Мала про що поміркувати панна Олександра, а може, вона тужила за невідомим. У серці чистому, саме тому, що воно не зазнало любові, носила велику готовність кохати. Бракувало тільки іскри, щоб на цьому вогнищі розпалити полум’я спокійне, але яскраве, рівне, сильне і, як свічка литовська, невгасиме.

Тож тривога охопила її, іноді приємна, а іноді прикра, й душа її постійно ставила собі запитання, на яке не було жодної відповіді, бо могла вона прийти лише з далеких полів. Отже, перше запитання було: чи він одружується з нею з доброї волі і готовий відповісти коханням на її почуття? У той час батьківські домовленості про шлюб дітей були звичною річчю, і діти, навіть після смерті своїх батьків, пов’язані були благословенням дотримуватися цих угод. В укладанні такої угоди панночка не бачила нічого надзвичайного, але ж добра воля не завжди йде поряд з обов’язком, тому і цей клопіт займав думки панночки. «Чи покохає він мене?» Після цього цілий табун думок нападав на дівчину, як зграя птахів обсідала самотнє дерево, що стояло віддалік. «Хто ж ти такий? Який ти? Чи ще живий, ходиш по цьому світі? Чи, може, вже десь голову поклав?.. А ти далеко? Чи близько?» Відкрите серце панночки, як відчинені двері, щоб привітати хорошого гостя, мимоволі волало до далеких сторін, до лісів і засніжених полів, ніччю вкритих. «Бувай, юначе! Бо немає у світі нічого гіршого за очікування!»

Раптом, ніби у відповідь на заклик, десь знадвору, саме з цих засніжених далечіней ночі, долинув звук дзвоника.

Панночка здригнулась, але, опам’ятавшись, пригадала, що з Пацунелів присилали мало не щовечора до аптечки по ліки для молодого полковника. Цей здогад підтвердила панна Кульвецівна:

– Це від Ґаштовтів по скабіозу4.

Нерівномірний звук дзвоника, що хилитався на дишлі, зазвучав чіткіше. Раптом він ущух, мабуть, санки зупинилися перед будинком.

– Поглянь, хто приїхав, – наказала панна Кульвецівна жемайтійцеві, що обертав жорна.

Той вийшов із челядної, однак уже за мить повернувся і, взявшись за ручку жорна, флегматично повідомив:

– Панас Кмітас5.

– І слово сталося тілом6, – вигукнула панна Кульвецівна.

Прядильниці схопилися на рівні ноги, а куделя та веретена посипалися на підлогу.

Панна Олександра і собі встала. Її серце забилося, як молоток, обличчя взялося рум’янцем, але відразу зблідло. Дівчина навмисно відвернулася від каміна, щоб не показати, наскільки вона схвильована.

Раптом у дверях з’явилася висока постать у шубі та хутряній шапці. Молодий чоловік вийшов на середину кімнати, і побачивши, що опинився в челядній, спитав дзвінким голосом, не знімаючи головного убору:

– Агов, а де ж та ваша панна?

– Я тут, – відповіла досить впевненим голосом Білевичівнa.

Почувши це, прибулець скинув шапку, шпурнув її на підлогу і вклонився:

– А я – Анджей Кміциц.

Погляд панни Олександри блискавкою метнувся до обличчя гостя, а потім знову втупився в землю. Та навіть цього часу вистачило, щоб панночка помітила високо підголену чуприну кольору жита, сірі очі, що пильно на неї дивилися, темні вуса й обличчя молоде, орлине, проте веселе і юнацьке.

Прибулець уперся в бік лівою рукою, а правою підкрутив вус, відтак сказав:

– Я ще навіть у Любичі не був, так сюди птахою поспішав до ніг панни лісничівни вклонитися. Прямо з табору вітер мене сюди привіяв, дай Боже, щасливий.

– То ви, пане, знали про смерть дідуся підкоморного? – спитала панночка.

– Я не знав, але оплакував його гіркими сльозами, мого благодійника, коли про його смерть від тих сарак дізнався, котрі з цих місцин до мене прибилися. Він був щирим приятелем, майже братом моєму померлому батькові. Мабуть, вам добре відомо, що чотири роки тому під Оршу він прибув до нас. Тоді й мені вашу милість пообіцяв і підтверджуючий документ показав, через який я по ночах не міг спати. Я би приїхав сюди раніше, але війна не матір: лише зі смертю людей сватає.

Дівчину збентежила ця зухвала промова, тому, бажаючи змінити тему, вона запитала:

– То ви ще навіть свого Любича не бачили?

