– Ми не мoжeмо чекати, бо меч висить над нами, – пояснив пан Володийовський. – А ви де плануєте сховатися?

– У пущі, як ви й радите. Дівчину принаймні там залишу, бо я ще не старий і моя шабля може придатися батьківщині і його величності.

– Тоді будьте, пане, здоровий. Дай Боже, щоб ми в кращі часи зустрілися.

– Хай Бог винагородить вас за те, що мені на порятунок прийшли. Я впевнений, що ми десь у полі ще зустрінемося.

– Доброго здоров’я!

– Щасливої дороги!

І почали хреститися між собою, а потім кожен підходив вклонитися панні Олександрі.

– Дружину мою, панно, в пущі побачите і хлопчиків, обійміть їх від мене і процвітайте в доброму здоров’ї, – промовив Ян Скшетуський.

– І згадайте часом жовніра, котрий хоч не мав від вас щастя, радий вам завжди небо прихилити! – додав пан Володийовський.

Після них підходили й інші. Врешті-решт настала черга і пана Заглоби.

– Прийміть, прегарна квіточко, і від старигана прощання! Обійміть пані Скшетуську і моїх розбишак. Гарні з них хлопці!

Замість відповіді Олюнька вхопила його за руку та притиснула її мовчки до вуст.

Тієї ж ночі, не більше, ніж через дві години після від’їзду загону пана Володийовськогo, прибув до Білевич на чолі кінноти сам Радзивілл, котрий ішов пану Кміцицу на допомогу, остерігаючись, щоб той не втрапив у руки пана Міхала. Дізнавшись, що сталося, схопив мечникa разом з Олюнькою і відвіз у Кейдани, не давши відпочити навіть коням.

Гетьман був безмірно схвильований, слухаючи розповідь мечникa, котрий усе правдиво розповідав, намагаючись від себе увагу грізного магната відвернути. Не смів він також протестувати через цю саму причину проти виїзду в Кейдани і радів у душі, що на цьому буря й скінчилася. Радзивілл же, хоч і пана мечникa в «практиці» та змові підозрював, мав суттєво більше клопотів, аби про це зараз пам’ятати.

Втеча пана Володийовськогo могла змінити стан справ на Підляшші. Пан Гороткевич та Якуб Кміциц, котрі там стояли на чолі хоругви конфедератів проти гетьмана, були досвідченими вояками, але не достатньо серйозними, внаслідок чого вся конфедерація не мала авторитету. Тим часом із паном Володийовським утекли такі люди, як пани Мирський, Станкевич та Оскеркo, не рахуючи й самого невисокого лицаря, всі чудові й оточені загальною пошаною офіцери.

Ще був на Підляшші і князь Богуслав, котрий із надвірними хоругвами опирався конфедератам, очікуючи притому безперервно допомогу від дядька-електора. Але той марудив, либонь, чекав слушної нагоди. Натомість військо посилювалося і щодня прибувало їм однодумців.

Гетьман через якийсь час хотів сам рушити на Підляшшя й одним ударом зім’яти бунтівників, але стримувала його думка, що як тільки він із Жемайтії піде, відразу ж уся країна повстане й авторитет Радзивіллів у такому разі в очах шведів упаде до нуля.

Тому надумав князь, щоб Підляшшя цілком не втратити, князя Богуслава в Жемайтію не повертати. Це було потрібне і нагальне ще й тому, що з іншого боку добігали грізні звістки про дії пана воєводи вітебськогo. Пробував гетьман примиритися з ним і залучити до своїх планів, але Сапєга відіслав листи без відповіді. Подейкують натомість, що він ліцитується, продає, що може, срібло перетоплює на монету, стада за готівку віддає, парчу і килими навіть євреям заставляє, маєтки орендує, а військо збирає.

Гетьман, від природи жадібний і до грошових пожертв нездатний, вірити спочатку не хотів, щоб хтось без вагання все своє майно на вівтар вітчизни кидав. Але час його переконав, що саме так і було, бо Сапєга з кожним днем зростав у військовій могутності. Тулилися до нього втікачі, осіла шляхта, патріоти, вороги Радзивілла, навіть гірше – і давніші приятелі, а ще гірше, навіть гетьманська родина, така, як ловецький князь Міхал, із котрим надійшла звістка, що наказав, щоб усі його маєтки, ще ворогом не зайняті, були віддані на потреби війська воєводи вітебського.

Так тріщала від фундаменту і хиталася будівля, збудована на гонорі Янушa Радзивіллa. Вся Річ Посполита мала в цій будівлі вміститися, а тим часом виявилося, однак, що навіть однієї Жемайтії охопити не може.

