– По кому? По кому?

– По угорцях! Кіннота їх розбила, топче, січе! Штандарт у руці пана Кміцица!.. Кінець, кінець!

Сказавши це, пан Міхал зсунувся з ніші вікна й упав на руки Янa Скшетуськогo.

– Убийте мене, – ридав він, – убийте, бо я цього чоловіка мав під шаблею і живим відпустив. Я відвіз йому вірчу грамоту! Через мене зібрав цю хоругву, з якою тепер проти вітчизни воюватиме. Знав, кого набирав, гультяїв, шибеників, бандитів, шкуродерів, таких, як він сам. Дай, Боже, його ще раз із шаблею зустріти. Господи! Подовж мені життя на згубу цього зрадника, бо присягаюся, що він більше з рук моїх не вибереться.

Тим часом крики, тупіт копит і залпи пострілів зазвучали з іще більшою силою. Але поступово вони ослабли й уже через годину тиша запанувала в кейданському замку, її порушували лише розмірені кроки шотландських патрулів і відголоси команд.

– Пане Міхале! А визирніть ще раз, – благав пан Заглоба.

– Навіщо? – здивувався невисокий лицар. – Хто військовий, той вгадає, що сталося. Врешті я бачив їх розбитими. Пан Кміциц тут тріумфує!

– Щоб його коні роздерли, баламута та шибеника! Щоб йому довелося гарем у татар пильнувати!

Пан Міхал мав рацію! Пан Кміциц тріумфував. Угорці та частина драгунів пана Meлешка, а також Харлампія, котрі з’єдналися з ними, лягли густим трупом на кейданському дитинці. Заледве кількадесят із них вислизнули та розсіялися в околицях замку та міста, де їх переслідувала кіннота. Спіймали ще багатьох, інші опинилися, мабуть, аж у таборі Павла Сапєги, воєводи вітебськогo, котрому перші мусили принести страшну звістку про зраду великого гетьмана, про його перехід на бік шведів, про ув’язнення полковників і опір польських хоругв.

Тим часом пан Анджей, весь укритий кров’ю та пилюкою, з’явився з угорським штандартом у руці до Радзивілла, котрий прийняв його з розпростертими обіймами. Але пана Кміцица не одурманила перемога. Навпаки, він був похмурий і злий, ніби проти свого сумління вчинив.

– Ваша світлосте! – сказав він. – Не хочу слухати похвали і бажав би сто разів із ворогами вітчизни воювати, ніж один із жовнірами, котрі б нам придатися могли. Мені здається, що сам собі кров пустив.

– Чия ж це провина, якщо не тих бунтівників? – відрубав князь. – Я волів би їх під Вільно повести, і саме так мав би вчинити. Але вони забажали проти влади виступити. Що сталося, того вже не змінити. Було треба і буде треба дати приклад.

– Що ваша світлість накаже зробити з військовополоненими?

– Кожному десятому куля в лоб. Решту позмішувати з іншими полками. Ви поїдете сьогодні в хоругви пана Мирськогo і пана Станкевичa, завезете їм мій наказ, щоб до походу були готові. Призначаю вас командувати цими двома хоругвами і третьою пана Володийовськогo. Командири мають вам підлягати й у всьому коритися. Я хотів до цієї хоругви Харлампія спочатку послати, але він зараз нікудишній. Тому передумав.

– А в разі опору? Бо у пана Володийовського ляуданські люди, котрі мене люто ненавидять.

– То оголосіть їм, що пани Мирський, Станкевич і Володийовський будуть негайно розстріляні.

– Тоді вони можуть піти зі зброєю на Кейдани, щоб їх відбити. В пана Мирськогo відбірна шляхта служить.

– А ви візьміть із собою регімент шотландської піхоти і регімент німецької. Спочатку їх оточіть, а тоді оголосіть наказ.

– Як забажає ваша світлість!

Радзивілл поклав руки на коліна та замислився.

– Панів Мирського і Станкевичa я розстріляв би охоче, коли б не те, що їх не лише у своїх хоругвах, але в усьому війську, навіть по всій країні шанують. Боюся розголосу та відкритого бунту, приклад якого ми мали вже напередодні. Щастя, що завдяки вам добру одержали науку і двічі подумає кожна хоругва, перш ніж проти нас виступити. Потрібно лишень хутко діяти, щоб упертюхи не перейшли до пана воєводи вітебськогo.

– Ваша світлість говорили лише про панів Мирського та Станкевича, але не згадали панів Володийовського й Oскерка.

