– Що? То його привезли?
– Атож, і з родичкою. Панна, як мигдаль! Мої вітання вашій милості!
– Де ж їх розмістили?
– У правому крилі. Гарні покої їм дали, не можуть скаржитися, хіба що на те, що варта перед дверима ходить. А коли весілля, пане полковнику?
– Ще капела на це весілля не замовлена. Бувайте, пане, здоровий! – попрощався пан Анджей.
Пан Кміциц, залишивши Харлампія, подався до себе. Безсонна ніч, бурхливі події й остання сварка з князем втомили його так, що ледве на ногах міг стояти. Не досить, що стомленому і побитому тілу кожен доторк біль спричиняє, то ще й у душі наболіло. Просте запитання Харлампія «Коли весілля?» вдарило його болісно, бо відразу ж постало в нього, як живе, перед очима крижане обличчя Олюньки, її уста стиснуті, коли їхнє мовчання підтверджувало його смертний вирок. Не відомо, чи її прохання могло б його врятувати, чи пан Володийовський на її слова зважав би! Весь відчай і біль, які пан Анджей відчував зараз, втілилися в тому, що вона не промовила цих слів. А раніше вже двічі не вагалася його рятувати. Така прірва виникла між ними, настільки згасло в її серці вже не кохання, а проста доброзичливість, яку навіть для чужинця мати можна, простий жаль, який до кожного мати потрібно? Чим більше міркував над цим парубок, тим жорстокішою здавалася йому Олюнька, тим більше за нею тужив, тим глибше ображався. «Що ж я такого зробив, – питав сам себе, – щоб мною так, як проклятого церквою, гидували? Хоч і зле було Радзивіллoвi служити, але ж я почуваюся в цьому невинним, бо з рукою на совісті сказати можу, що не для слави, не для зисків, не для хлібів йому служу, лише що вигоду для вітчизни в цьому бачу, за що ж без суду мене засудили?»
– Гаразд, гаразд! Хай буде так! Не стану я за не скоєне очищатися, чи милосердя просити! – повторював молодик собі по тисячу разів.
А біль усе не вщухав, навпаки, тільки міцнішав щораз більше. Повернувшись у свої покої, кинувся пан Анджей на ложе і спробував заснути, але, попри шалену втому, не міг. За хвилину піднявся і став міряти кроками кімнату. Час від часу руку до чола прикладав і промовляв собі вголос:
– Не інакше, як серце в цієї дівчини затяте!
І знову:
– Цього від вас, пaннo, я не сподівався. Хай же вас Бог розсудить!
У таких роздумах спливла йому година і друга, врешті-решт він утомився і задрімав, сидячи на ліжку, але не встиг заснути, як його розбудив княжий придворний, пан Шкілядзь, і покликав до князя.
Радзивілл почувався вже краще і дихав вільно, але на свинцевому його обличчі була помітна велика слабкість. Він сидів у глибокому кріслі, оббитому шкірою, маючи при собі медика, котрого відразу ж із приходом пана Кміцицa відіслав.
– Я був уже однією ногою на тому світі, і це через вас! – дорікнув магнат панові Анджею.
– Ваша світлосте, це не моя провина. Я сказав, що думав.
– Нехай більше такого не буде. Не докидайте хоча б ви каменів на тягар, який я підіймаю, і знайте, що я вам пробачив, того б іншому не подарував.
Пан Кміциц мовчав.
– Якщо я вирішив, – промовив за хвилину князь, – цих людей у Біржай відіслати, котрим на твоє прохання пробачив у Кейданах, то не тому, що вас хотів одурити, а вас від болі врятувати. Я піддався, бо маю до вас слабкість. А їхня смерть була необхідна. Чи тому я кат, гадаєте, що кров проливаю, лиш би очі червоною барвою залити?.. Коли поживете довше, то збагнете, що коли хтось хоче чогось у світі досягти, йому не можна ні власній, ні чужій слабкості давати волю, не можна більшими справами задля менших жертвувати. Ці люди мали згинути тут, у Кейданах, бо погляньте, що через ваше заступництво сталося: в країні опір міцніє, почалася громадянська війна, добра дружба зі шведами заплямована, поганий приклад іншим подали, через який бунт, як зараза, поширюється. Мало того: я особисто мусив експедицію проти них організувати і конфузії перед усім військом наїстися, ви ледве від їхніх рук не загинули, а тепер підуть на Підляшшя і бунт очолять. Дивіться і вчіться! Якби вони загинули в Кейданах, цього всього не було б. Aлe ви, просячи за них, про особисте лише думали, я ж послав їх на смерть до Біржая, бо я досвідчений, бо далі бачу, бо знаю це з практики, що хто на бігу хоч об малий камінчик спіткнеться, той легко впаде, а хто впаде, той може більше не піднятися, і тим певніше, чим біг швидший. Хай Бог милує, скільки зла накоїли ті люди!
