялися до землі. Той же їхав уперед і минувши село, побачив перед собою садибу, старе гніздо Білевичiв, а за ним розлогі сади, що закінчувалися аж ген на низьких лугах.