– Для цього ще буде час. Спочатку служба і коштовний спадок, який я хотів би успадкувати насамперед. Але ви так відвертаєтесь від грубки, що я досі не можу вас розгледіти. О, так! Оберніться нарешті, а я з іншого боку підійду! О, так!

Сказавши це, сміливий вояк схопив за руку дівчину, що не сподівалася такого раптового вчинку, й обернув до вогню, закрутивши нею, як дзиґою.

Панночка розгубилася ще більше і, прикривши очі довгими віями, стояла яскравим світлом і власною вродою засоромлена. Пан Кміциц нарешті відпустив дівчину і вдарив себе об поли.

– Бог таки любить мене, який скарб! Та я дам на сто мес за свого благодійника, що мені вас заповів. Коли ж весілля?

– Не так хутко, бо я ще не ваша, – застерегла Олюнька.

– Але будете, навіть якщо доведеться спалити цю оселю! Заради Бога! Я міркував, що угода укладена, але бачу, що художник високо міряв, але схибив. Хай йому грець і хіба печі малювати, бо не все золото, що блищить. Гарно ж мене нагріли, щоб мене куля вцілила!

– Покійний дідусь розповідав мені, які ви гарячі.

– А в нас усі такі у Смоленську, не те, що ваші жемайти. Раз-два – і має бути так, як ми хочемо, а як ні, то смерть!

Олюнька всміхнулась, і її голос став твердішим, коли звела на залицяльника очі:

– Гей! То, може, й татарин живе у вас?

– Байдуже! А ви моя з волі батька та серця.

– Стосовно серця я ще не впевнена.

– Якби це не було так, то я проштрикнув би ножем своє серце!

– Смішно ви якось промовляєте… Але ми все ще в людській… Будь ласка, заходьте в покої. Після довгої дороги і вечеря зайвою не буде. Прошу!

Тут Олюнька звернулася до панни Кульвецівни:

– Тітонькa піде з нами?

Молодий хорунжий різко підняв голову:

– Тітонькa? – поцікавився він. – Яка ще тітонькa?

– Моя, панна Кульвецівна.

– То вона й моя, – сказав він і взяв руку для поцілунку. – Заради Бога! Бо я маю товариша в хоругві, ім’я котрого Кульвець-Гіпокентавр. То часом не ваш родич?

– Авжеж, він із наших! – підтвердила стара панна.

– Хороший чоловік, але вітрогон, як і я! – додав пан Кміциц.

Тим часом з’явився парубок зі світлом, відтак перейшли у сіни, де пан Анджей самотужки скинув із себе шубу, після чого подалися в інший бік, до покоїв для гостей.

Як тільки вони пішли, прядильниці збилися щільніше до гурту і взялися пліткувати між собою, кожна зі своїми зауваженнями. Стрункий юнак їм дуже сподобався, тож не шкодували слів для його оцінки, розсипаючись похвалами одна перед одною.

– Від нього наче світло ллється, – казала одна. – Коли увійшов, я подумала, що це королевич.

– А очі його, як у рисі, мало не кусає ними, – торочила інша. – Такому опиратися не вдасться!

– Та й не треба опиратися! – підтримала третя.

– Господиню нашу, немов веретеном, обкрутив! Одразу видно, що вона йому в око впала, та й кому б іще мала сподобатися?

– Але й він не гірший, не бійтеся! Якби про тебе йшлося, то пішла б навіть до Орші, хоча, кажуть, що це на краю світу.

– Щаслива панночка!

– Заможним завжди ведеться краще у світі. Ах, він золото, а не лицар!

– Казали пацунельки, що і той ротмістр, котрий зупинився у Пацунелях у старого Пакошa, дуже гарний кавалер.

– Я його не бачила, але де там йому до пана Кміцицa! Бо такого другого, мабуть, і на світі немає!

– Холера! – вигукнув раптом жемайтієць, котрому знову щось у жорнах поламалося.

– Чи не пішов би ти, кудлатий, зі своїми витребеньками! Вгамуйся, бо нічого не чути!.. О, так! Важко кращого за пана Кміцица і по всьому світі знайти! Певна річ, що і в Kейданах такого немає!

– Хіба присниться такий!

– Та хоч би приснився…

Ось так перемовлялися між собою шляхтянки в челядній. Тим часом в їдальні метушливо накривали на стіл, і у вітальні сиділа панна Олександра сам на сам із паном Кміцицом, бо тітка Кульвецівна пішла пригледіти за вечерею.