– Він цього вартує! – підтвердив пан Мирський. – Бо якщо декотрі старі вояки, котрі все життя Радзивіллaм прослужили, гетьмана тримаються, то їм нема чого дивуватися, але той баламут служить тільки задля власної вигоди та насолоди, які в зраді знаходить.
– То, отже, на Підляшшя? – спитав пан Оскеркo.
– На Підляшшя! На Підляшшя! – гукнули всі разом.
Але зробити це було не так легко, як і казав пан Володийовський, щоб на Підляшшя дістатися, потрібно було пройти поблизу Кейдан, наче повз лігво, в якому лев засів.
Дороги та лісосмуги, містечка і села перебували під контролем Радзивіллa. Неподалік за Кейданaми стояв пан Кміциц із кіннотою, піхотою та гарматами. Знав уже також гетьман про втечу полковників, про бунт хоругви Володийовського, про Кловайняйську битву, і особливо ця остання його розгнівала так сильно, що він мало життя не позбувся, бо жахливий напад астми якийсь час не давав йому дихати.
Мав вагомі причини для гніву, навіть для розпачу, бо ця битва накликала на його голову потужну шведську бурю. Спочатку, відразу ж після неї, взялися тут і там вирізати малі шведські загони. Робили це селяни та розрізнена шляхта самостійно, але шведи відносили це на рахунок Радзивіллa, особливо, що офіцер і жовніри, котрі після битви були відіслані в Біржай, засвідчили коменданту, що це хоругва Радзивілла за його наказом по них ударила.
Через тиждень прийшов лист до князя від біржайського коменданта, а через десять днів і від самого Понтусa Делаґарді, головнокомандувача шведського війська. «Або Ваша світлість сил і впливу не має, – писав він, – і в такому разі як ви могли угоду від імені всієї країни укладати, або ви хочете підступом до знищення війська його королівської величності спричинитися! Якщо так, то милість мого пана відвертається від Вашої світлості та кара швидко вас спіткає, якщо покірно Ви не розкаєтесь і вірною службою провину свою не поправите».
Радзивілл негайно послав кур’єрів із поясненням, як і що сталося, але вістря встромилося в горду душу та пекуча рана боліла щораз дужче. Він, слово котрого донедавна в містах цієї країни, більшої за всю Швецію, було наказом; він, за половину майна котрого всіх шведських панів купити було б можна; він, хто свого короля охороняв, рівним монархам міг бути, перемогами своїми розголосу в усьому світі заслужив і у власному гонорі, як у сонці, купався; він мусив тепер слухати погроз якогось шведського генерала, мусив витримувати урок покори та вірності. Щоправда, той генерал був королівським швагром, але ким був сам той король, як не узурпатором трону, на який права належать Янoвi-Казимиру?
Але насамперед гетьманський гнів обернувся проти тих, хто став причиною цього, і пообіцяв собі ногами пана Володийовськогo розтоптати тих полковників, котрі при нім були, і всю ляуданську хоругву. З цією метою він вирушив проти них і, як дрімучий ліс оточують мисливці сітями, щоб вовче лігво захопити, так і він оточив їх і взявся гнати без спочинку.
Тим часом дійшла до нього звістка, що пан Кміциц зім’яв хоругву пана Нев’яровськогo, товариство розсіяв або перерізав, поштових включив до своєї хоругви, тож гетьман наказав йому відіслати до нього частину сил, аби певніше вдарити.
«Люди ті, – писав гетьман, – про життя котрих ви так настирливо нас просили, особливо пан Володийовський із тим іншим приблудою, визволилися дорогою на Біржай. Ми послали навмисно з ними найтупішого офіцера, щоб його перевербувати не могли, але і він або зрадив, або його в поле вивели. Тепер пан Володийовський має під собою цілу хоругву ляуданську й утікачі його посилюють. Сто двадцятьох шведів під Кловайняєм впень вирізали, та ще й повідомили, що це за нашим наказом роблять, від чого великі повстали між нами та Понтусом непорозуміння. Вся справа може зіпсуватися через тих зрадників, котрим без вашої протекції було б наказано, як Бог на небі, голови постинати. Тому за свою милість спокутувати нам доводиться, хоч і маємо в Бозі надію, що швидко помста їх досягне. Дійшли до нас також вісті, що в Білевичaх, в мечникa расейняйськогo, шляхта збирається і проти нас змовляється. Треба цьому запобігти. Кінноту всю нам відішліть, а піхоту в Кейдани супроводжуйте, щоб за замком і містом наглядала, бо від цих зрадників всього сподіватися можна. Самі ж візьміть кількох коней до Білевич і мечникa разом із родичкою в Кейдани привезіть. Тепер не тільки ви, а й ми в цьому зацікавлені, бо хто має їх у руках, той має всю Ляуданську околицю, в якій шляхта проти нас під проводом пана Володийовськогo збурюватися починає. Пана Гарасимовичa ми вислали до Заблудовa з інструкціями, як має з тими конфедератами поводитись. Двоюрідний брат ваш, Якуб, має серед них великий авторитет, тому напишіть йому, якщо вважаєте, що листом чогось від нього домогтися можете. Сповіщаючи вам статечну милість нашу, Божій опіці вас доручаємо».
