– Встаньте! – наказав Радзивілл.

Пан Кміциц піднявся з колін.

– Ви вмієте захищати друзів, – відступив князь, – тож сподіваюся, що і мене зумієте захистити і не відступите ніколи. Мабуть, Бог, створив вас із селітри, а не з м’яса, тому будьте обережні, щоб не згоріти. Не можу вам у нічому відмовити. Ось, що я надумав: панів Станкевичa, Мирськогo й Оскерка хочу шведам у Біржай відіслати. Нехай обоє пани Скшетуські та пан Володийовський їдуть із ними. Голови їм там не повідривають, а що в час війни у спокої посидять, то на краще вийде.

– Дякую вашій світлості, батьку моєму! – заволав пан Анджей.

– Не поспішайте, – зупинив його князь. – Я поставився з повагою до вашої присяги, аж занадто, тепер візьміть до уваги мою. Тому старому шляхтичу, забув, як його ім’я, тому ревучому дідькові, котрий сюди із панами Скшетуськими прибув, я виношу смертний вирок. Він першим назвав мене зрадником, він мене в хабарництві запідозрив, він збурив інших, і, може, не дійшло б до такого спротиву, якби не його зухвалість!

Тут князь ударив п’ястуком об стіл.

– Скоріше смерті, скоріше кінця світу я б очікував, ніж щоб хтось мені, Радзивіллу, посмів в очі кинути: «Зрадник!» В очі перед людьми! Немає такої смерті, немає такої муки, якої було б достатньо за такий злочин. Не просіть мене за нього, бо це надарма.

Але пана Кміцица нелегко було від чогось відмовити, якщо собі щось надумав. Однак він більше не гнівався і не вибухав. Більше того, схопивши знову руку гетьмана, почав її цілувати та благати так сердечно, як тільки вмів.

– Жодною линвою, чи ланцюгом не прив’язала б ваша світлість так серця мого, як своєю милістю. Але не робіть половину, чи частину, а робіть ціле. Ваша світлосте! Що цей шляхтич учора казав, так думали всі. Я сам таке ж думав, поки ваша світлість мені очі не розплющили. Хай мене вогонь спалить, якщо я так не думав. Людина не винна в тому, що дурна. Цей шляхтич був до того п’яний, що вигукував усе, що мав на серці. Думав, що на захист вітчизни виступає, і важко когось покарати за любов до батьківщини. Знав, що на смерть наражається, але все одно сказав те, що мав на язику і на серці. Від нього мені не холодно, не тепло, але він панові Володийовському, як брат, або навіть, як батько. Він за ним тужитиме без міри, а я цього не хочу. Така вже в мене натура, що як комусь гараздів бажаю, то я душу би за нього віддав. Щоб мене хтось урятував, а приятеля мого вбив, то хай би його нечистий від такої милості забрав. Ваша світлосте! Батьку мій, добродійнику улюблений, вчиніть уже всю милість, подаруйте мені цього шляхтича, а я вам усю кров свою подарую, хоч би й завтра, сьогодні, вже!

Радзивілл закусив вуса. – Я так вирішив учора.

– Що гетьман і віленський воєвода вирішив, те великий князь литовський, а дай, Боже, в майбутньому і польський король, як милостивий монарх, перекреслити може.

Пан Анджей промовляв щиро, що відчував і думав, але якби він навіть був витонченим царедворцем, то не зміг би потужнішого аргументу на захист своїх друзів знайти. Горде обличчя магната посвітліло й очі він примружив, немов любуючись звуком цих титулів, яких ще не мав. За мить оголосив:

– Taк мене забалакали, що я ні в чому не можу вам відмовити. До Біржая поїдуть усі. Нехай там спокутуватимуть у шведів свої провини, а потім, коли станеться те, про що мова, вимагайте нової для них милості.

– Якщо живий буду, зажадаю, дай, Боже, якнайшвидше! – втішився пан Кміциц.

– Iдіть тепер, принесіть їм добру новину!

– Це добра новина для мене, а не для них, бо вони навряд чи приймуть її з удячністю, особливо, що не сподівалися того, що їм загрожувало. Я не піду, ваша світлосте, бо це виглядатиме, що хочу перед ними вихвалятися.

– Робіть, що хочете. І якщо так, то часу не гайте і рушайте за хоругвами панів Мирськогo та Станкевичa, бо після цього вас чекає ще одна експедиція, від якої ви навряд чи відмовитесь.

– Яка, ваша світлосте?

– Поїдете запросити від мого імені пана Білевичa, мечникa расейняйськогo, щоб разом із родичкою до мене, в Кейдани приїхав і тут на час війни осів. Все втямили?