– Не настільки вони впливові, що могли би всі починання вашої світлості зіпсувати.
– Навіть якби нічого більше не зробили, крім того, що зуміли непорозуміння між мною та Понтусом учинити, то й тоді шкода була б неймовірна. Я зумів пояснити, що це були не мої люди, але лист із погрозами, який мені Понтус написав, залишився і цього листа йому я не подарую. Понтус є королівським швагром, але сумнівно, чи моїм міг би залишитися і чи Радзивіллівськi пороги не були б для нього зависокими.
– Ваша світлість краще б із самим королем, а не з його слугами, спілкувалася.
– Так я і хочу зробити. І якщо переживання мене не вб’ють, я навчу цього шведика хороших манер. Якщо смуток мене не вб’є і на цьому все скінчиться, бо мені тут ні колючок, ні болі ніхто не щадить. Важко мені! Важко!.. Хто б повірив, що я залишився сам, як був під Лоєвом, під Річицею, Мозирем, Туровим, Києвом і Берестечком?.. Вся Річ Посполита дивилася лише на мене і на Вишневецького, як на два сонця!.. Всі тремтіли перед Хмельницьким, а він тремтів переді мною. І ті самі війська, які за часів загальної поразки від вікторії до вікторії я провадив, сьогодні мене покинули і руку на мене, як відступники, підіймають.
– Але ж не всі, бо є й такі, хто у вашу світлість ще вірить! – доволі рішуче зауважив пан Кміциц.
– Ще вірять, поки не припинять! – відповів гірко Радзивілл. – Велика їхня милість!.. Дав би Бог, щоб нею я не отруївся. Вістря за вістрям кожен із вас вбиває в мене, хоч не одному таке й на гадку не спадає.
– Ваша світлість хай на наміри зважає, а не на слова.
– Дякую за пораду. Відтепер буду пильно враховувати, яку мені гримасу щодня показують. І ретельно запобігати, щоб усім сподобатися.
– Гіркі це слова, ваша світлосте.
– А життя солодке?.. Бог мене для великих речей створив, а я мушу тратити сили у повітовій війні, яку провінція з провінцією могла б вести. Я хотів із потужними монархами помірятися, а впав так низько, що мушу якогось пана Володийовського по своїх власних маєтках ловити. Замість дивувати світ своєю силою, я дивую його своєю слабкістю. Замість за попіл Вільна попелищами Москви заплатити, мушу вам дякувати, що Кейдани шанцями оточив. Тісно мені й я задихаюся. І не тільки тому, що астма мене душить. Немічність мене вбиває. Бездіяльність мене вбиває. Тісно мені та важко!.. Розумієте?..
– Я думав, що піде інакше!.. – понуро зауважив пан Кміциц.
Радзивілл став напружено дихати.
– Перш ніж інша до мене корона дійде, тернову мені одягнуть. Я наказав магістрові Aдeрсoвi на зорі глянути. Він склав фігуру і переконує, що зараз погана кон’юнктура, але вона минеться. А я тим часом знемагаю. Уночі щось мені спати не дає, щось човгає по покою. Обличчя якісь зазирають мені в ліжко, а часом холод раптовий обступає. Це смерть біля мене чигає. Я підупадаю. А мушу бути ще до зрад і підступів готовий, бо знаю, що є такі, хто сумнівається.
– Немає вже таких! – гаркнув пан Кміциц. – Хто хотів відійти, той уже давно геть подався!
– Не кажіть, самі бачите, що решта польських людей починає озиратися позад себе.
Молодик згадав, що від Харлампія почув, і замовк.
– Нічого не вдієш! – промовив Радзивілл. – Важко, страшно, але треба це пережити. Не кажіть нікому те, щось тут від мене почули. Добре, що цей напад недуги сьогодні минувся, бо вже не повториться, бо саме на сьогодні мені сили потрібні, бо хочу бенкет вчинити і веселе обличчя показати, щоб дух у людях зміцнити. І ви розпогодьтесь, але не кажіть нічого нікому, бо я вам це розповів, і то тому, щоб хоч ви мене не мучили. Гнів мене сьогодні поніс. Стежте, щоб це не повторилося, бо про голову вашу йдеться. Але вам уже пробачив. Тих шанців, що ви навколо Кейдан насипали, навіть сам Петерсон не посоромився б. Ідіть тепер, а мені пришліть пана Мелешка. Привели сьогодні втікачів із його хоругви, одних гемайнів96. Накажу йому їх повісити всіх без винятку. Треба приклад подати. Будьте здорові. Має сьогодні бути весело в Кейданах!..