– Пана Оскерка мушу поберегти, бо він відомий чоловік і з багатьма споріднений. Але пан Володийовський із Руси походить і не має тут захисту. Відважний він жовнір, це правда! Я також розраховував на нього. Тим гірше, бо я затявся. Якби чортяка не приніс цих приблуд, його приятелів, може, я б інакше вчинив. Але після того, що сталося, чекає його куля в лоб, як і двох панів Скшетуських і того третього бика, котрий першим почав ревіти: «Зрадник! Зрадник!»

Пан Анджей схопився, немов його залізом припекло. – Ваша світлосте! Жовніри кажуть, що пан Володийовський життя вашої світлості на річці Шкловці врятував.

– Він здійснив свій обов’язок і за це йому Дідкейміс у довічне володіння я хотів віддати. Тепер мене зрадив і за це накажу його розстріляти.

Очі пана Кміцицa заіскрилися, а ніздрі розширилися.

– Ваша світлосте! Цього не можна робити!

– І чому ж цього не можна робити? – поцікавився князь Радзивілл, насупивши брови.

– Благаю вашу світлість, – промовляв у запалі пан Анджей, – аби панові Володийовському навіть волосина з голови не впала. Ваша світлість мені пробачить. Благаю!.. Пан Володийовський міг мені не віддати вірчої грамоти, бо її ваша світлість у його руці прислав і рішення на його розсуд залишив. А він віддав!.. Висмикнув мене з болота. Тому я прийшов під вашої світлості інквізицію. Не вагався мене рятувати, хоча ми щодо однієї панночки суперники. Я завинив йому вдячність і я присягнув собі, що йому відплачу!.. Ваша світлість зробить це для мене, щоб ні його, ні його приятелів жодна не спіткала кара. Волосина їм не повинна впасти з голови і, заради Бога, не впаде, поки я живий!.. Благаю вашу світлість!

Пан Кміциц просив і руки благально складав, але в словах його звучали ледь помітні нотки гніву, погрози й обурення. Невгамовна природа брала гору. Він стояв над Радзивіллом із обличчям, схожим на голову роздратованого хижого птаха, з палаючими очима. Гетьманові також кров вдарила в обличчя. Перед його залізною волею та деспотизмом гнулися дотепер всі в Литві та Русі, ніхто і ніколи не насмілився йому перечити, ніхто не зважився просити про милість для засуджених, а тепер пан Кміциц не лише просив, а реально вимагав. І обставини складалися так, що йому неможливо було відмовити.

Деспот ще як тільки на шлях зрадника став, тямив, що ще не раз доведеться йому коритися деспотизму людей і обставинам, що він буде залежним від своїх однодумців, котрі значитимуть набагато менше, ніж цей пан Кміциц, котрого князь хотів обернути у вірного пса, а він швидше нагадує прихованого вовка, що роздратований готовий вкусити руку пана.

Все це збурило горду кров Радзивілла. Він вирішив пручатися, бо вроджена страшна мстивість штовхала його до опору.

– Пана Володийовського і тих трьох скарають на горло! – сказав князь із притиском.

Це було все одно, що кинути порох у вогонь.

– Якби я угорців не розбив, то ще невідомо, кого б скарали на горло! – кинув в обличчя гетьману пан Анджей.

– Я не збагну? То ви мені відмовляєте у своїх послугах? – спитав небезпечно гетьман.

– Ваша світлосте! – вимовив рвучким голосом молодик. – Я не відмовляю. Лише прошу. Благаю. Але цього не буде. Ці люди на всю Польщу славні. Не буде! Бо не може бути!.. Я не стану Юдою для пана Володийовськогo. Я піду за вашу світлість у вогонь, але не відмовляйте мені в цій милості.

– А якщо відмовлю?

– Тоді накажіть, ваша світлосте, й мене розстріляти!.. Я не хочу жити!.. Хай мене громи поб’ють!.. Хай мене чорти живцем до пекла тягнуть!

– Опам’ятайтесь, нещасний, перед ким це кажете?

– Ваша світлосте, не доводьте мене до відчаю!

– Прохання я б міг вислухати, але погрози не виконую.

– Я прошу. Благаю!

Тут пан Анджей кинувся на коліна.

– Дозвольте мені, ваша світлосте, серцем, не з примусу собі служити, бо інакше збожеволію!

Радзивілл не сказав нічого. Пан Кміциц стояв навколішки, бліднучи та паленіючи почергово, наче як блискавиці пролітали на його обличчі. Либонь, ще мить, і він вибухне в жахливий спосіб.