Пан Кміциц, прочитавши цей лист, був задоволений у душі, що полковникам вдалося втекти зі шведських рук, і бажав їм тихцем, аби і з Радзивіллoвих вислизнути змогли. Проте він виконав усі княжі накази: кінноту відіслав, піхотою Кейдани обсадив, навіть шанці навкруг замку та міста насипати почав, обіцяючи собі подумки одразу ж після завершення цієї роботи до Білевич по пана мечникa та дівчину податися.
– Примушувати не буду, хіба в крайньому разі, – казав він собі, – але в жодному разі Олюньку не буду силувати. Зрештою, це не моя воля, а лише княжий наказ. Не прийме мене вона вдячно, я знаю це, але Бог дасть, що вона з часом про мої наміри дізнається, адже не проти вітчизни, а задля її порятунку я Радзивіллoвi служу.
Так міркуючи, сумлінно працював шляхтич над укріпленням Кейдан, які в майбутньому резиденцією його Олюньки мали стати.
Тим часом пан Володийовський утікав від гетьмана, а гетьман за ним ганявся відчайдушно. Було, однак, панові Міхалу затісно, бо з Біржая висунулися на південь значні сили шведського війська, схід країни був зайнятий царськими загонами, а на дорозі до Кейдан чигав гетьман. Пан Заглоба був дуже невдоволений таким станом справ і все частіше звертався до пана Володийовськогo із запитаннями:
– Пане Міхале, на Божу милість, проб’ємося чи не проб’ємося?
– Тут про пробивання і мови не може бути, – відповідав невисокий лицар. – Ви ж знаєте, пане, що мене тхором не підшито і я вдарю на кого завгодно, хоч би й на самого диявола. Але проти гетьмана не зможу, бо не мені з ним рівнятися!.. Самі ж казали, що ми окуні, а він щука. Зроблю все, що в моїх силах, щоб вислизнути, але якщо до битви дійде, скажу відверто, що він нас поб’є.
– А потім накаже нас пошинкувати і собакам віддати. Заради бога! У будь-які інші руки, тільки б не в Радзивілла!.. То чи вже тоді не було краще до пана Сапєги пристати?
– Тепер уже запізно, бо нам і гетьманське військо, і шведське дорогу заступають.
– Нечистий мене спокусив, що до Радзивіллa панів Скшетуських я намовив! – бідкався пан Заглоба.
Та пан Міхал не втрачав ще надії, особливо, тому що шляхта і навіть селянство повідомляли йому про гетьманські дії, бо всі серця відвернулися вже від Радзивіллa. Маневрував пан Міхал, як умів, а вмів це чудово, бо майже з дитячих років призвичаївся до воєн із татарами та козаками. Прославили його також колись, у війську Яреми, походи проти загонів татар, розвідка, несподівані напади, блискавичні маневри, в яких усіх інших офіцерів переважав.
Тепер, затиснений між Упітою і Роговом з одного боку і Невежисою з іншого, петляв протягом кількох миль, вперто уникаючи битви, вимучуючи хоругви Радзивілла і навіть тріпаючи їх, де вдасться, як вовк, гончаками переслідуваний, який не раз повз стрільців промчить, а коли собаки занадто близько на нього насідають, то відвернеться і блисне білими іклами.
Але коли підійшла кіннота пана Кміцицa, гетьман заткнув нею щільно прогалини, а сам поїхав стежити, щоб два крила неводу зійшлися разом.
Було це під Невежисою.
Полки пана Мелешка, Ґанховa і дві хоругви кінноти під проводом самого князя утворили таку собі дугу, тятивою якої була річка. Пан Володийовський зі своїм полком опинився всередині цієї дуги. Мав щоправда перед собою єдину переправу, яка вела через болотисту річку, але з того боку переправи стояли два шотландські регіменти і двісті козаків Радзивілла, а також шість польових гармат, націлених таким чином, що навіть поодинці жодна людина не змогла б під їхнім вогнем переправитися на той бік.