Становище щораз більше нагадувало хибне коло, бо, наприклад, проти воєводи вітебського міг Радзивілл викликати шведські війська, які усе більше земель поступово займали, але було б це визнанням власної безпомічності. Та й взаємини гетьмана зі шведським генералісимусом були з часів Кловайняйської сутички, завдяки ідеї пана Заглоби, захмарені і, не зважаючи на всі пояснення, запанували між ними роздратування та недовіра.

Гетьман, вибираючись на допомогу панові Кміцицу, мав надію, що ще зможе пана Володийовського схопити та знищити, тож коли це сподівання не справдилося, повертався в Кейдани злий і похмурий. Дивувало його також, що пана Анджея дорогою до Білевич не надибав, а сталося це тому, що парубок, драгунів котрого пан Володийовський не забарився забрати із собою, повертався сам один, тож пробирався коротшою дорогою, лісами, оминаючи Племборґ та Ейраґолу.

Після ночі, проведеної на коні, опівдні наступного дня став гетьман разом із військом знову в Кейданах і першим його запитанням було про пана Кміцицa. Йому відповіли, що той повернувся, але без жовнірів. Про цю останню обставину знав уже князь, але цікавий був почути все з вуст самого полковника, тому наказав його негайно викликати до себе.

– Не вдалося вам, як і мені, – сказав магнат, коли пан Анджей постав перед його очима. – Мені вже розповів расейняйський мечник, що ви потрапили до рук цього малого диявола.

– Це правда! – підтвердив полковник.

– І лист мій вас урятував?

– Про який лист ваша світлість каже? Бо вони, прочитавши той, який знайшли при мені, прочитали мені в нагороду інший, який ваша світлість до біржайського коменданта написала.

Понуре обличчя Радзивіллa вкрилося плямами.

– То ви знаєте?

– Знаю! – палко вигукнув пан Кміциц. – Як ваша світлість могла так зі мною вчинити? Простому шляхтичеві сором слово ламати, а що вже князеві та вождеві…

– Мовчіть, – наказав Радзивілл.

– Не мовчатиму, бо там перед цими людьми очима за вашу світлість світити мусив! Вони мене намовляли, щоб до них приєднався, але я не схотів і сказав їм: «Радзивіллoвi служу, бо за ним правда, за ним чеснота!» Тоді вони показали мені той лист: «Дивіться, який той ваш Радзивілл!» Мені ж залишалося тільки стулити пельку і сором ковтати.

Губи гетьмана затремтіли від люті. Охопила його дика жага відкрутити цю зухвалу голову й уже було руки здійняв, щоб у долоні ляснути. Гнів затуляв йому очі, тамував дихання в грудях і, мабуть, дорого б довелося пану Кміцицу заплатити за вибух, якби не раптовий напад астми, який у цей момент схопив князя. Обличчя його почорніло, він звалився з крісла і став руками лупцювати повітря, очі викочувалися з орбіт, а з горлянки вихоплювався хрип, в якому пан Анджей заледве второпав одне слово:

– Задихаюся!..

Зчинився ґвалт, на який збіглися слуги, надвірні медики і стали приводити князя до тями, котрий раптом знепритомнів. Минула добра година, а коли нарешті магнат почав подавати ознаки життя, пан Кміциц уже вийшов із покою. На коридорі він зустрів Харлампія, котрий встиг підлікуватися від ран і саден, отриманих у битві з бунтівними угорцями пана Оскерка.

– Що нового? – спитав вусань.

– Вже очуняв! – відповів пан Кміциц.

– Гм! Але якогось дня може й не оговтатися. Погані наші справи, пане полковнику, бо якщо князь помре, то всі його вчинки на нас повісять. Уся надія на пана Володийовського, що він старих товаришів боронитиме, тому скажу я вашій милості, – тут Харлампій стишив голос, – я задоволений, що він вислизнув.

– Що ж, йому так тісно було?..

– Що там тісно! Уявіть собі ваша милосте, що в тому вільшанику, де його оточили, вовки не вислизнули, а він спромігся. Хай його кулі б’ють. Хто зна, хто зна, чи не доведеться ще його за поли хапати, бо якось тут біля нас куцо. Шляхта вперто від нашого князя відвертається й усі кажуть, що воліють справжнього ворога, шведа, навіть татарина, але не ренегата. Ось, що є! Натомість пан князь наказує все більше громадян виловлювати та у в’язниці саджати. Що, між нами кажучи, суперечить законам і вольностям. Привезли сьогодні пана мечникa расейняйськогo.