Пан Анджей сторопів.

– Він цього зробити не захоче. З великою люттю він Кейдани покинув.

– Сподіваюся, що його лють уже минула. У будь-якому разі візьміть людей із собою й якщо не захочуть по добрій волі сюди прибути, то запхайте їх в екіпаж, оточіть драгунами і везіть. М’який той шляхтич був, як віск, коли я з ним бесідував, шарівся, як панночка, і кланявся до землі. Але й він злякався шведського імені, як чорт свяченої води, і поїхав. Я маю потребу його тут мати і для себе, і для вас. Маю надію, що ще виліплю з цього воску таку свічку, яку сам захочу, і кому захочу, її запалю. Тим краще буде, якщо так станеться. А якщо ні, то матиму заручника. Білевичі багато можуть у Жемайтії, бо майже з усією шляхтою споріднені. Коли одного, і то найстаршого, я одержу в руки, інші двічі подумають, перш ніж щось проти мене затіють. Бо за ними і за тією вашою дівчиною стоїть ціла мурашня ляуданська, яка, якщо захоче опиниться в таборі пана воєводи вітебськогo, беззаперечно їх із розпростертими обіймами там приймуть. Важлива ця річ, така важлива, що міркую, чи не з Білевичів почати.

– У хоругві пана Володийовськогo лише ляуданські люди.

– Опікуни твоєї панночки. Якщо так, почніть із того, щоб її сюди привезти. Тільки послухайте: я маю намір пана мечникa в нашу віру навернути, але дівчину собі вже самі вербуйте, як умієте. Коли я мечникa наверну, він допоможе й панночку прихилити. Погодиться, вчиню вам хутко весілля. Не погодиться, беріть її так. Якщо пізнає гарапника, то відразу ж зміниться. З жінками це найкращий спосіб. Поплаче, подепресує, коли її до вівтаря поволочать, але наступного дня визнає, що не такий страшний чорт, як його малюють, а третього буде й рада. Як ви вчора розійшлися?

– Наче мені в пику дала!

– Що ж сказала?

– Назвала мене зрадником. Мало мене параліч не розбив.

– Така запекла? Коли будете її чоловіком, то скажете їй, що жінкам куделя краще пасує, ніж публічні справи, і три-майте її на повідку.

– Ваша світлість її не знає. В неї лише одне: порядний або негідник, і згідно з цим рішення приймає. А її розуму не один чоловік міг би позаздрити. Перш ніж чоловік оглянеться, вона вже в суть втрапить.

– Втрапила й вам також у серце. Намагайтесь і їй залізти.

– Дав би Бог, ваша світлосте. Раз вже її брав я озброєною рукою, aле потім пообіцяв собі, що більше такого не робитиму. А що мені ваша світлість каже, щоб її силоміць до вівтаря провадити, то мені не лягає на серце, бо і собі, й їй пообіцяв, що насильства більше не буде. Вся надія, що ваша світлість зуміє переконати пана мечника, що ми не тільки зрадниками не є, але спасіння вітчизни прагнемо. Коли він переконається, то й її переконає, а тоді інакше на мене дивитиметься. Тепер у Білевичі я поїду і привезу їх сюди обох, бо маю страх, щоб вона в монастирі не сховалася. Але скажу вашій світлості щиру правду, що хоч велике це щастя для мене дивитися на цю дівчину, я б краще бажав на всю шведську могутність вдарити, ніж перед її очі тепер стати, бо вона не знає моїх чесних намірів і зрадником вважає.

– Якщо хочете, то туди когось іншого пошлю. Харлампія чи пана Meлeшка.

– Ні! Краще я поїду сам. Харлампій усе ж поранений.

– То і на краще. Харлампія я хотів учора послати по хоругву пана Володийовськогo, щоб над нею командування прийняв, і в нужді до покори примусив. Але він незграбний чоловік і з’ясувалося, що навіть власних людей не вміє в покорі тримати. Нічого не можна доручити. Їдьте спочатку по мечника і дівчину, а потім і по ті хоругви. І в будь-якому разі не щадіть крові, бо треба показати шведам, що маємо силу і не злякаємося бунту. Полковників зараз же під ескортом відішлю. Сподіваюся, що Понтус Делаґарді вважатиме це доказом щирості моєї. Пан Meлeшкo їх відвезе. Важко від самого початку йде! Важко! Вже бачу, що добра половина Литви стане проти мене.

– Дурниці це, ваша світлосте! Хто має чисту совість, той нікого не боїться.